Закон і Бізнес


Незацікавлена сторона

Суддя переконав ВРП в тому, що сплутав юрисдикцію через брак знань


№32 (1486) 08.08—14.08.2020
Аліна ПРИШЛЮК
2355

Приватна особа забажала передати спірне майно двох підприємств за допомогою забезпечення позову. Їй це майже вдалося, тільки от в апеляційній інстанції не зрозуміли, чому б підприємствам не вирішити питання самостійно.


Третє підприємство

Ігор Горяєв з Біляївського районного суду Одеської області два роки тому став об’єктом скарги до Вищої ради правосуддя. Заявник упевнений: служитель Феміди сприяв рейдерству, прийнявши ухвалу про забезпечення позову й передавши на зберігання приватному підприємству 15 га землі та дорожній сервіс.

Дисциплінарна палата відкрила провадження та з’ясувала обставин, які підтвердили думку скаржника.

За тиждень до направлення скарги адвокат звернувся до суду з позовом проти товариства про витребування на користь іншого підприємства нерухомого майна, а саме: приміщення дорожнього сервісу площею 11 тис. м2 та землі. Свої вимоги він обґрунтував тим, що у 2010 році між банком і товариством укладено кредитний договір і фірма отримала 15 млн грн. Одночасно був укладений договір іпотеки, за яким товариство зобов’язалося передати банку приміщення та ділянку ціною 50 млн грн., якщо не погасить кредиту.

Згодом банк передав право вимоги нерухомості фінансовій компанії, а сам опинився в категорії неплатоспроможних. Адміністрування перейшло до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Договір про відступлення права вимоги нерухомості визнали нікчемним.

Фінкомпанія спробувала повернути собі право вимагати повернення боргу. Справа дійшла аж до Великої палати Верховного Суду, і там постановили, що договір усе ж таки був нікчемним відповідно до закону, попри наказ, який підписала уповноважена особа фонду. Адже такий документ не є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків ані в банку, ані в іншої сторони правочину, віднесеного наказом до нікчемних. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом суб’єкта господарювання.

У позовній заяві адвокат зазначив, що фінансова компанія незаконно забрала нерухомість, адже не набула прав іпотекодержателя за договором і не мала права укладати договори купівлі-продажу. Тому спірне нерухоме майно та ділянка незаконно вибули із володіння його власника, отже, їх треба повернути.

Поряд із цими, здавалось би, законними вимогами, з’явилося клопотання про забезпечення позову. Особа попросила накласти на спірну нерухомість арешт і передати її на зберігання третьому підприємству, не причетному до двох попередніх. І.Горяєв відкрив провадження й задовольнив клопотання. Навіть дозволив позивачу відтермінувати сплату судового збору.

Переплутав юрисдикцію

Апеляційний суд скасував рішення І.Горяєва, звернувши увагу на дивний факт, якого не помітив суддя першої інстанції. Підприємство, на чию користь начебто подано позов, саме жодних вимог не заявляло. Особа, яка так потурбувалася про власника, цього підприємства не представляє, як і її адвокат. А третя фірма, що жадала зберігати арештоване майно, взагалі взялася невідомо звідки.

Справу повернули до першої інстанції, і І.Горяєв закрив провадження. Адже якщо майно є спірною власністю двох підприємств, то нехай одне з них звертається в господарський суд. Чому про долю товариства мають турбуватися приватна особа та її адвокат?

ДП проаналізувала зміст ухвали І.Горяєва, яка стала причиною скарги, і не зрозуміла мотивів її прийняття. Суддя не обґрунтував необхідності втручання в господарську діяльність як власника, так і користувачів майна шляхом його передання на зберігання іншій юрособі. Невмотивованість дій законника навела дисциплінарний орган на думку, що порушення не є простою суддівською помилкою, а допущене умисно.

Заходи забезпечення позову були застосовані за позовними вимогами, які згідно з позицією самого судді, яку він висловив згодом, закривши справу, не підлягали розгляду в порядку цивільного судочинства. При цьому закриття провадження у справі мотивоване обставинами, які були відомі законнику вже на момент відкриття провадження та вжиття заходів забезпечення позову.

Оскільки заходи забезпечення позову, які служитель Феміди застосував, а саме — накладення арешту на спірне нерухоме майно та передання його на зберігання іншій особі, котра не має інтересу в результаті вирішення спору, є несумірними й, більше того, неспіввідносними з позовними вимогами. ДП дійшла висновку, що трактувати такі дії як добросовісну суддівську помилку не можна. Тому законника вирішили звільнити.

Проте І.Горяєв оскаржив рішення, і йому вдалося переконати членів Ради у своїй добросовісності. Наприкінці липня вони дійшли висновку, що хоча чоловік і прийняв хибне рішення, однак зробив це через брак знань, а не зі злих намірів. Щоб заповнити прогалину в його знаннях, ВРП вирішила відсторонити законника на три місяці від роботи й відправити його до Національної школи суддів вивчати цивільно-процесуальне право.

Потім судді доведеться підтвердити свою кваліфікацію під час оцінювання.