Закон і Бізнес


Гаранти справедливості

Чи виконує свою місію судова влада України?


№30 (1484) 25.07—31.07.2020
ВІКТОР БРАТАСЮК, cуддя Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, к.ю.н.
1339
1339

До проблеми судово-правової реформи звернена сьогодні увага не лише фахівців — юристів, політиків, а й пересічних громадян, які чи не найбільше потерпають від усіх недолугостей існуючої правової сфери. Адже саме судова влада покликана бути гарантом Конституції та принципу верховенства права в державі.


Що робить суд для людини та суспільства

Нині, мабуть, як ніколи від початку незалежності, проблема справедливості актуальна для українців. Адже категорія справедливості так і не стала модною у державно-владних коридорах. Тож належної турботи про справедливість у суспільних відносинах не поспішають проявляти навіть ті державні інституції, які покликані це роботи за своєю природою та суттю.

Чому справедливість настільки важлива для кожної людини, для народу? Чому за справедливість люди готові жертвувати життям? Відповідь на поверхні. Бо справедливість є основою життя, фундаментальною загальнолюдською цінністю. Поза нею неможливе повноцінне людське життя, становлення повноцінної людської особистості як суб’єкта права. В умовах несправедливості людина деградує морально і фізично, стає частковою і нереалізованою, деперсоналізується, руйнується як особистість. Це небезпечно, якщо стає масовим явищем. Деградовані особи руйнують всілякий правопорядок – історія доводила це не раз.

Справедливе життя – це засада національної безпеки держави, бо захистити і зробити конкурентоздатною країну здатні сильні особистості, а не деградовані, зневірені в усьому особи.

Виходячи з цього, можна зрозуміти, чому колись польський поет Адам Міцкевич написав відому фразу: «Для того, щоб жила нація, треба щоб жила справедливість». Нині можемо додати, і це буде правильно: «Для того, щоб жила держава Україна, як політична організація української нації, треба, щоб жила справедливість». Бо несправедливість, яка стає нормою життя, здатна зруйнувати і державу.

Звідси зрозуміло, яка величезна відповідальність покладається на судову владу, покликанням якої є не просто забезпечувати певний результат, здійснюючи судовий процес, а забезпечувати справедливий результат. Тобто стверджувати і примножувати справедливість у суспільних відносинах, трасформовувати її із ідеалу в реальність, тим самим працюючи на гармонію суспільних відносин, на злагоду і спільне благо кожного зокрема і народу загалом. Це благородна місія, яку має здійснювати судова влада, і судді, як її носії. Але це дуже складна для вирішення, комплексна проблема. І нинішня Україна демонструє всю складність її вирішення.

На проблему забезпечення справедливості в державі і ролі суду в цьому можна дивитися дуже вузько, інструментально. Наприклад, як технічно підвищити ефективність забезпечення виконання судових рішень або прискорити судовий розгляд якоїсь категорії справ. Але це часткові аспекти проблеми, їх багато і кожен заслуговує на увагу. Тому подивимося більш глобально і глибинно на питання забезпечення справедливості судовою владою.

Ключ до ефективної роботи суду

Чи ефективно працює судова влада в нинішній Україні? Чи забезпечує суд справедливість у тій мірі, в якій потребує її суспільство? Звісно, не забезпечує повною мірою. Несправедливості в Україні дуже багато, вона подекуди просто видатна, а це свідчення того, що судова влада не виконує свої місії. Вона переживає глибоку кризу, тому є потреба помислити, а що ж необхідно зробити, щоб країна стала європейською не лише географічно.

Неспроможність української судової влади працювати ефективно зумовлена низкою чинників. І до нинішньої кризи безпосередній стосунок має рівень розвитку українського суспільства. Більшість пострадянських українців закинуті на межу, чи навіть за межу виживання, що зумовило їх повну відчуженість від реальної влади, в т.ч. судової. Українці навчилися жити паралельно до влади, яка за три десятиліття незалежності так і не наблизилася до людей, не стала народною за суттю своєю.

Громадяни втратили довіру до всіх владних інституцій, їх рейтинг серед громадян, як свідчать дослідження, дуже низький, у т.ч. і до судової влади. Людям байдуже, чи буде у них справедливий суд чи ні, вони притерпілися до несправедливості, зневірилися в тому, що в цій країні можуть відбутися якісні зміни в плані захисту прав людини, а тому ми не бачимо масового руху за реформу судової влади. Пригадуймо, як у Варшаві десь понад рік тому при спробі президента Анджея Дуди контролювати Верховний суд Польщі за одну ніч на вулиці в знак протесту вийшли сто тисяч поляків — люди усвідомлюють важливість незалежної судової влади для кожного із них.

Українці, на жаль, звикли до поділу на сорти: меншовартісні — більш вартісні, якими є політики, особливо вищого рангу, та представники забезпечених бізнесгруп. І навіть забезпечені люди діляться на меншовартісних і більш вартісних. Інакше кажучи, у нас, на превеликий сором, є сеньйори, які все вирішують і часто живуть поза законом, і васали, які від них залежать.

Який це вплив має на судову владу? Безпосередній, бо ця ментальність стає на перешкоді реалізації принципу правової рівності як мірила справедливості, свободи, поваги до людської гідності тощо для всіх суб’єктів права. Тому я і називаю нинішню Україну середньовіччям, що в ній цей принцип переважно декларується, а реально міра справедливості визначається час від часу твоїм соціальним статусом.

Джозеф Стігліц на фоні критичної оцінки іпотечного кредитування в Америці підняв питання недосконалості американського законодавства, яке має в т.ч. таку функцію як захист слабкого від сильного, забезпечення справедливого ставлення. Він наголошував на ситуації (типової для України), коли закон і суд використовуються в якості псевдоправового механізму для експлуатації сильним слабкого, що примножує несправедливість у суспільстві.

Така ситуація призводить до підміни «справедливості для всіх» на «справедливість для тих, хто може собі це дозволити». В Україні, на жаль, ця підміна концептів трапляється нерідко.

Українці поки що мають такий соціально-економічний та ментальний рівень розвитку, сформований під впливом нав’язаної їм ще в 90-і роки, суть якого: «правий той, хто сильніший фізично, фінансово тощо». Він і зумовив нинішню тотальну кризу всіх сфер життя і неефективність судової влади в т.ч., бо вона є невід’ємною частиною цього суспільства.

Звідси висновок: чим швидше українці подолають це неосередньовіччя, яке пронизує всі сфери життя, чим швидше постане громадянське суспільство, основною місією якого є якнайповніший захист прав і свобод кожного громадянина, тим швидше судова влада стане для них потребою, тим швидше й інтенсивніше українці боротимуться за незалежний суд.

Утім, в умовах відсутності реального народовладдя навряд чи можливе ефективне забезпечення справедливості. Наприкінці 90-х відбулася драматична для українців приватизація державних інституцій — їх реально стали контролювати олігархічні групи (клани), які до того часу вже встигли сформуватися і використавши слабкість громадянського суспільства, відсутність його досвіду в плані побудови держави та захисту прав людини, стали формувати політику держави. Судова влада стала заручницею цієї приватизації також. На жаль, республіка в Україні лише декларується, насправді ніякого контролю за державною владою в країні народ не здійснює. І це, звісно, проблема, що потребує вирішення.

На юридичну непередбачуваність судових рішень в Україні (крім колізійності та складності законодавства, чималого навантаження суддів) впливає чинник несприйняття політичними інститутами самостійності судової влади. Адже протягом тривалого радянського періоду було сформовано уявлення про суд як інструмент в реалізації ідеології держави, а не правозахисну неупереджену інституцію. А в незалежній Україні не було політичної волі творити незалежний суд.

У таких умовах ефективний захист справедливості є сумнівним. Суспільство має вчитися контролювати судову владу, приймати участь у шуканні справедливості разом із нею.

Деолігархізація держави, ствердження реального народовладдя є ключем до ефективності всієї влади і судової в т.ч. Бо в умовах його відсутності судова влада і далі буде відчувати залежність від домінуючих олігархічних кланів і їх політичних сил, що є неприпустимим в демократичному суспільстві, бо руйнує саму суть суду як об’єктивного незалежного розмислу над конкретними випадками порушення чиїхось прав.

Саме громадянське суспільство є гарантом незалежності суду і непорушності Конституції. Творити зріле міцне громадянське суспільство означає дбати про незалежність судової влади, яка в нинішній Україні, на жаль, поки що в значній мірі є залежною. Українським громадянам треба бути не так, можливо, законослухняними, як правосвідомими. Нам потрібна не ідеологія служіння громадян владі, яка вивищила груповий інтерес над загальнонародним, а ідеологія служіння влади громадянам. Якщо ця ідеологія домінуватиме, це буде чудова передумова ефективності забезпечення справедливості судовою владою.

Якість суддівського корпусу

Як бачимо, проблема забезпечення справедливості доволі складна і самим юристам її не вирішити. Проте, вони теж можуть багато для її вирішення зробити.

Істотною причиною низького авторитету українського суду є те, що в нього донедавна не було духовної мети, оскільки в правозастосуванні панувала законницька доктрина. Нинішній суд в Україні захищає переважно такі цінності як закон і законність, які є об’єктивно-матеріальними явищами, що апріорі вважаються справедливими. Лише зовсім недавно у ст.129 Конституції з’явилася така засада діяльності суду як принцип верховенства права, Верховенства права, а не закону, який може бути не правовим, перекреслювати всі смисли і дух права!.

Але більше двох з половиною десятків років в незалежній Україні суддя змушений вирішувати справу на засадах існуючого законодавства, яким би неякісним, несправедливим, упереджено виписаним воно не було. Судді важливо буквально тлумачити закон, стовідсотково ставши на позицію законодавця. До цього його зобов’язувала існуюча законницька псевдоправова доктрина. Судді, виховані на державоцентризмі, на відданості «букві закону», а не духові права, законність забезпечували, а от стосовно забезпечення справедливості тут можуть бути питання.

Чи щось особливо нині змінилося в цьому плані? Так, дещо. Принаймні, згадана стаття Конституції і звернення до практики ЄС дають можливість судді бути шукачем справедливості, а не просто маріонеткою, що бездумно накладає на унікальну життєву ситуацію грубу схему, якою є закон та його статті. Але далеко не всі судді нині вміють відрізнити закон від права, верховенство права від верховенства закону, небагато із них знає, що таке правовий закон, так само не часто знаходяться судді, які розуміють, чому природні права людини мають бути реально діючим правом, порушувати яке не може ніхто і державна влада найперше; чому закон має бути наслідком прав людини, а не навпаки.

Це пояснюється значною мірою і тим, що ми маємо дотепер юридичну освіту, яка глибинно не реформована. Вона донині ґрунтується на державоцентристських засадах, відповідно до яких державне (позитивне) право є первинним стосовно прав людини, держава і її право (закон) є вищими цінностями, аніж людина з її природними правами.

Студенти юридичних факультетів уже до третього курсу мають сформоване законницьке мислення, його стереотипи та коди, відповідну лексику. Це закономірно після засвоєння існуючої теорії держави та права, історії держави та права, вчень про державу та право тощо. Вони отримують мізер знань про людину і право. Звідки ж взятися сучасному розумінню верховенства права, якщо цей принцип можна відрізнити від верховенства закону лише з позицій природно-правового світогляду, який наша університетська освіта не формує, на жаль!

З цієї ж причини принципи права, зокрема загальнолюдські, багатьма суддями просто декларуються як непрактичні загальні ідеї, хоча насправді вони мають сприйматися як програмні засади, з яких виводять конкретні моделі поведінки тощо.

Зазначене засвідчує несформованість у сучасній Україні юснатуралістичної гуманістичної теорії права, а, отже європейського правового мислення, в контексті яких тільки й можливе розрізнення права і закону, принципу верховенства права та принципу законності, який є його складовою, аналогії права та аналогії закону тощо. Домінування законницького підходу в теорії права зумовлює нерозуміння сучасними правниками суті та значимості принципів права в правовій реальності.

І суддям, і всім нашим правникам потрібний новий сучасний гуманістичний світогляд, а не суміш законницького державоцентристського світогляду та мислення лише із вкрапленнями, фрагментами сучасного європейського! Тобто, необхідна глибинна інтелектуальна реформа української юридичної освіти, переведення її на природно-правові, гуманістичні засади. Суддям необхідні систематичні гуманітарні знання, сучасна філософія людини, сучасна теорія права, а не фрагменти таких знань.

Моральне дзеркало суспільства

Людям потрібен не просто суд, що в якійсь конкретній справі дасть конкретний результат. Їм потрібен справедливий суд, тобто суд, що працює на захист справедливості у відносинах між ними, між ними та державними інституціями. Створити саме такий суд — завдання влади та громадянства.

Справедливий суддя — це не просто людина, яка добре знає закони. Це людина, яка має справедливість за мету власного життя, яка перетворює захист справедливості у власний спосіб життя. Така людина не покривить душею і совістю ніде, а на посаді, де треба боронити справедливість, тим паче. Виховувати таких людей треба починати з народження, бо зі студентської лави вже може бути пізно. Проблема ця комплексна, до її вирішення причетні і сім’я, і дитсадок, і школа, і вуз, і місцева громада, і все суспільство загалом.

Створення справедливого суду — це важка і напружена робота для всього українського суспільства, як би це парадоксально не звучало. Одних лише законів і фінансових вливань для цього мало. Бо суддя як ключовий елемент судової системи — жива людина, яка є мірою, віддзеркаленням, результатом всього соціокультурного розвитку суспільства. Яким є суспільство, такими є і його судді.

Яким чином пов’язані в цій сфері моральний рівень судді та його відповідна професійна дія? Нині, як доводить багатовікова практика, вже можна цілком ствердно відповісти, що – прямо пропорційно.

Суд може захистити особу, застосовуючи справедливість як право замість закону і всупереч закону. Верховний суд США у рішенні у справі «Хенінгсен проти Блумфілд Моторс Інк.» зазначив: «чи існує принцип більш знайомий і міцніше вмонтований в історії англо-американського права, ніж основна доктрина, згідно з якою суди не повинні дозволяти використовувати себе як інструмент беззаконня та несправедливості?»

Суд може, і навіть повинен, діяти всупереч неякісному не правовому закону і відновити справедливість, порушену при прийнятті нормативно-правового акта. Суддя, будучи неупередженим, повинен бути підкореним лише праву, яке не можна ототожнювати із законом.

Але все це можливо лише при умові, що суддя є моральним дзеркалом суспільства. Сильний морально-духовний стрижень дозволить судді бути відданим праву, мислити його як мораль, одягнену у правові форми. Якщо право є формою буття загальнолюдських цінностей, які лежать в основі людського буття, то як людина, позбавлена морального чуття, може їх захищати та стверджувати? На жаль, в сучасній Україні немало суддів, які не пов’язують право із загальнолюдськими цінностями, для них право — це закон, його буква, тому і своїм морально-духовним наповненням вони не перейняті. А морально-духовне наповнення — це проблема світогляду, до якої, на жаль, і університетська юридична освіта проявляє мінімальну увагу, і при конкурсних відборах на суддівські посади теж увага дуже скромна, там домінує орієнтація на знання законодавства.

На ідеї взаємозв’язку правосуддя та світоглядного виміру наголошують відомі юристи: «Було б дурницею намагатися заперечувати зв’язок, що існує між правом і світоглядом. Світогляд є зародком усіх ідей і переконань, які зумовлюють характер поведінки індивіда та суспільства» — писав наш сучасник А.Швейцар.

У нашому суспільстві тотальної моральної деградації увага до духовно-морального виміру суддівської діяльності далеко не така, яка повинна була б бути. В Україні практично не трапляється випадків відрахування з університетів студента юридичного факультету за списування на іспиті. Що це означає? Те, що така людина, займаючись обманом в університеті, буде продовжувати обманювати уже на посаді судді. Це неприпустимі речі.

Маю переконання, що, до прикладу, німецький університет такого студента відрахував би без пояснень, бо така людина не може служити праву як справедливості. У нас же на такі аморальні речі дивляться крізь пальці. Морально-духовний рівень кандидата у судді має бути значно вищим. Необхідно, мабуть, в цьому сенсі посилити відповідальність суддів за порушення вимог морально-етичного плану. Як це зробити, треба помислити.

Нам дуже необхідна глибинна реформа судової влади. У мене немає рецепту. Але річ, мабуть, не просто у зміні облич, як у нас звикли це робити, влаштовуючи якісь інституційні зміни. Або переписати закон, як це теж уже неодноразово робилося Це зміни, які не дали якості. Очевидно, проблема значно складніша.

Необхідно, мабуть, найперше здійснити інтелектуально-духовну реформу, бо вона є вирішальною у плані забезпечення справедливості судовою владою. Необхідно сформувати такі стереотипи та коди мислення у служителів Феміди, які лежать в основі сучасного правового мислення, витіснивши старі, збанкрутілі, несумісні із демократичними цінностями. Можливо, я ідеаліст, але я переконаний, що зрілу в інтелектуальному та морально-духовному плані людину не так просто перетворити у маріонетку, що працюватиме на догоду окремішньому інтересу, руйнуючи право як універсальний загальнолюдський духовно-культурний феномен.

Звісно, суспільство само має реально зробити людину з її не відчуженими правами найвищою цінністю. Для цього необхідний час. Але хтось же в цій справі має бути попереду. Хай це буде судова влада. Це, без перебільшення, її покликання.