Закон і Бізнес


Полярність «верховних» поглядів

Невідкриття постанови про призначення прокурора (слідчого): які ж наслідки?


Розбіжність у позиціях касаційної інстанції щодо підтвердження повноважень прокурорів ускладнює роботу як судів нижчих ланок, так і адвокатів.

№28 (1482) 11.07—17.07.2020
Олександр ГОТІН, адвокат, керівник робочої групи НААУ з напрацювання пропозицій щодо подолання неефективності в діяльності ВС
13120
13120

Кожний громадян очікує, що може покластися на судові рішення в подібних справах і, таким чином, передбачити юридичні наслідки своїх дій чи бездіяльності. Проте замість забезпечення єдності практики Верховний Cуд нерідко сам виступає джерелом її невизначеності та суперечливості.


Позиція на користь захисту

Полярність поглядів колегій суддів ВС на однотипні ситуації, порушення ними при реалізації дискреційних повноважень розумного балансу ланцюга «об’єктивне — суб’єктивне» лише дезорієнтує місцеві та апеляційні суди. Як наслідок, це призводить до штучного перевантаження судової системи новими справами, до ураження судів корупцією й у підсумку — до порушення принципу рівності громадян перед законом та їх зневіри у справедливості та правосудді.

Наочний приклад — відсутність однозначної правової позиції Касаційного кримінального суду з приводу допустимості доказів у разі невідкриття стороні захисту постанови про призначення прокурора (слідчого).

Ця дилема — одна з визначальних. Її розв’язання дає відповідь на питання про вид вироку — виправдувальний чи обвинувальний. Адже якщо процесуальні (слідчі) дії проведені неуповноваженою особою, то здобуті обвинуваченням докази стають недопустимими — з наслідками, що із цього випливають.

Відносно тривалий час ККС послідовно орієнтував суди нижчих ланок на такий підхід до постанови про призначення прокурора (слідчого).

Згідно із чч.1, 3 ст.110 Кримінального процесуального кодексу процесуальними є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Вона виноситься у випадках, передбачених у кодексі, а також тоді, коли прокурор (слідчий) визнає це за необхідне. Постанова виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення (ч.6 ст.110 КПК).

Постанова про призначення прокурора, якою йому чи групі прокурорів надаються в конкретному провадженні повноваження, передбачені в ст.36 КПК, є обов’язковою, як і підписання відповідною особою, що її винесла.

Витяг із ЄРДР за відсутності відповідного процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням. Аналогічною є ситуація і з повноваженнями слідчого.

Саме така позиція ККС викладена в постановах від 19.04.2018 у справі №754/7062/15-к, від 17.12.2019 у справі №235/6337/18, від 5.02.2020 у справі №676/5972/17, від 3.06.2020 у справі №188/1266/18. У них (і в деяких інших) ККС процесуальними підставами для залишення чинним виправдувального або скасування обвинувального вироку визначає, зокрема, такі:

• невідкриття захисту постанови про призначення прокурора (слідчого);

• неподання цієї постанови до суду як доказу;

• непідписання постанови процесуально уповноваженою особою;

• подання до суду замість постанови витягу з ЄРДР з відомостями про призначення прокурора (слідчого).

ЄРДР — достатній доказ

Разом з тим 19.05.2020 у справі №490/10025/17 ККС прийняв постанову, якою сформулював діаметрально протилежну правову позицію: відсутність у матеріалах провадження постанов про призначення слідчих і прокурорів юридично не тягне за собою наслідків у вигляді визнання доказів, які пов’язані з даними документами, недопустимими.

У випадку з визначенням конкретного слідчого (прокурора) для проведення розслідування рішення здебільшого приймається, виходячи із суто організаційних міркувань. Ці міркування не можуть бути обґрунтовані вимогами КПК, але в певних випадках їх розголошення може бути шкідливим як для розслідування, так і для функціонування відповідного органу.

Відомості, які конкретно слідчі проводять досудове розслідування та які прокурори здійснюють процесуальне керівництво (за умови, якщо ці відомості внесені в ЄРДР), являють собою достатній доказ на підтвердження належності прокурору (слідчому) процесуальних повноважень. Адже тривале проведення розслідування, використання слідчими (прокурорами) ресурсів своїх органів та інші фактори провадження свідчать, що досудове розслідування та процесуальне керівництво проводилися за відповідними рішеннями керівників.

Тож у зв’язку з ненаведенням стороною захисту інших підстав неповноважності слідчих (прокурорів), окрім відсутності постанов про їх призначення, суд відхиляє доводи, що розслідування здійснювалося неуповноваженими слідчими та прокурорами. З огляду на зазначене в суду немає необхідності розглядати посилання сторони захисту, що постанови не були їй відкриті на порушення ст.290 КПК.

Власні контраргументи

До речі, у постанові від 17.12.2019 у справі №235/6337/18 ККС передбачив можливість виникнення подібного роду «ідей» у майбутньому й досить детально контраргументував, як ситуацію потрібно вирішувати на практиці. Він зазначив: хоча кримінальний процесуальний закон і не містить вимоги, що постанова про визначення прокурора в обов’язковому порядку має бути надана разом з обвинувальним актом чи під час судового розгляду, проте згідно з ч.2 ст.92 КПК обов’язок доказування належності та допустимості доказів покладено на сторону, що їх подає. Відповідно, за ст.94 КПК, обов’язок оцінки доказів з точки зору їх допустимості покладено на суд.

Оскільки захист поставив під сумнів легітимність процесуальних дій прокурорів і допустимість здобутих доказів унаслідок відсутності повноважень під час досудового розслідування у відповідних прокурорів, суд зобов’язаний ретельно перевірити й оцінити надані стороною обвинувачення документи на підтвердження повноважень відповідних прокурорів.

При цьому застережено: витяг з ЄРДР за відсутності процесуального рішення керівника органу прокуратури про призначення прокурора в конкретне провадження не наділяє останнього повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва.

Колізії правозастосування

Колізії правозастосування ККС із даної проблематики цим не вичерпуються. У постанові від 24.06.2020 у справі №205/440/15-к касаційний суд, залишаючи в силі обвинувальний вирок, аналогічно визнав безпідставними посилання захисту на відсутність у матеріалах провадження постанов про призначення групи прокурорів, до складу якої ввійшов прокурор, що приймав конкретні процесуальні рішення.

На погляд колегії суддів, якщо прокурор постановою про призначення групи прокурорів був призначений у конкретне провадження, то після прийняття рішення про об’єднання цього й інших проваджень він автоматично залишився процесуальним керівником в об’єднаному провадженні. Отже, відсутність постанови про призначення прокурора не тягне за собою визнання недопустимими доказів — процесуальних рішень цього прокурора в об’єднаному кримінальному провадженні.

В іншій своїй постанові, а саме — від 5.02.2020 у справі №676/5972/17, ККС, навпаки, визнав істотним порушенням вимог КПК факт непризначення в об’єднане кримінальне провадження прокурорів (слідчих). І не в останню чергу саме через це порушення залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, а виправдувальний вирок — у силі.

Невизначений орієнтир

Відповідно до положень чч.5, 6 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2.06.2016 №1402-VIII висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Такі висновки враховуються іншими судами при застосуванні норм права.

ККС у постанові від 25.02.2020 у справі №619/1205/17 прямо зазначив: ВС у своїх рішеннях висловлює позицію щодо правозастосування, орієнтуючи в такий спосіб судову практику на однакове застосування норм права.

Логічно, що виникає низка запитань.

Якого орієнтиру мають дотримуватися місцеві, апеляційні суди, Вищий антикорупційний суд і які рішення ККС треба брати за взірець адвокатам, прокурорам, працівникам правоохоронних органів і всім громадянам, якщо сам касаційний суд видає різнобій у правових висновках?

Як із позицій рівності громадян, законності, справедливості правосуддя сприймати постанови ККС у справах №№490/10025/17 і 205/440/15-к, в яких, незважаючи на відсутність постанов про призначення прокурорів і слідчих, залишені чинними обвинувальні вироки? Адже аналогічні аргументи сторони захисту в низці інших кримінальних справ (наприклад №№754/7062/15-к, 761/20108/15-к) фактично стали вирішальною підставою для виправдання обвинувачених осіб?

Чи не складається враження, що в деяких кримінальних провадженнях через допущені органами розслідування істотні процесуальні порушення суд, образно кажучи, витягує сторону обвинувачення й забезпечує обвинувальний вирок? Хоча за об’єктивного розгляду справи такий вирок навряд чи міг бути.

Як можна вибудовувати й доводити до підзахисних переваги обраної адвокатом стратегії та тактики захисту, якщо навіть ККС щодо багатьох позицій не має чіткого, послідовного та однозначного бачення норм права?

Відповіді на ці запитання, вочевидь, риторичні.

Подібні ситуації — непоодинокі. Проблема «неєдності» практики ККС простежується і в питанні передоручення проведення обшуку особам, які не визначені відповідною судовою ухвалою, і в питанні наявності в місцевого суду права чи обов’язку приймати в підготовчому засіданні рішення щодо скарг сторони захисту, і в поглядах на право органу розслідування оглядати мобільні телефони затриманої особи без окремої судової ухвали про тимчасовий доступ, і щодо проблеми перекваліфікації злочинів без окремої реєстрації кримінальних правопорушень в ЄРДР. І т.д., і т.п.

Утім, мова про ці наріжні камені вітчизняного правосуддя — мабуть, предмет інших публікацій.