Посягання на репутацію

Твердження може перетворитися в оціночне судження за допомогою одного знака

Так вже повелося в Україні, що журналісти, активісти, навіть народні депутати можуть з легкістю публічно звинуватити особу в недостовірності задекларованих відомостей. Проаналізуємо шляхи захисту від таких закидів.

Право на відповідь

Кожен обмовлений постає перед вибором, як найефективніше захистити свої немайнові права. Конституція (ст.32) і Цивільний кодекс (стст.277 і 280) пропонують особі такі опції: дати відповідь, спростовувати недостовірну інформацію, вимагати вилучення інформації, а також відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації.

З 1.01.2020 набрав чинності закон «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання корупції» щодо викривачів корупції», який урівноважує права викривача правом «безпідставно викритої» особи на відповідь.

Насамперед можна реалізувати право на відповідь, проте ефективність такого способу залежить також від того, який кредит суспільної довіри мають звинувачувана особа і поширювач недостовірної інформації. Право на відповідь передбачене ч.1 ст.277 ЦК, ст.65 закону «Про телебачення і радіомовлення» та ст.37 закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

Спростування недостовірної інформації не допоможе відновити порушене право, коли інформація правдива, проте дещо перекручена. Реалізація права на відповідь, навпаки, дає змогу досягти бажаного результату.

Наприклад, якщо ЗМІ оприлюднить інформацію, що чиновник щомісяця переказує комусь певну суму, то таке висвітлення може негативно вплинути на кар’єру. Проте якщо стане відомо, що ці кошти жертвуються дитячому будинку, то інформація набуває позитивного забарвлення.

Верховний Суд, розглядаючи справу №161/4052/16-ц, дійшов висновку, що інформація, яку позивач просив визнати недостовірною, є оціночними судженнями та не підлягає спростуванню. У той же час Суд наголосив, що позивач має можливість захистити свої права через надане йому законодавством право на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, давши їм іншу оцінку.

Нюанси строків

Щоб скористатися правом на відповідь, варто дотримуватися порядку його реалізації, аби не припуститися помилки та не втратити можливість захистити право у суді. Як приклад можна навести справу №428/3327/19.

Суд зазначив, що телерадіоорганізація може відмовити особі у спростуванні поширеної інформації, якщо заяву про спростування та заяву на відповідь (коментар чи власне тлумачення обставин справи) подано з порушенням вимог ч.14 ст.64 закону «Про телебачення і радіомовлення».

Заяву із вимогою спростування (відповіді) має бути подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.

При поданні заяви поштою доцільно врахувати термін доставки кореспонденції. Так, позивач у справі №758/12829/15-ц не зміг реалізувати своє право на відповідь та отримати докази транслювання програми у зв’язку з тим, що листи надійшли до телерадіоорганізації після спливу 14 днів. Натомість закон не покладає на відповідальних осіб обов’язку збереження запису після закінчення цього строку, якщо не надійшло скарги щодо змісту ефіру.

Після отримання заяви телерадіоорганізація зобов’язана розглянути її у 7-денний термін з дня надходження. У разі відмови від спростування (відповіді) вона зобов’язана терміново повідомити про це заявника. Відмова чи ігнорування заяви про відповідь можуть стати підставою для звернення з позовом про право на відповідь. Якщо суд ухвалює рішення про право на відповідь, то в ньому також має бути зазначено строк, у межах якого відповідь чи спростування повинне бути оприлюднене.

Хто такі публічні особи?

Судовий захист шляхом спростування недостовірної інформації передбачає ширші можливості протидії інформації, яка шкодить репутації, та може викликати більше довіри у суспільства за умови правильного вибору комунікаційної стратегії. Обираючи цей спосіб, доцільно врахувати кілька важливих моментів у процесі спростування недостовірної інформації, особливо якщо йдеться про публічних осіб.

Резолюцією №1165 (1998) Парламентської асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя визначено, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

При цьому поняття «публічна особа» у розумінні судів значно ширше, ніж визначення «національний публічний діяч», наведене у законі «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Під час розгляду справ №№645/482/17 та 362/1057/18 ВС відмовив у задоволенні касаційних скарг позивачів, вказавши, що позивачі у цих справах — публічні особи (поліцейський та спеціаліст-землевпорядник селищної ради відповідно).

Отже, публічні особи — це не лише політики та державні службовці, посади яких належать до категорії «А». Подаючи позов про захист честі, гідності та ділової репутації, варто враховувати межі допустимої критики публічних осіб.

Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої громадської критики у ЗМІ з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому такі діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими (стст.3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12.02.2004 на 872-му засіданні Комітету міністрів Ради Європи).

«Він корупціонер» vs «Він корупціонер)»

Практика українських судів та Європейського суду з прав людини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації розмежовує два види інформації — оціночні судження та фактичні твердження.

У справах про спростування недостовірної інформації предметом судового захисту не можуть бути оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків. Оціночні судження як вираження суб’єктивної думки і поглядів не можна перевірити на відповідність дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), їх не можна спростувати чи підтвердити, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення від 8.07.86 у справі «Lingens v. Austria»).

Також оціночними судженнями є висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Цікавими є випадки, коли суди зважають на знаки, що відображають емоції людей. Так, у справі №372/4003/15-ц ВС дійшов висновку, що у коментарі відповідача подвійно застосовано знак «)» після кожного з двох тверджень.

З погляду правил української мови коментар, якщо його розглядати як інформаційне повідомлення, не мав би містити знак «)» узагалі. Згідно із загальновідомою практикою користувачів Інтернету знак «)» означає усмішку. Застосування такого подвійного знака означає вираження емоції, близької до сміху. Отже, коментар відповідача не був набором фактичних даних, поширених як інформація, передбачена ст.200 ЦК. ВС погодився, що цей коментар є оціночним судженням, бо з погляду стилістики його викладу очевидним є сатиричний характер коментаря, а саме — критика обставин, описаних у цій статті (постанова від 20.06.2018).

Одна і та ж стаття у різних її частинах може містити як оціночні судження, так і фактичні твердження. Від правильного обрання способу захисту з урахуванням правових позицій Верховного Суду залежать також перспективи судового розгляду.

У згаданій справі спростовувалась інформація, поширена у такому вигляді: «Корупціонер поновив корупціонера!». На перший погляд, у реченні, що підлягає спростуванню, стверджується, що позивач — корупціонер. Перевірити таку інформацію можна, адже ч.1 ст.59 закону «Про запобігання корупції» встановлює, що відомості про осіб, яких притягнуто до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної або цивільно-правової відповідальності за вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, вносяться до спеціального реєстру. В цьому реєстрі відсутні відомості про позивача, отже, він не є корупціонером.

Проте знак «)» суд оцінив як усмішку, тому з погляду стилістики викладу з урахуванням усіх обставин у сукупності встановив, що очевидним є сатиричний характер цього коментаря як оцінки змісту статті. Так твердження про те, що державний службовець — корупціонер, перетворилося в оціночне судження за допомогою знака «)».

Звичайно, для ефективного захисту честі, гідності та ділової репутації публічних осіб необхідно зважати й на інші особливості, зокрема, при спростуванні недостовірної інформації, яка стосується членів сім’ї. Та головне — спробувати змоделювати варіанти захисту особистих немайнових прав з урахуванням можливих заперечень відповідачів, які здебільшого бувають типовими.