Закон і Бізнес


Денис Невядомський:

Відеофіксація порушень ПДР: нові правила — старі цілі. Державний диктат замість соціального договору


Денис Невядомський - голова всеукраїнської Асоціації суддів у відставці.

19416

Державна політика в сфері боротьби з порушеннями правил дорожнього руху системно суперечить Конституції. Слід визнати, що влада в Україні ніколи не була стороною договору із суспільством, але завжди диктувала громадянам жорсткі і часто ірраціональні правила. Вводячи під гаслами досягнення легітимних цілей нові обмеження і штрафи, вона переслідує зовсім інші цілі, не передбачаючи компенсаторних механізмів, які б забезпечували дотримання розумного балансу між необхідними у цивілізованому суспільстві обмежень із правами і законними інтересами громадян. Саме це є головною проблемою, внаслідок якої виникає корупція. І тому ставлячи перед собою завдання перемогти корупцію, перш за все потрібно знищити передумови для її виникнення. А вони, як раз і витікають із порушення державою цього балансу. Запобігти зловживанням можливо шляхом системного аналізу державної політики та ретельного вивчення законів, прийнятих для її реалізації.


Так, 1 червня в Україні запрацювала система фотофіксації порушень правил дорожнього руху. Система фіксує порушення швидкісного режиму і вміє визначати номер транспортного засобу. Дозволена швидкість в пішохідній зоні - 20 км / год. У населеному пункті - 50 км / год. За містом - 90 км / год. Камери фіксації ПДР запрацювали в 00:00, а вже о 00:01 був виписаний перший штраф. Здавалося б мета гуманна, знизити аварійність і, як наслідок, смертність на дорозі. Але насправді, є обгрунтовані побоювання, що цей закон, як і переважна більшість всіх інших законів України є проявом легістичної доктрини, спрямованої на державний примус і максимальне обмеження основних прав і свобод громадян. Слід зрозуміти, що сама по собі фотофіксація порушень водіями правил дорожнього руху є лише засобом збору доказів правопорушення і достатньо розповсюджена у цивілізованих країнах. Проте, очевидно, що в мегаполісі швидко їздити вийде тільки по проспектах, що дозволяє компенсувати навантаження, створюване на трафік в пробках. Внаслідок цього обмеження на швидкість в 50 км на годину змушує водіїв їхати з такою швидкістю там, де це не потрібно і не логічно. Отже, прагнучи компенсувати шкідливі наслідки нерозумного закону, громадяни його порушуватимуть. Ось тут їх радісно і чекатимуть поліцейські вуайеристи, підкріплені цим самим законом. Більш того, змінами до КУпАП, прийнятими у 2015-2019 роках, взагалі не передбачений обов'язок держави доводити винуватість осіб, що притягуються до адміністративної відповідальності, а сама особа позбавлена конституційних гарантій на захист, правову допомогу та права бути вислуханою посадовою сообою, що уповноважена на розгляд справи.  Звичайно, громадяни підуть до судів, через якийсь час сформується єдина практика і ці обмеження визнають неконституційними. Але за цей час «овець» ретельно підстрижуть.

Перш за все, за для балансу між законними інтересами окремого громадянина та суспільства, важливо встановити, чи відповідає задекларована легітимна мета обмеження  дійсним намірам держави, чи гарантована громадянину належна правова процедура, чи не порушують такі обмеження конституційні права і основоположні свободи.

Так, одним з головних елементів принципу верховенства права, закріпленого в частині першій статті 8 Основного Закону України, є юридична визначеність. Конституційний Суд України наголошував на важливості вимоги визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005). 

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Доповіді "Верховенство права", схваленій на її 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, зазначила, що одним із неодмінних елементів верховенства права є юридична визначеність (пункт 41); юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними (пункт 46).

Так, норми закону не мають суперечить одна одній, повинні бути сформульовані таким чином, щоб особа могла добросовісно планувати свою правомірну поведінку та прогнозувати наслідки її недотримання.

За змістом статті 59 Конституції України, кожна особа має право на правову допомогу адвоката при розгляді її справи і держава не може встановлювати у законі обмеження цього права. Відповідно до пункту 2.2 Рішення Конституційного Суду України 5-рп/2015 від 26.05.2015, з метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації ії відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, вирішення ії у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов'язаний з'ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи Підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність (частина друга статті 33 Кодексу).

Згідно з частиною першою статті 268 Кодексу особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розглядісправи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржувати постанову у справі. Крім того, у цій правовій нормі передбачено, що справа про адміністративне правопорушення повинна розглядатися в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; за відсутності такої особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об'єктивного І справедливого розгляду справи про адміністратвне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності.

Проте, відповідно до статті 258 КУпАП - У разі виявлення адміністративного правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Копії постанови у справі про адміністративне правопорушення та матеріалів, зафіксованих за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, надсилаються особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, протягом трьох днів з дня винесення такої постанови.

Той факт, що законом передбачена можливість винесення постанови без складання протоколу, жодним чином не може обмежити прав особи, передбачених статтею 59 Конституції України та статтями 245 та 268 КУпАП.

Отже, вказана норма вочевидь суперечить як конституційним гарантіям, закріпленим у статті 59 Конституції України, так і положенням статей 245 та 268 КУпАП, адже сам процес автоматичного складення постанови унеможливлює реалізацію будь-яких громадянських прав, закріплених у вищевказаних нормах.

Можливість оскаржити вказану постанову не є тотожнім реалізації права на участь у розгляді справи про притягнення до відповідальності і є лише правом на відновлення справедливості та вже порушених прав громадянина.

Крім того, передбачений статтею 258 КУпАП порядок унеможливлює застосування статей 21, 22 КУпАП, якими для осіб, які вчинили відповідні порушення правил дорожнього руху, передбачено звільнення від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд громадської організації або трудового колективу, а при малозначності правопорушення – з обмеженням усним зауваженням, при тому, що законом передбачений вичерпний перелік статей, до суб'єктів вчинення яких не можуть бути застосовані відповідні види звільнення від адміністративної відповідальності.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Необхідність індивідуалізації адміністративної відповідальності передбачена також ч. 2 ст. 33 КУпАП, якою визначено, що при накладенні стягнення враховується характер вчиненого правопорушення, оба порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують та обтяжують відповідальність.

З огляду на це санкції статей КУпАП не можуть бути абсолютно визначеними, а повинні мати мінімальну та максимальну межу, що відповідатиме принципу індивідуалізації стягнення та ухваленню більш справедливого рішення з урахуванням обставин, передбачених статтями 34,35 КУпАП.

Також розглянемо на відповідність конституційним нормам положення статей 14-1, 14-2, 279-1, 279-2, 279-3 КУпАП, які у цій «схемі» відіграють надважливу роль, оскільки «легалізують» сваволю держави, покладаючи на громадян обов'язки не тільки доводити свою невинуватість, але й спонукати інших осіб до самообмови.

Так, відповідно частини першої статті 279-1 КУпАП, у разі якщо адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксовано в автоматичному режимі або якщо порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів зафіксовано в режимі фотозйомки (відеозапису), посадова особа уповноваженого підрозділу Національної поліції або інспектор з паркування за даними Єдиного державного реєстру транспортних засобів, а також у разі необхідності - за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань встановлює відповідальну особу, зазначену у частині першій статті 14-2 цього Кодексу.

Згідно частини першої статті 14-1 КУпАП, до адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху у разі їх фіксації працюючими в автоматичному режимі спеціальними технічними засобами, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, чи засобами фото- і кінозйомки, відеозапису притягаються власники (співвласники) транспортних засобів.

Відповідно до частини першої статті 14-2 КУпАП, адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису) (за допомогою технічних засобів, що дають змогу здійснювати фотозйомку або відеозапис та функціонують згідно із законодавством про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах), несе відповідальна особа - фізична особа або керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб, а в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу, - належний користувач транспортного засобу, а якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні на момент запиту відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб, - особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи.

Таким чином, законом встановлено, що державі при притягненні особи до юридичної відповідальності (у даному випадку адміністративної) не треба встановлювати і доводити факту, що саме ця особа вчинила правопорушення, і фактично, особа притягується до відповідальності за сам факт легітимного володіння транспортним засобом.

Більше того, відповідно до частини п'ятої цієї статті, постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), може виноситися без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Отже, вказаної нормою особа позбавляється своїх конституційних та законних прав будь-яким чином захиститися від несправедливого звинувачення та притягнення до юридичної відповідальності. Цієї нормою, навіть формально не передбачена належна правова процедура для реалізації особою цих прав.

Відповідно до пункту п’ятого Рішення Конституційного Суду України №1-рп/19 від 26.02.2019, важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (частини першадругатретя статті 62 Конституції України).

Конституційний Суд України зауважує, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo, згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості.

Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення вини особи покладається на державу.

Згідно з пунктом 2 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Із практики Європейського суду з прав людини вбачається, що принцип презумпції невинуватості вимагає, зокрема, щоб при виконанні своїх обов’язків судді не починали розгляду справи з упередженням щодо вчинення підсудним правопорушення, у вчиненні якого він обвинувачується; тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого; сторона обвинувачення має повідомити підсудного про висунуте проти нього обвинувачення (для того, щоб він міг підготувати і представити свій захист відповідно) та надати суду докази, достатні для його засудження (пункт 77 рішення у справі "Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії" (Barberа, Messeguй and Jabardo v. Spain) від 6 грудня 1988 року, пункт 97 рішення у справі "Яношевич проти Швеції" (Janosevic v. Sweden) від 23 липня 2002 року).

Так само важливою гарантією захисту прав і законних інтересів особи у кримінальному процесі є припис частини першої статті 63 Конституції України щодо неприпустимості притягнення особи до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, що означає право особи не давати таких показань або пояснень.

Конституція України не містить винятків як щодо принципу презумпції невинуватості, так і щодо права особи не давати показань або пояснень щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів. До того ж у частині другій статті 64 Конституції України наголошується на неприпустимості обмеження низки прав і свобод, зокрема тих, що передбачені статтями 6263 Конституції України.

Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, викладеною в рішенні у справі "Яллог проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) від 11 липня 2006 року, суспільні інтереси не можуть виправдати заходи, що знищують саму суть права на захист, включаючи право не свідчити проти себе (привілей проти самообвинувачення) (пункт 97).

Європейський суд з прав людини наголошував, що право зберігати мовчання та право не здійснювати самозвинувачення є загальновизнаними міжнародними стандартами, покладеними в основу поняття справедливого судового процесу за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; вони існують для захисту обвинуваченого від неналежного примусу з боку органів влади, сприяючи уникненню судових помилок і виконанню цілей зазначеної статті; право не здійснювати самозвинувачення, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення прагне довести обвинувачення не на основі доказів, які отримані під примусом або під тиском, нехтуючи волею підсудного (пункт 68 рішення у справі "Сондерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року).

Адміністративна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності і за умови притягнення особи до будь-якого виду юридичної відповідальності  держава має забезпечити дотримання конституційних прав особи і гарантій їх ефективної, а не декларативної реалізації.  На особу не може бути покладений обовязок виправдовуватися і доводити свою невинуватість, оскільки це суперечить конституційним правам та конвенційним зобов’язанням України.

Проте, обовязковими умови звільнення особи-власника транспортного засобу від відповідальності, згідно статті 279-3 КУпАП, є обовязок цієї особи або надати документ, який підтверджує, що до моменту вчинення правопорушення транспортний засіб вибув з її володіння внаслідок протиправних дій інших осіб, або щодо протиправного використання іншими особами номерних знаків, що належать її транспортному засобу або вмовити особу, яка керувала транспортним засобом на момент вчинення зазначеного правопорушення, звернутися особисто до органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справи про адміністративні правопорушення, із заявою про визнання зазначеного факту адміністративного правопорушення та надання згоди на притягнення до адміністративної відповідальності, а також надала документ (квитанцію) про сплату відповідного штрафу.

З огляду на приписи частини першої статті 19частин першоїдругої статті 62 та частини першої статті 63 Конституції України суб’єктом, який зобов’язаний збирати докази законності підстав набуття у власність відповідних активів конкретною особою, не може бути особа, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні будь-якого правопорушення. Особа може надавати докази своєї невинуватості лише за власним бажанням або не надавати їх взагалі.

Крім того, не менш «цікавою» нормою є положення частини четвертої статті 279-2 КУпАП, відповідно до якої, відмова особи, яка ввезла транспортний засіб на територію України, від виконання постанови про накладення адміністративного стягнення або її оскарження є підставою для внесення відповідних відомостей про іноземців та осіб без громадянства до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в’їзд в Україну, що зберігаються до виконання або скасування зазначеної постанови.

У цій нормі одразу міститься декілька положень, які суперечать Конституції України. По-перше,  використання особою свого конституційного права, передбаченого статтями 55 та 125 Конституції України (Офіційне тлумачення частини другої статті 55 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 6-зп від 25.11.97№ 19-рп/2011 від 14.12.2011),  на звернення до суду для оскарження постанови про притягнення до адміністративної відповідальності тягне за собою негативні наслідки у вигляді внесення його даних до бази даних осіб, яким згідно із законодавством України не дозволяється в’їзд в Україну, що зберігаються до виконання або скасування зазначеної постанови. Таким чином законодавець фактично встановив покарання для особи, яка скористалася своїм конституційним правом.

Крім того, ураховуючи, що вказана норма застосовується виключно для іноземців або осіб без громадянства вона суперечить положенням статті 24 Конституції України – (Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками) і є дискрімінаційною за ознаками наявності або відсутності українського громадянства.

Отже, за такого формулювання диспозиції статті 14-1, 279-2, 279-3  КУпАП  встановлення підстав для притягнення (і звільнення) від відповідальності за діяння, передбачені відповідними статтями КУАП, що встановлюють відповідальність за правопорушення, зафіксовані в автоматичному режимі, безпосередньо залежать від реалізації особою, що притягується до відповідальності, покладеного на неї у неконституційний спосіб обов'язку доводити свою невинуватість, що суперечить ст.62 Конституції України) та, навіть, від суб’єктивної поведінки іншої особи (яка повинна з'явитися до правоохоронних органів і вчинити самовикриття, що суперечить ст.63 Конституції України).

Відповідно до статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до  статті 64 Конституції України, не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені, зокрема статтею 59 Конституції України.

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Підсумовуючи даний аналіз, дійдемо висновку, що фактичною метою вищевказаних положень КУпАП є зловживання державою наданих їй громадянами України повноважень і перекладення на громадян не передбачених Конституцією України обов'язків, змушуючи їх виправдовуватися, звертатися до суду, що створює для них додаткові складнощі, обмеження і обов’язки (платити судовий збір, витрачати власний час і кошти на адвокатів, нести моральні втрати).

Виходом з цієї ситуації було б негайне зупинення вказаних положень і приведення їх у відповідність до Конституції України, вдосконалення механізму притягнення особи до відповідальності за порушення правил дорожнього руху. Зокрема, логічним було б передбачити виклик та повідомлення особи, яка є власником або користувачем транспортного засобу, про правопорушення із наданням їй можливості надати у певний термін надати хоча б  свої письмові пояснення або заперечення. Існуюча ж зараз процедура свідчить не про необхідність втілення профілактичних заходів для покращення ситуації із дотриманням водіями ПДР, а про те, що справжньою метою є швидке “обілєчіваніє” громадян. Особисто впевнений, що фото та відеофіксація порушень ПДР є вимогою сьогодення і відповідає легітимній меті наведення ладу на дорогах України, проте громадянам України мають бути забезпечені дотримання та реалізація їхніх конституційних прав і норми цього обмежувального закону мають бути чітко визначеними і не суперечить одна одній і, тим більше Конституції України, адже, жодною легітимною метою не можуть бути виправдані порушення фундаментальних прав і свобод України.

Закон і Бізнес