Завкафедри адмінправа КНУ ім. Т.Шевченка Р.Мельник:

«Не може бути незмінних стандартів у праві, на які потрібно молитися»

Що потрібно змінити в юридичній освіті, аби змінилася країна в цілому? Чи існує прірва між ідеалами науковців і реаліями правозастосування? Чому плагіат іноді стає зручним засобом маніпуляції та яких зашкарублих звичок необхідно позбутись українським науковцям? Про це та про право в усіх його проявах розповів у інтерв’ю «ЗіБ» завідувач кафедри адміністративного права Київського національного університету ім. Т.Шевченка, д.ю.н., проф. Роман Мельник.

«Попри те що юристів багато, юридичні компанії постійно просять стажерів»

— З року в рік юридичний факультет приймає величезну кількість студентів. Його популярність серед абітурієнтів не спадає. Країні справді потрібна така кількість юристів?

— Ми живемо в умовах не планової, а ринкової економіки. Її закони так само діють і на сферу освіти. Адже університети дають можливість навчатися не тільки на бюджетній, а й на контрактній основі. Очевидно, що батьки й діти розуміють: юридична освіта може бути інвестицією в майбутнє.

Якщо говорити про наш юридичний факультет, то тут узагалі протягом останніх років бачимо чітку тенденцію до збільшення кількості студентів. Торік ми отримали несподівану кількість студентів — зрахували близько 500 осіб на перший курс бакалаврату. Це свідчення популярності факультету.

Насправді ніякої формули, за допомогою якої можливо розрахувати необхідну кількість юристів, немає. Ми не можемо порахувати, на яку кількість населення яка кількість юристів потрібна.

— Але ж у нас тільки адвокатів уже налічується 50 тис.

— І в чому тут проблема?! Це прекрасно, що 50 тис. адвокатів забезпечують в Україні верховенство права та мають роботу. Разом з тим за час карантину ми переконалися: попри те що юристів багато, юридичні компанії постійно просять стажерів. Вони весь час звертаються до нас — Асоціації випускників юридичного факультету — з проханням дати свіжу кров.

Тобто попит на юристів сьогодні існує. Сам ринок нам відповідає, що 50 тис. адвокатів — це все ще не достатньо. І це нормальна світова практика, коли в таких питання суспільство покладається на саморегуляцію.

Наведу приклад Німеччини. Там нема жодних обмежень щодо кількості студентів-юристів. Університети набирають на навчання всіх охочих, що полегшено відсутністю семінарських груп, вільним відвідуванням лекцій та високою часткою самопідготовки студентів у загальному часі навчання на юридичному факультеті. Випускні іспити німецькі студенти складають не в університеті. Їх організовує Міністерство юстиції на базі судів. До слова, державні іспити в Німеччині — дуже складна й відповідальна річ, адже близько 25% студентів їх не складають. Тобто люди 5—6 років навчались і залишилися ні з чим.

— Якби в нас була така система, було б набагато краще…

— Ми рухаємося приблизно в тому ж напрямку. Карантин завадив, але ми мали зустрітися в Україні з німецькими колегами з Мін’юсту та служби з проведення держіспитів, аби обговорити реформування системи кваліфікаційних іспитів у напрямі їх незалежності. Вхідне ЗНО на магістратуру ми вже практикували, очевидно, тепер варто подумати про завершення магістратури незалежним вихідним тестуванням. Його результати, на мій погляд, одразу покажуть рівень того або іншого факультету, що, скоріш за все, призведе і до зменшення кількості навчальних закладів (факультетів), які готують юристів.

Однак усі кажуть, що головна проблема українських юристів у тому, що їм не вистачає практичного навчання й натомість багато теоретичного. Тут ще спірне питання щодо того, погано це чи добре. Голова Конституційного суду федеральної землі Рейнланд-Пфальц Ларс Брокер поділився зі мною думкою, що українські юристи дуже гарно вміють розмовляти, що пояснюється наявністю у нас семінарів, на яких студенти багато дискутують. Натомість у німців усе навпаки — вони переважно пишуть, розв’язуючи казуси, маючи, як наслідок, певні проблеми з усними виступами у судах. На мій погляд, ми маємо шукати баланс між усним (теоретичним) та письмовим (практичним) навчанням, надаючи більше уваги останньому.

Я у 2010 році в Німеччині проводив соціологічне опитування, зустрічався із суддями адміністративних судів. Одне із запитань невеличкої анкети звучало так: «Хто, на ваш погляд, є кращим претендентом на посаду судді?». Майже третина респондентів відповіла, що найкращим буде випускник юридичного факультету. Це ж опитування я провів в Україні, і тут жоден суддя не поставив галочку навпроти варіанта відповіді з випускником.

— Але ж у нас відрізняється менталітет. У них більше правил, вони до всього ставляться більш виважено, структуровано. Наскільки я розумію, ви часто за взірець берете саме німецьке право.

— Менталітет, можливо, у нас і різний, проте загальні принципи побудови держави, публічного управління, взаємовідносин влади і особи — однакові. З огляду на це, власне, використання німецького досвіду у сфері доктрини адмінправа, відповідного законодавства є допустимим. До речі, так було і в історичній ретроспективі. Спочатку поліцейське право, потім адміністративне право, яке розвивалося на теренах нашої держави, вивчалося в університеті святого Володимира, також будувалося на здобутках німецьких правників. Відповідні підручники початку ХХ ст. заповнені німецькомовними термінами та цитатами. 

Як що ж подивитися на законодавчі акти — Кодекс адміністративного судочинства, закон «Про Національну поліцію», проект закону «Про адміністративну процедуру» — вони також побудовані на відповідних німецьких зразках.

— Невже українським юристам бракує фантазії, аби не вдаватися до запозичень?

— Ні, тут питання не у фантазії. Навіщо вигадувати велосипед? Адже ми можемо взяти наявну модель і додати національні особливості, традиції, підходи. Наприклад, німецький закон про адміністративні процедури 1970-х років уже відшліфований з точки зору діяльності публічної адміністрації та судового контролю за нею. У цьому законодавстві та практиці його застосування ми можемо знайти відповіді на запитання, які у нас наразі лише ставляться на порядок денний і відповіді на які у вітчизняній літературі відсутні.

Тому абсолютно не соромно використовувати як взірець німецьке право. Половина Західної Європи побудувала своє адміністративне право фактично на двох моделях — французькій або німецькій. Не беремо до уваги Британію та США, тому що там зовсім інша правова система.

— Наскільки юридична освіта в Україні є конкурентоспроможною за кордоном? Чи взагалі застосовні знання українського юриста, до прикладу, в Європі? Чи право — це локальне знання, яке є застосовним тільки там, де воно вивчається?

— Ми не можемо порівнювати непорівнювані речі. Тому що національний юрист переважно працює з національним правом. Як український юрист не може поїхати в Німеччину на роботу, так і для німецького в Україні мало шансів. Разом з тим, якщо ми говоримо про Європейський суд з прав людини, арбітраж, медіацію, то тут усі працюють за одними й тими самими правилами. Звернення до ЄСПЛ з будь-якої країни виглядає однаково. Тому, думаю, у цій сфері українські юристи є абсолютно конкурентоспроможними й навіть можуть дати фору іншим. Це те, що стосується конкурентоспроможності. А от якщо казати про застосування знань українського юриста, то це дещо інша річ.

У збільшенні представництва українських юристів за кордоном велика роль належить університетам. Наприклад, програма подвійного дипломування, яка вже протягом 5 років успішно реалізується на нашій кафедрі, дає можливість нашим випускникам бути присутніми на європейському юридичному ринку. А взагалі непоганий варіант — це бакалаврат в Україні, а магістратура — в одній з країн Європи. Сьогодні є багато стипендіальних програм для українських студентів, які повністю покривають витрати на навчання та проживання.

«У сфері боротьби за академічну доброчесність юридичної визначеності не вистачає!»

— Довкола юридичного факультету КНУ і вас особисто виникали якісь скандали стосовно плагіату, що розгораються в соціальних мережах. Чи є для цього підстави?

— Щодо мене, то цей скандал, якщо його можна взагалі назвати скандалом, — абсолютно штучна історія, яка чомусь виникла саме сьогодні. 20 років я пишу статті, виходять друком мої підручники. Дисертація, яку я захистив у 2010 році, була революцією у сфері адмінправа. Я розробив нову для вітчизняної правової доктрини систему адміністративного права, обґрунтував необхідність виділення нових інститутів та галузей права. І це був погляд, який на 180° відрізнявся від того, що вже існувало. Відразу після захисту дисертації я відкрив до неї доступ. Її стільки разів процитували та стільки разів використали й не процитували, що якби там були якісь проблеми, то про це б згадали ще у 2010-му.

Сьогодні за цією системою побудована таксономія з адміністративного права для студентів, які вступають в магістратуру. Я не стверджую, що моя теорія є геніальною, але ці 10 років вона вистояла.

Коли порушилося питання про начебто плагіат (причому це питання постало на підставі анонімки!), я взяв дисертацію і перевірив її в системах StrikePlagiarism та Unicheck. Немає плагіату.

— Чому тоді ви не виклали результатів цих перевірок у себе на сторінці у «Фейсбуку»?

— Мені здавалось, що це питання не потребує такої публічної уваги, яка зараз до нього прикута. Бо все ж таки воно виникло через поширення анонімного листа — нонсенс у ХХІ столітті. Тому я надіслав лист колегам і навів приклади маніпуляцій.

Проте ситуація мала продовження. Тож я почав розбиратися. Виявилось, що наразі в Україні відсутні стандарти у сфері академічної недоброчесності. Наявні програми лише порівнюють текст наукової роботи з матеріалами, розміщеними в Інтеренеті та інших базах, показуючи, як наслідок, лише рівень оригінальності роботи. До речі, у моєї дисертації рівень оригінальності становить 95%.

Більше того, в Україні є всього кілька державних судово-експертних установ, котрі мають методику, що пройшла реєстрацію в Мін’юсті, та можуть зробити висновок про наявність або відсутність плагіату в конкретній роботі. Тому висновки StrikePlagiarism та Unicheck я оприлюдню вже у комплексі з висновком експертизи, щоб поставити крапку у цьому питання.

— А як вони це роблять? Уручну?

— Так. Це доволі багато коштує, бо то дійсно великий обсяг роботи. Експерти роблять висновок не тільки з точки зору подібності якихось окремих речень, а й проводять інтелектуальне порівняння наявних збігів. Я нині збираю матеріали для того, щоб звернутись до однієї з цих установ і зробити перевірку. Проте не для того, щоб переконати себе, а щоб, зрештою, відповісти анонімам.

— Але ж щось із плагіатом потрібно робити…

— Щодо плагіату, то це взагалі проблема для України. У мене наразі склалося таке враження, що у нас боротьба з плагіатом перетворилася у полювання на відьом. Ми маємо НАЗЯВО та комітет з питань етики, який працює у його складі. За якими стандартами вони працюють? А немає стандартів! Немає чітко визначеної і прозорої процедури засідань, немає відповіді на запитання, хто робить висновки, які програмні комплекси використовуються. Немає у рішеннях комітету і посилань на висновки атестованих експертів.

В одному зі своїх рішень від 24.07.2019 НАЗЯВО «закликає не використовувати практики застосування антиплагіатних скандалів з метою заподіяння шкоди професійній та особистій репутації». Абсолютно правильний посил, але для того, щоб його реалізувати, потрібно встановити правила для всіх. Чіткі та послідовні. Якщо не існує стандартів, то все те, до чого закликає НАЗЯВО, не може бути забезпечено. Кожен викладач і науковець сьогодні перебувають під дамокловим мечем, а особливо ті, які захистили дисертації до 2014 року, коли у законодавстві про вищу освіту навіть згадки про плагіат не було. На кожного може хтось щось написати, і розпочнуться перевірки за незрозумілими правилами.

А ще немає відповіді на запитання, що є «самоплагіатом», який також визнаний порушенням академічної доброчесності. Якщо я щось створив і хочу це поширити, перекласти іншою мовою та видати у кількох журналах, ні на що не претендуючи з точки зору звання чи ступеня, то чому за це мене мають цькувати?

У всіх цих ситуаціях наявна проблема юридичної визначеності. Натомість ЄСПЛ і Конституційний Суд кажуть, що юридична визначеність — основа верховенства права. Без юридичної визначеності (як у контексті нормативних регулювань, так і з точки зору діяльності органів правозастосування) не може бути правової держави. У сфері боротьби за академічну доброчесність юридичної визначеності не вистачає!

Крім того, я не розумію, чому вся спеціалізована вчена рада, усі опоненти, усі рецензенти мають відповідати за порушення академічної доброчесності, вчинені здобувачем. Що це за колективна відповідальність? Особливо за умов невстановлених стандартів перевірки відповідальність має бути персоніфікованою.

— А ще ж є джерела іншими мовами, які можна перекласти й видати за свої напрацювання.

— Так, до прикладу, хтось знає італійську мову, був у Пізі та зробив переклад статті чи праці. І звідки вчений зі спеціалізованої вченої ради може знати, що це було з іншої мови перекладено?

Може, узагалі варто за цей переклад подякувати (сміється). Поки ми не внормуємо в цьому напрямі все належним чином, не просунемося далі.

«Наша пострадянська проблема полягає в тому, що ми не знаємо, що таке «тлумачити право»

— Наукові напрацювання сьогодні дістають якийсь відгук на практиці? Здається, у нас юриспруденція стає філософською наукою, а прикладного характеру їй заважає набути формальне ставлення до прав людини, Конституції, відсутність стабільності в законодавстві. Наскільки взагалі науковців чують?

— Сьогодні, на мій погляд, ми маємо гарні тенденції в цій частині. Так, у процесуальних кодексах з’явилися такі категорії, як «експерт з питань права», «наукові висновки». Законодавець прямо передбачив, що сторони процесу можуть залучати науковців, щоб розтлумачити ту або іншу норму права.

Проте наша проблема полягає у тому, що ми часто ще не повною мірою розуміємо, що таке «тлумачити право», де його межі, в які способи воно має бути здійснено судом. При цьому потрібно пам’ятати, що тлумачення права — це не якась там технічна операція, а найважливіший спосіб відшукування справедливого рішення у справі та подолання прогалин. Шляхом тлумачення, як справедливо пише Райнгольд Циппеліус, відбувається добудова права.

Вітчизняна юридична література з питань тлумачення права також не надто сучасна. Наразі ми маємо лише кілька спеціальних праць з цього питання. Решта — це невеличкі підрозділи у підручниках з теорії права. А право ж застосовується щодня, кожним суддею, кожним державним службовцем через тлумачення.

Важлива роль у розкритті права, встановленні дійсної волі законодавця, яка знайшла закріплення у законі, належить вченим. Дуже часто науковці якраз і дають відповіді на запитання, що таке «розумні строки», «обґрунтовані рішення», що означає та або інша категорія або знак пунктуації в реченні, бо він може впливати на значення норми. На рівні Верховного та Конституційного судів діють науково-консультативні ради, члени яких, визнані науковці, допомагають суддям у пошуку відповідей на складні питання у сфері правозастосування. Тому наявні тенденції абсолютно правильні.

Проте нам ще працювати й працювати, тому що, наприклад, для національних суддів посилання на наукові праці — це радше виняток, ніж правило. У німецьких колег, навпаки, рішення наповнюються численними посиланнями на праці науковців. У цій частині українським суддям треба бути сміливішими. Я знаю, що суди передплачують наукові журнали, беруть участь у наукових заходах, є співавторами підручників та монографій. Це добре, це вже гарний початок.

— При підготовці проектів рішень КС надсилає запити до різних наукових установ. А чи є приклад дійсно істотного врахування наукової позиції в рішеннях Суду?

— На це запитання зможе дати більш детальну відповідь тільки представник апарату чи, можливо, суддя КС. А запити дійсно надходять, і наша кафедра, мої колеги час від часу долучаються до цього процесу. Проте відповідей на кшталт «Дякуємо, ваше положення враховано!» ми не отримували.

Але тут, знову ж таки, не вистачає впорядкованості у відносинах. Науковці є зовнішніми експертами. У Німеччині, до прикладу, є закон щодо залучення державними органами науковців для консультацій. Там не надсилають запитів усім, а чітко обирають фахівця у конкретній сфері; закон визначає статус експерта, розмір оплати його праці.

«Сьогоднішні університети вимагають не «ремонту фасадів», а ґрунтовної реконструкції»

— Чимало нардепів і високопосадовців можуть блиснути своїм дипломом про юридичну освіту. Проте, судячи з їхніх висловлювань, наприклад щодо вибіркового виконання рішень ЄСПЛ, складається враження, що вчилися вони «чого-небудь и як-небудь». У чому проблема? Може, як казав класик, «у консерваторії потрібно щось виправити»?

— Думаю, що виправляти у консерваторії дещо дійсно потрібно. Велика проблема, на мій погляд, полягає у тому, що підходи до організації навчання, побудови розкладу, організації практики тощо в університетах сучасних, порівняно з університетами радянських часів, змінилися, скажімо так, не надто кардинально. Тож сьогоднішні університети вимагають не «ремонту фасадів», а ґрунтовної реконструкції.

На пострадянському просторі — у країнах Балтії, Казахстані, Грузії розбудовані принципово нові підходи до організації та функціонування університетів, починаючи від студентської їдальні і закінчуючи підходами до оплати праці співробітників та залученням інвестицій від бізнесу. Інститут ефективного контракту для викладачів, широка палітра засобів матеріального та нематеріального стимулювання працівників, програми елітарного бакалаврату, «ядерні» навчальні програми, індивідуальна навчальна траєкторія для кожного студента — це лише окремі приклади сучасних підходів до організації університетського життя.

— А як щодо юридичної освіти? Які тенденції можуть бути виділені?

— На мій погляд, потрібно розширювати сферу того, що вивчають юристи. Причому тут мова йде не про збільшення кількості галузей права, які опановують студенти, а про набуття ними сучасних навичок. Сьогодні актуальними для юридичної професії є соціальні медіа, питання комунікації, розв’язання конфліктних ситуацій тощо. Ці речі не мають нічого спільного з юридичними дисциплінами, проте без них сьогодні юристу ефективно працювати просто неможливо. На ці запити і потреби має реагувати університет, наповнюючи свої навчальні плани відповідними (новими) дисциплінами. 

— Нинішня пандемія показала, що права конкретної людини з легкістю нехтуються державою під гаслом турботи про абстрактні суспільні інтереси. Інколи ці обмеження взагалі вводяться, як зізнався міністр охорони здоров’я, «для психологічного залякування». Чи не загрожує таке свавільне ставлення до обов’язків держави перед людиною переглядом фундаментальних прав і свобод?

— Тут проблема, напевно, всесвітнього масштабу. Усі держави були змушені шляхом запровадження численних обмежень зупинити пандемію. Проте очевидно, що ніхто не скасовував базові принципи функціонування демократичних держав, закладені на рівні Європейського Союзу. Конституції також залишалися чинними у всіх їх положеннях. І якщо там зазначено, що честь і гідність людини — найвища цінність і вони є недоторканними, що основним принципом є верховенство права, то це означає, що й під час пандемії все це має бути гарантоване.

І тут почали виникати численні суперечності, з одного боку, обмеження, а з іншого — права і свободи. Кожна держава у цій сфері шукала власний вихід, рівень успішності якого (у частині дотримання владою базових цінностей) був різним. Якщо так можна сказати, виграли ті країни, які мають більш ґрунтовні напрацювання (як на рівні доктрини, так і на рівні практики) у сфері прав людини.

Ось (показує величезну за обсягом книгу) один із 7 томів коментаря до конституції Німеччини. Наш найтовстіший коментар до Конституції України тонший, ніж один цей том. Відповідно, і наше розуміння прав людини, умов, процедур їх обмеження також є «меншим» порівняно з німецькою доктриною. 

Пандемія показала, що є проблеми у сфері нормативного регулювання і є проблеми на рівні розуміння самих прав. Це, знову ж таки, потрібно пояснити на доктринальному рівні.

— Можливо, це завдання науковців — створити такий коментар?

— Погоджуюсь. Тому я ще й керівник наукової бюджетної теми «Розробка системного вчення про основні права людини». Наш колектив розробляє нову доктрину основних прав людини. Ми перекладаємо німецьку літературу й наповнюємо її національними концепціями; співпрацюємо із суддями та відомим вченими-конституціоналістами і у такий спосіб намагаємося максимально глибоко вивчити відповідні права людини.

У цій частині ми керуємося позицією Рудольфа фон Ієринга, який писав: «Право народжується, лише відрікаючись від свого минулого». Кожен науковець має піддавати сумнівам створене не тільки його колегами, а й ним самим; постійно переглядати зроблені напрацювання. Не може бути незмінних стандартів у праві, на які потрібно молитися. Ми маємо відмовитися від радянської спадщини. Рецензенти, вчені ради, які дають дозволи на друк наукових праць — усе це відголоски державної цензури, які мають бути викоренені. Науковець — самодостатня людина, що має право на свободу творчості.

Дайте мені свободу, дайте мені можливість відрікатися від того, що було зроблено навіть мною самим, і тоді ми отримаємо нові знання. Без цього ми приречені.