Закон і Бізнес


Розірвати коло безвиході

Рішення КС має стати підставою для скасування реформи 2016 року


№19 (1473) 16.05—22.05.2020
Богдан ПОШВА, суддя Верховного Суду України, заслужений юрист України
9073
9073

Рішення від 18.02.2020 №2-р/2020 не тільки підтвердило неконституційність ліквідації Верховного Суду України, а й указало на необхідність розірвання руйнівного кола безвиході, що породжена реформою 2016 року. Адже зауважено, що парламент порушив процедуру внесення змін до Конституції, переглядаючи повноваження органів державної влади.


Органи особливого статусу

ВСУ, як конституційний орган, є складовою системи стримувань і противаг у державній владі. Остання, як відомо, згідно зі ст.6 Основного Закону, здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи кожної із цих трьох гілок виконують свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів.

Відсутність однієї з гілок влади призводить до узурпації її повноважень іншими державними органами або посадовими особами. Як наслідок, держава втрачає ознаки, якими її наділив Український народ у ст.1 Конституції — вона перестає бути демократичною та правовою, а з часом утрачає й інші складові.

Таку загрозу для демократичного майбутнього держави несла реєстрація в Україні фізичною особою так званого новоутвореного Верховного Суду (код ЄДРПОУ 41721784), який ні указом Президента, ні законом не утворювався, а тому порушував баланс державної влади.

У п.4 рішення №2-р/2020 Конституційний Суд укотре нагадав, що Верховна Рада, «приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції», і, «на виконання відповідних норм Конституції, повинна дотримуватись конституційно визначених меж, зокрема тих, що стосуються статусу, організації, функціонування, діяльності як відповідних органів, так і їх посадових осіб».

До таких КС відносить органи державної влади, які «мають особливий статус конституційних органів». Тому наголошено, що «ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу, можливі лише після внесення змін до Основного Закону у порядку, передбаченому його розд.XIII «Внесення змін до Конституції України».

Прецедентне рішення

Хоча КС і не посилається на своє прецедентне рішення (a landmark case) у «справі про здійснення влади народом» від 5.10.2005 №6-рп/2005, однак саме воно стало визначальним для висновку про неможливість ліквідації ВСУ як конституційного органу. У цьому рішенні Суд наголосив на необхідності дотримання розд.XIII Конституції. Зокрема, для внесення змін до розділів I, III, XIII Основного Закону визначено особливу процедуру, згідно з якою законопроект про внесення змін до цих розділів після голосування 2/3 народних депутатів затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом (абз. 2 п.4.3 рішення).

Тому, як підсумок, у рішенні №6-рп/2005 КС вирішує, що «будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними» (п.4.4).

Отже, висновок у рішенні КС №2-р/2020 про неконституційність ліквідації ВСУ, який має особливий статус конституційного органу, є оцінкою наслідку недотримання процедури внесення змін до Основного Закону в порядку, передбаченому його розд.XIII.

Зміни конституційної природи

Більше того, у рішенні №2-р/2020 КС конкретизує характер змін в особливому статусі конституційних органів, які можливі тільки після внесення змін до Основного Закону: «ліквідація, зміна найменування, а також перегляд їх конституційно визначених функцій і повноважень у спосіб, що істотно (докорінно) змінює їх конституційну природу».

Коли «ліквідація ВСУ» вже визнана неконституційною, то наступним є запитання: чи взагалі потрібно перейменовувати «Верховний Суд України» на «Верховний Суд»? Адже згідно з п.4 цього рішення «зміна найменування» також вимагає дотримання процедури внесення змін до Основного Закону в порядку, передбаченому його розд.XIII, зокрема й затвердження всеукраїнським референдумом.

Можливо, саме тому КС рекомендував ВР невідкладно привести положення законодавства, наприклад закону «Про судоустрій і статус суддів» від 2.06.2016 №1402-VIII та закону №2147-VIII про внесення змін до процесуальних кодексів, у відповідність до цього рішення.

Ще 12.02.2002 у рішенні №3-рп/2002 (справа про електроенергетику) КС сказав, за яких умов закони визнаються неконституційним: «якщо було порушено встановлену Конституцією процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Ця умова стосується й парламенту, порядок роботи якого визначається законом про Регламент Верховної Ради (ст.82 Конституції)» (абз.2 п.3.3).

Тому питання невідповідності нумерації прийнятих законів №1401-VIII про внесення змін до Конституції та №1402-VIII щодо судоустрою і статусу суддів і, як наслідок, неконституційності останнього також є складовою рекомендації, яку КС дав парламенту.

Повноваження на користь ВРП

Застосована в рішенні КС №2-р/2020 оцінка особливого статусу конституційних органів дає змогу осмислити конституційну реформу 2016 року.

Наприклад, у ст.125 Конституції статус ВС як найвищого судового органу, на перший погляд, не змінився, але це спростовує положення ч.2 цієї статті, згідно з яким утворення, реорганізацію та ліквідацію судів Президент ініціює після консультацій не з Верховним Судом, а з Вищою радою правосуддя.

Який тоді орган відповідає за стан здійснення правосуддя в державі: ВС чи ВРП і чи згідно з конституційною процедурою остання набула цих повноважень? Хіба з 30.09.2016 уже ВРП, а не ВСУ, як було зазначено в ст.6 Конституції, надано право представляти судову гілку державної влади?

Намагання зрозуміти особливий статус ВРП як конституційного органу відсилає до п.161 розд.ХV «Перехідні положення» Конституції. У ньому передбачено, що з 30.09.2016 і «до утворення Вищої ради правосуддя її повноваження здійснює Вища рада юстиції». Причому перша утворюється шляхом реорганізації другої.

Повноваження ВРЮ, передбачені в ст.131 закону «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» від 28.06.96 №254/96-ВР, були зовсім іншими, ніж ті, які визначені законом №1401-VIII. Нагадаю, що до відання ВРЮ належали:

• внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

• прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

• здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного і вищих спеціалізованих судів, розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

У ч.5 ст.126 Конституції на час її прийняття було передбачено: «Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив». Безстроково судді призначалися на посади згідно з п.27 ч.1 ст.85 Конституції та звільнялися ВР. Від останньої повноваження щодо звільнення суддів передані ВРП.

Логічні кроки

Навіть поверхова оцінка особливого статусу кожного конституційного органу в редакції закону №1401-VIII на прикладі так званої реорганізації ВРП, передача їй від парламенту повноважень щодо обрання суддів безстроково та їх звільнення без дотримання процедури внесення змін до Основного Закону в порядку, передбаченому його розд.XIII, також є складовою вже не рекомендації, а вимоги КС до ВР про невідкладне приведення положення законодавства у відповідність до цього рішення.

Логічним кроком у цій ситуації може стати подання народних депутатів до КС про визнання окремих положень закону №1401-VIII неконституційними через порушення процедури їх ухвалення, передбаченої в розд.XIII Конституції. І як мінімум — створення тимчасової слідчої комісії ВР для розслідування законодавчих процедур у державі.

Тільки таким шляхом можна розірвати руйнівне коло безвиході в демократичному розвитку України. Адже вся державна влада, яка в ст.6 Конституції поділена на законодавчу, виконавчу й судову, потребує завершення реформ.