Закон і Бізнес


Штучний винахід

Самопредставництво юросіб: рівняння з багатьма невідомими


Намагаючись заощадити на послугах адвоката, нардепи лише ускладнили для суду встановлення повноважень представника юрособи.

№11-12 (1465-1466) 21.03—03.04.2020
Андрій ГУСАК, партнер LEXJUS; Андрій ОВОД, адвокат LEXJUS
15320

Останніми роками доступ до представництва у суді є темою багатьох дискусій. Без сумніву, причиною цього стало доповнення Конституції ст.1312. Проте спробу обійти цю вимогу за рахунок розширення поняття «самопредставництво юридичної особи», здійснену наприкінці минулого року, навряд чи можна вважати вдалою.


Чим не догодила «адвокатська монополія»?

Через 3 роки після завершення тимчасового періоду, як передбачено в пп.11 п.161 розд.XV «Перехідні положення» Конституції, так звана адвокатська монополія в частині представництва фізичних і юридичних осіб уже понад рік діє в судах усіх інстанцій України. Процесуальні кодекси в редакціях від 15.12.2017 були прийняті з урахуванням зазначених змін до Конституції, тому визначають, що представником сторони у справі може бути виключно адвокат.

На додачу передбачено, що фізична особа може діяти в суді особисто або через свого законного представника. Що стосується юридичної особи, то вона згідно з оновленими процесуальними кодексами має право діяти у суді також шляхом самопредставництва, що до кінця 2019 року розумілося як участь керівника або члена виконавчого органу. Що ж до суб’єктів владних повноважень, то в основній частині процесуальних кодексів передбачалося, що правом діяти від їхнього імені у суді наділений лише керівник або адвокат. Разом з тим «Перехідні положення» Конституції відклали набрання чинності цими нормами до початку 2020 року, тому штатні юрисконсульти продовжували здійснювати представництво на підставі довіреності.

Не варто забувати, що як виняток представництво в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах може здійснюватися на підставі довіреності особою, яка досягла повноліття і має процесуальну дієздатність. Утім, питома вага таких категорій справ у межах загальної кількості судових проваджень досить незначна.

Загалом убачається, що до «адвокатської монополії» почали нарешті звикати: громадяни та бізнес активно звертаються по отримання професійної правничої допомоги, а адвокатська спільнота невпинно збільшується, зокрема за рахунок юрисконсультів, які раніше здійснювали представництво у судах без статусу адвоката.

За іронією, такий стан речей не влаштовував того, хто розпочав цей процес, — парламент. Зміна політичної кон’юнктури та наближення 2020 року, з яким «Перехідні положення» Конституції пов’язували повноцінний старт «адвокатської монополії» для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, призвели до зміни курсу законодавця.

Так, 29.08.2019 у перший день роботи Верховної Ради нового скликання Президент вніс як невідкладний проект закону про внесення змін до Конституції (щодо скасування адвокатської монополії). Попри оперативне проходження процедур у стінах парламенту, надання висновку Конституційним Судом, проект №1013 не міг бути прийнятим раніше від наступної чергової сесії. До речі, він дотепер очікує розгляду, хоч третя сесія ВР IX скликання розпочалася понад місяць тому.

Здається, що саме після усвідомленням невідворотності «адвокатської монополії» для суб’єктів владних повноважень коаліція депутатських фракцій взялася вирішувати питання у спосіб, що не передбачав би внесення змін до Конституції. Інакше складно пояснити те, що за три дні до початку 2020 року набув чинності закон №390-IX. Ним передбачено, що від імені органу державної влади чи місцевого самоврядування може діяти «інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту)».

Аналогічні зміни також було внесено до норм, які стосуються самопредставництва юросіб незалежно від порядку їхнього створення. У цій частині змін логіка законодавця не зовсім зрозуміла. Адже на юросіб вимоги щодо виключного права адвокатів на представництво в судах поширюються від самого початку, тому вони загалом адаптувалися до цього й не потребували таких змін.

Що не так із самопредставництвом юрособи?

Щодо самопредставництва фізособи жодних дискусій не виникає. Адже право такої особи самостійно представляти свої інтереси в суді є невід’ємним і гарантується поза будь-яким сумнівом. Спірною є правова природа самопредставництва юросіб, в тому числі суб’єктів владних повноважень.

Вбачається, що категорія «самопредставництво юрособи» за своєю суттю повністю охоплюється змістом «представництво» і нічого нового не несе. Нагадаємо, що згідно з ч.1 ст.237 Цивільного кодексу «представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє».

Таке припущення повністю узгоджується із висновками Великої палати Верховного Суду, яких вона дійшла у постанові від 22.10.2019 у справі №911/2129/17. У цій справі досліджувалося питання щодо застосування ч.1 ст.232 ЦК під час вирішення позову про визнання недійсним правочину, укладеного керівником юрособи, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою.

ВП ВС установила, що правовідносини між юрособою та її посадовою особою мають довірчий характер. Відтак орган юрособи, який діє одноособово, має повноваження щодо її представництва, створює, змінює припиняє цивільні права та обов'язки юрособи, є її представником, а його відносини з нею підпадають під визначення представництва, наведене у ст.237 ЦК.

Тобто явної потреби у такому «винаході», як самопредставництво, для визначення таких відносин не було. Штучна поява самопредставництва може полягати в тому, щоб урегулювати відносини представництва інакше, ніж у Конституції, та без внесення змін до неї.

Відкритим залишається питання щодо того, чи не суперечать прийняті до процесуальних кодексів зміни в частині самопредставників — неадвокатів нормі ст.1312 Конституції. Адже в ній визначено, що представництво здійснюється тільки адвокатами, особливо якщо врахувати, що обидва поняття визначають одні й ті самі відносини.

Попри це, конструкція «самопредставництва» видається виправданим процесуальним способом гарантування права юрособи на участь у суді через її уповноважених осіб. У протилежному випадку всі юрособи мали б діяти в суді виключно через адвокатів, що вочевидь не відповідає духу права кожного на судовий захист.

Разом з тим згідно з ч.1 ст.107 закону «Про судоустрій і статус суддів» громадяни здійснюють право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді особисто або через адвоката, юрособи — через адвоката, органи державної влади та органи місцевого самоврядування — через своїх керівників або представників. Попри те що представництво у Вищій раді правосуддя не є судовим, зазначене лише підкреслює непослідовність законодавця у частині врегулювання подібних правових інститутів і недосконалість законотворчої техніки загалом.

Самопредставництво юрособи та Конституція

Уперше категорія «самопредставництво» з’явилася в процесуальних кодексах у редакціях від 15.12.2017. До цього процесуальне законодавство визначало, що юрособи діють у судах через їхні органи, а суб’єктів владних повноважень могла ще представляти інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

Тобто «самопредставництво» як процесуальний інститут виникло лише в 2017 році як вимушена реакція на зміни до Конституції щодо виключного права адвокатів на представництво іншої особи в суді. Те, що раніше називалося представництвом юрособи, почало йменуватися самопредставництвом, хоча суть цього інституту не змінилася.

Закріпивши в Конституції «адвокатську монополію», законодавець зв’язав собі руки у питанні врегулювання особливостей представництва органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших юросіб. Тому будь-які юридичні конструкції, що підміняють «адвокатську монополію» на рівні закону, а саме  — самопредставництво, можуть суперечити Конституції.

Наведене наштовхує на думку про недоцільність закріплення в тексті Основного Закону положення про виключне право адвокатів здійснювати представництво іншої особи в суді. Натомість було б виправданим і необхідним урегулювання цього питання на рівні процесуального закону.

Безумовно, «адвокатська монополія» є позитивним кроком на шляху до підвищення якості судочинства, що підтверджує практика останніх років. Утім, навіть за чотирирічний перехідний період держава так і не забезпечила адекватного механізму втілення цієї концепції, зокрема для суб’єктів владних повноважень. Перш за все проблематика полягає у неможливості працевлаштувати адвокатів, оскільки публічна служба не сумісна з їхньою діяльністю. Саме тому представництво в судах для суб’єктів владних повноважень мало б відбуватися лише через закупівлю адвокатських послуг.

Очевидно, наприкінці минулого року у владних кабінетах серйозно задумалися над кошторисом таких витрат. Як результат, законодавець, не встигши скасувати «адвокатську монополію», розширив законом №390-IX зміст поняття «самопредставництво» настільки, що тепер ініційовані зміни до Конституції втратили практичний сенс. Інша річ, що суперечність норм процесуальних кодексів і положень Конституції лише загострилася.

Сьогодні часто в судах не допускають штатних працівників до участі в процесі, посилаючись на пряму дію пп.11 п.161 розд.XV «Перехідні положення» Конституції. За логікою окремих представників Феміди, яка має право на існування, хоч яким є зміст процесуальних кодексів, їхні положення у жодному разі не можуть підміняти собою Конституцію.

Чим підтверджуються повноваження працівників?

Відтепер самопредставником суб’єкта владних повноважень та будь-якої юрособи може бути також особа, яка уповноважена діяти від їхнього імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). Фактично йдеться про штатних працівників, які в межах виконання трудової функції уповноважені представляти своїх роботодавців у судах. При цьому законодавець не встановив жодних кваліфікаційних вимог до таких працівників на кшталт «фахівець у галузі права». З огляду на це можна спрогнозувати зниження якості судового процесу у тих випадках, коли участь у засіданні братимуть працівники без необхідних фахових знань.

Що ж до документів, які підтверджують повноваження, то комплексний аналіз процесуальних кодексів свідчить, що «працівники» не можуть діяти на підставі довіреності. Попри те що на початок 2020 року в судах спостерігалося протилежне, самопредставництво за довіреністю суперечить навіть задекларованій правовій природі цього інституту. Адже довіреність видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Більше того, підстави для такого висновку можна знайти в нормах процесуальних кодексів, згідно з якими такий документ є підтвердженням повноважень представника — адвоката.

Цікавою є позиція, висловлена колегією суддів Касаційного господарського суду в ухвалі від 21.02.2020 у справі №911/25/19. Нею було повернуто касаційну скаргу через те, що її підписант не вказав повноважень ні представника, ні самопредставника органу місцевого самоврядування. При цьому КГС визнав неналежними доказами самопредставництва розпорядження міського голови про призначення на посаду начальника відділу судової роботи, розпорядження про затвердження посадових інструкцій та посадову інструкцію.

Разом з тим суд перевірив відомості в єдиному державному реєстрі та встановив відсутність даних про особу, яка підписувала скаргу. Як результат, ВС дійшов висновку про відсутність доказів самопредставництва. Наведене свідчить, що питання документів, які підтверджують повноваження самопредставника залишається відкритим, що вочевидь буде вирішене судовою практикою.

Вбачається, що безвідносно до комбінацій з документами для самопредставництва суд у кожній справі повинен перевіряти, чи уповноважений працівник саме на участь у судовому процесі. Іншими словами, не можуть братися до уваги будь-які трудові відносини, в той час як допустимими є лише ті, в яких трудова функція працівника пов’язана саме з участю в суді від імені роботодавця.

Особливості кримінального та конституційного процесів

Ініціюючи зміни до процесуального законодавства, автори закону №390-IX апелювали до ч.2 ст.58 Кримінального процесуального кодексу, яка дає право працівникові юрособи, що визнана потерпілою, представляти її інтереси.

Втім, працівник юрособи, що є потерпілою, діє на підставі довіреності, в якій має бути визначений обсяг повноважень. Разом з тим ні положення про юридичний відділ, ні посадова інструкція, ні трудовий договір не передбачають обсягу повноважень щодо представництва в конкретній справі. Саме тому виникають питання, яким чином суду перевірити повноваження «працівника» на відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову, укладення мирової угоди та інше.

Трудовий договір згідно з ч.1 ст.21 Кодексу законів про працю визначає характер праці, однак не може передбачити процесуальні повноваження працівника на всі випадки.

Цікаво, що згідно з ч.3 ст.56 закону «Про Конституційний Суд України» «конституційну скаргу юрособи підписує уповноважена на це особа, повноваження якої має бути підтверджено установчими документами цієї юрособи та актом про призначення (обрання) на посаду уповноваженої особи». Ця норма викликає інтерес саме тим, що представником юрособи за конституційною скаргою може бути лише її уповноважена особа, і не може бути адвокат.

Дискусійний креатив

Отже, інститут самопредставництва — це креативне рішення, яке дозволило оперативно скасувати «адвокатську монополію» для юросіб без або до внесення змін до Конституції. До того часу, як самопредставництво суб’єктів владних повноважень та інших юросіб обмежувалося діяльністю керівника, який набуває повноваження в силу закону чи установчих документів, такі положення процесуальних кодексів, навіть попри дискусійну правову природу, були виправданими. Однак закон №390-IX розширив перелік осіб, які можуть здійснювати самопредставництво, і фактично наділив такими повноваженнями штатних працівників.

У той же час положення Основного Закону в частині вимог до представництва в судах як норми прямої дії залишаються чинними. Це лише загострює актуальність питання щодо конституційності інституту самопредставництва.

Сьогодні буває складно визначити обсяг повноважень штатних працівників щодо участі в судовому засіданні та реалізації процесуальних прав. Це пов’язано з тим, що трудові відносини не встановлюють обсягу процесуальних повноважень для кожного окремого провадження. Разом з тим довіреність не може використовуватися штатними працівниками, бо підпадає під категорію документів представників, якими є адвокати.

Cподіватимемося, що навіть після запланованих змін до Конституції виключне право на представництво іншої особи в суді залишиться компетенцією адвокатів. Це має бути передбачено саме в процесуальних кодексах, що забезпечить законодавцю гнучкість у врегулюванні особливостей представництва органів державної влади та органів місцевого самоврядування.