Хронічний Страсбург

Чому європейці почали «євангелізувати» українських суддів?

Зрозумівши, що балачки із шаблонними фразами на кшталт «корупція — це погано» чи «права громадянина — понад усе» не дають бажаного ефекту, представники євроспільноти почали тотально «євангелізувати» українських суддів.

Мільйони — на невігластві

Для світового співтовариства та, зокрема, країн Старого світу Україна — наче сусід, якому скільки не позичай, все одно гроші проп’є, а за розум не візьметься. Тож для боротьби з «розпилюванням» грантів Європа не просто поставила наглядачів, а й працює над поширенням свого «євангелія» — зводу цінностей та моральних устоїв. Для цієї святої мети не шкодують ані грошей, ані експертів.

Так, були підібрані вишукані методи впливу. Зловивши суддів на бажанні розвитку, їм запропонували подивитися на вже прийняті та ще ні нормативні акти під науково-моніторинговим маринадом. Зробили це під час подання звіту щодо моніторингу адміністративного судочинства в Україні, підготовленого за підтримки проекту Європейського Союзу «Право-Justice».

У розумінні середньостатистичного європейця держава покликана гарантувати якісний сервіс для власних громадян. Утім, в Україні, незважаючи на появу досить приємних, хоч і напівдержавних установ, ситуація доволі сумна. Принаймні щодо сфери, пов’язаної з адміністративними функціями.

Так, ключовим питанням, яке турбує європейців, є наявність чи швидше відсутність чітко прописаного та стандартизованого механізму взаємодії між державними органами та бізнесом або ж громадянином. Головна проблема полягає в невизначеності обсягу та ступеня дискреції органів влади в різних адміністративних спорах. Якою мірою повинен застосовуватися судовий контроль, щоб чиновники могли ефективно виконувати свою роботу, а також наскільки суд повинен забезпечувати перевірку на розумність підходу до застосування такої дискреції.

Якщо відійти від патетичного стилю європейських партнерів і подивитися правді в очі, то виявиться, що не коронавірусу треба боятися в Україні, а хвороби, яка зветься «хронічний Страсбург». Адже щороку величезна кількість справ потрапляє до Європейського суду з прав людини. Причому приблизно половина скарг стосується невиконання судового рішення. За таких обставин невігластво посадовців щорічно коштує державі мільйонів гривень.

Багатовекторний опитувальник

У Старому світі не розуміють, чому досі не прийнятий Кодекс про адміністративні процедури, що під різними назвами блукає в комітетах парламенту 20 років.

Для аналізу причин такого ігнорування вирішили провести ґрунтовне дослідження. Розробили багатовекторний опитувальник, заповнити який запропонували всім фахівцям у галузі юриспруденції — від адвокатів до державних службовців, які щоденно створюють правову реальність в Україні.

Опитувальник містив 4 ключові розділи. Перший стосувався дискреції органів влади й ефективності адміністративного оскарження. Другий присвячено доступності та ефективності адмінсудочинства. За допомогою третього експерти намагалися вивчити доцільність медіації та механізмів досудового врегулювання спорів. А фінальний розділ присвятили проблемі виконання судових рішень.

Як зазначили самі організатори дослідження, воно не є репрезентативним, однак усе ж напрочуд чітко відображає проблеми законодавства у сфері адмінсудочинства.

Точки консенсусу

Один з негараздів, на думку експертів, — завантаженість суддів. Адже розв’язувати проблеми в порядку адміністративного оскарження декому видається простіше та дешевше, ніж через суд. Утім, з такою думкою важко погодитись. Адже, якщо посадовець прийняв рішення, його змінити можна або за допомогою корупції, або в суді.

Якісна робота державних органів створює засади для якісної роботи адміністративної юрисдикції. Тож на рівні юридичної спільноти є розуміння того, що кодекс з адміністративних процедур українцям таки потрібен. Адже єдиний кодифікований акт з усталеними та прозорими правилами через певний час полегшить життя всім.

Та чи здатен кодекс перевиховати державних службовців? Адже власному розвитку адмін’юстиція завдячує величезній недовірі до корумпованої та бюрократизованої системи, яка пронизує всі кабінети.

Припинити вирішувати все в суді — закликав керівник проекту «Право-Justice» Довидас Віткаускас. На його думку, настав час для старту. Проте для цього вкрай необхідно знайти точки дотику. Адже практика Касаційного адміністративного суду іноді демонструє різнобій, визначаючи межі дискреції держслужбовця. Тож суддям представили різні погляди щодо межі вибору для посадовців. Утім, раптом з’ясувалося, що серед поважних представників євроспільноти теж відсутня єдність у цьому питанні.

Як наголосила суддя КАС Наталія Блажівська, наразі на рівні законодавства пропонується виписати повноваження держслужбовця. Проте складність полягає в розмежуванні між «може» та «повинен». Адже від якості окреслення меж дискреційних повноважень залежить не тільки фактичний КРІ посадовця, а й розвиток усієї громади.

Оскарження «до останнього»

Одначе питання дискреційних повноважень — це лише верхівка айсберга. Адже не меншу проблему становлять однотипні звернення до суду щодо неправомірних дій посадових осіб певного державного органу. Зокрема, нині чинне законодавство навіть не містить обов’язків для державного органу коригувати власну діяльність із огляду на судове рішення, яким установлено її неправомірність.

Через таку неадекватну практику адмінсуди завалені однотипними справами. Разом з тим питання доволі просто вирішується за допомогою законодавства. Так, на рівні закону визначається, що посадовці повинні враховувати рішення суду та не допускати ситуацій, рішення в яких були не на їхню користь.

Крім того, суд може врегулювати або ж зобов’язати держоргани діяти в межах певних повноважень. Якби така практика запрацювала в Україні, легше спати ночами стало б усім — від бізнесу до суддів.

Водночас зменшення кількості справ у першій інстанції суттєво скоротило би навантаження й у Верховному Суді. А ось запровадження жорстких фільтрів для недопущення ряду справ до касаційної інстанції може призвести до негативних наслідків, як-от формування в апеляційних округах власної судової практики.

За результатами моніторингу, багато питань залишаються невирішеними. Починаючи від сплати судового збору та закінчуючи гарантіями незалежності суддів. Так, західні партнери переконані в тому, що першочергово необхідно розв’язати проблему надмірного навантаження на суддів, адже марафон без сну та відпочинку не може тривати безкінечно. У свою чергу на держслужбовців необхідно припинити тиснути. Тобто дати їм свободу не оскаржувати рішення суду аж до касаційної інстанції.

Упевнені євроінтегратори і в тому, що медіація з адміністративними органами можлива. Мовляв, це ж працює в ЄС, тож і у вас запрацює, як затанцює.

Вислухавши слушні рекомендації щодо майбутнього та високих стандартів, правники закликами не перейнялися. Адже, доки держава не зрозуміє, що її годують підприємці, змін не буде. А от як перебудувати свідомість чиновника, який працює за маленьку зарплату та ще й примудряється дожити на неї до кінця місяця, — велике питання. Тим паче що, за європейськими стандартами, українські держслужбовці переважно перебувають за межею бідності. Утім, цих проблем чомусь не досліджували.