Чи має людина право на смерть — позиція ЄСПЛ
Європейський суд з прав людини вважає, що у питаннях стосовно закінчення життя державам слід надати можливість розсуду не лише щодо дозволу або заборони на припинення лікування, яке штучно підтримує життя, і супутніх формальностей, але й стосовно способу врівноваження захисту права на життя пацієнта і права на повагу до його приватного життя і особистої автономії.
26 лютого 2020 року Другий сенат Конституційного Суду ФРН ухвалив рішення щодо евтаназії, передає «Закон і Бізнес» з посиланням на «ECHR: Ukrainian Aspect».
Суть юридичної позиції рішення КС ФРН зводиться до наступного. Загальне право особистості в поєднанні зі Статтею 1 пункту 1 Німецького Цивільного укладення (далі-НЦУ) включає в якості вираження особистої автономії право на самостійну смерть. Право померти на основі самовизначення включає свободу накласти на себе руки. Таке рішення людини відмовитись самостійно від продовження свого життя обумовлено його розумінням щодо якості свого життя і бачення припинення власного існування. Держава і суспільство має поважати рішення особи як акт автономного самовизначення.
Так як рішення накласти на себе руки включає в себе свободу і можливість звертатись з цією метою за допомогою до третіх осіб і просити про допомогу в тій мірі, в якій вона пропонується.
Заходи, яких вживає держава мають непрямий або фактичний вплив і також може обмежувати основні права і тому повинні бути достатньо обгрунтовані Конституцією. Статтею 217 Кримінальним кодексом ФРН чітко вказано заборону на пропаганду самогубств и це де-факто унеможливлює самогубців використовувати вибрану ними допомогу третіх осіб. І ми розуміємо, що особа знову ж таки обмежена у власному виборі.
Повинна бути дотримана сувора домірність щодо заборони заохочення таких самогубств. При розгляді питання про розумність слід враховувати, що регулювання питання про можливість здійснення самогубства знаходиться в полі напруги між різними аспектами захисту відповідно до конституційного права.
Повага основоположного права на самовизначення, яке включає також кінець власного життя тих, хто бере відповідальність та вирішує накласти на себе руки, і особа шукає підтримки в цьому, а це суперечить обов’язкам держави захищати самостійність самогубців і крім того, високу правову цінність життя.
Високий статус, який надається конституцією автономії і життю принципово вирішує чи можливий ефективний превентивний захист і чи може бути також виправданим за допомогою кримінального права, якщо правова система та деякі форми допомоги при самогубстві караються, а вони повинні забезпечувати, незважаючи на заборону доступу до добровільної допомоги при самогубстві в окремих випадках, реальність цієї можливості.
Кримінальний кодекс звужує можливості надання допомоги при самогубстві до такої міри, що людині практично не залишається вибору для здійснення своєї конституційної свободи. Але разом з тим ніхто не може бути зобов’язаний допомагати в самогубстві з корисливих мотивів.
Нагадаємо, що, в Німеччині кримінальним злочином є призначення пацієнту смертельного препарату незалежно від обставин і від того, наскільки гуманними мотивами така дія була продиктована. Кримінальний кодекс ФРН, пам’ятаючи про власний трагічний досвід введення евтаназії в роки війни, навіть за призначення з найгуманніших спонукань смертельних медикаментів, призначає суворе покарання у вигляді позбавлення волі до 5 років. Так, КК Німеччини (параграф 216 – Позбавлення життя на прохання потерпілого) передбачає такий вигляд відповідальності за евтаназію: «хто вбиває іншу особу в результаті категоричного і наполегливого прохання потерпілого позбавити його життя, карається … позбавленням волі на строк від 6 місяців до 5 років.
Разом з тим, в 2009 році там прийнятий закон про пасивну евтаназію, який дає право підписувати завчасне розпорядження про припинення життєзабезпечення в разі серйозної хвороби, про те, яку допомогу або її відсутність людина бажає отримати, якщо хвороба або травма не дозволять їм самостійно висловити свою волю. Згідно з цим законом лікування має бути припинено, навіть якщо в стані пацієнта не відбулося незворотних змін. При цьому активна евтаназія (відхід з життя за допомогою лікаря) залишається забороненою. Подібні розпорядження про припинення життєзабезпечення в разі невиліковної хвороби написали близько 9 млн. німців, проте лише зараз ці документи набули юридичну силу. Згідно з цим законом, якщо родичі пацієнта і лікарі розійдуться в трактуванні заповіту, остаточне рішення приймає суд.
Ставлення до евтаназії у світі неоднозначне. В повній мірі її легалізували в усіх формах Нідерланди, Бельгія та Люксембург. Дозволена або допускається пасивна евтаназія у Франції, Ізраїлі, Іспанії. До їх числа можна приєднати також Південну Корею.
Шляхом прийняття судових рішень (прецедентів) проблему регулюють у США. Так активна евтаназія легалізована в шести штатах США: Вермонті, Каліфорнії, Монтані, Орегоні, Вашингтон і Колорадо. В інших штатах вона законодавчо заборонена, але застосовуються різні моделі пасивної евтаназії, виходячи із загального законодавства і судових прецедентів.
І, звісно, є країни, які заперечують саме існування права на смерть як суб’єктивне право громадянина і передбачають кримінальну відповідальність за дане діяння (Азербайджан, Білорусь, Болгарія, Грузія, Данія, Німеччина, Іспанія, Казахстан та ін).
Європейський суд з прав людини питання, пов’язані із завершенням життя умовно поділяє на 2 групи: власне евтаназію та припинення лікування, що підтримує життєво важливі функції.
Евтаназія.Суд вважає, що зі статті 2 Конвенції неможливо вивести право на те, щоб померти як від рук третьої особи, так і за допомогою державного органу. В усіх справах, які він розглядав, Суд наголошував на зобов’язанні держави захищати життя (Pretty проти Сполученого Королівства, § 39).
У недавній справі, яка стосувалась відмови з боку влади надати доступ до препаратів, які дозволили б психічно хворому пацієнту скоїти самогубство, Суд, нагадавши, що Конвенцію потрібно читати як одне ціле, вирішив за необхідне розглянути заяву на підставі статті 8 Конвенції, посилаючись на статтю 2. Суд вирішив, що останнє правове положення зобов’язує державну владу перешкоджати особі вкорочувати собі віку, якщо це рішення не було ухвалено добровільно і з повним усвідомленням справи (Haas проти Швейцарії, § 54).
Припинення лікування, що підтримує життєво важливі функції. У справі Lambert і Інші проти Франції [ВП], яка стосувалась рішень державних органів припинити штучні живлення і гідратацію, від яких повністю залежало виживання пацієнта, Суд констатував, що поміж державами-учасницями Ради Європи не існує консенсусу щодо надання дозволу на припинення лікування, що штучно підтримує життя, попри те, що більшість держав усе ж дозволяють це. У зв’язку з цим Суд зазначив, що хоча формальності, що супроводжують припинення лікування, є відмінними у різних державах, проте існує консенсус щодо визначальної ролі волевиявлення пацієнта в ухваленні рішення, яким би не був спосіб його висловлення. Тому Суд вважає, що у питаннях стосовно закінчення життя, як і стосовно початку життя, державам слід надати можливість розсуду не лише щодо дозволу або заборони на припинення лікування, яке штучно підтримує життя, і супутніх формальностей, але й стосовно способу врівноваження захисту права на життя пацієнта і права на повагу до його приватного життя і особистої автономії. Водночас Суд підкреслив, що ця можливість розсуду не є необмеженою, і він залишає за собою можливість слідкувати за дотриманням державою своїх зобов’язань за статтею 2 (§§ 147-148).
Коли Суд має досліджувати питання стосовно надання або припинення медичної допомоги, він бере до уваги наступні чинники: існування у внутрішньодержавному праві і практиці нормативно-правової бази, відповідної до статті 2; врахування побажань, попередньо висловлених заявником і його близькими, а також думки інших медичних працівників; і можливість судового оскарження у випадку сумнівів щодо оптимального рішення, яке має бути ухвалене в інтересах пацієнта (Gard і Інші проти Сполученого Королівства (ухв.), § 83).