Закон і Бізнес


Примушування до позову

У доступі до суду не можна відмовити через неповний склад сторін процесу


Апеляційний суд м.Скоп’є вважав, що без потенційних спадкоємців вирішити позов неможливо.

№4 (1458) 01.02—07.02.2020
Валентина МИХАЙЛОВА
2275

Багато дітей в сім’ї — це добре. Поки справа не доходить до спору про спадщину. Як зібрати всіх на судовому засіданні й чий це обов’язок? У Скоп’є вирішили, що родичів повинен залучити до участі у справі позивач, а у Страсбурзі виявились іншої думки.


Родинні хитросплетіння

Айше Адиловська народилась у 1963 році й живе в Скоп’є. У травні 2004 року через свого адвоката вона подала позов проти Н.С. для встановлення права власності на земельну ділянку. За її словами, десь у 1965 році її батько (який помер у 1994-му) нібито купив землю у свого брата, який доводився Н.С. тестем. Іншими словами, А.Адиловська вирішила оскаржити право власності чоловіка двоюрідної сестри на ділянку, отриману в спадок.

Дізнавшись про цю справу, дві сестри Айше долучилися до розгляду як співпозивачі.

Невідомо, чому справу розглядали майже 7 років, але в А.Адиловської до такого тривалого процесу претензій не було. Правда, у 2010 році ситуація дещо змінилася: відповідач продав ділянку своїм племінникам. Тоді жінка змінила позовні вимоги, наполягаючи ще й на розірванні договору купівлі-продажу. Вона також подала клопотання про судову заборону на будь-яке розпорядження спірним майном.

У березні 2012-го Окружний суд м.Скоп’є задовольнив її позов, визнавши договір купівлі-продажу недійсним і встановивши право власності на ділянку на користь Айше та її сестер.

Проте через 1,5 року в апеляційній інстанції це рішення скасували, а позов — відхилили. Суд установив, що в покійного було 8 дітей від двох шлюбів. Окрім трьох сестер, це ще 4 спадкоємці, також батько співвідповідачів, який у 2010 році продав спірну ділянку. Тобто тепер 3 сестри судилися з двоюрідними племінниками (мабуть, звідними), хоча право на 1/8 ділянки належало їм на праві успадкування через батька.

Загалом суд не став розбиратись у всій цій «Санта-Барбарі». Він ухвалив, що трьох законних спадкоємців на боці позивачів не досить, аби А.Адиловська та її сестри мали право вимагати визнання права власності на всю ділянку. Отже, вони не мали законного інтересу добиватися визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним.

Частково до такого рішення був причетний і адвокат позивачів, який обмовився в ході слухань, що інші спадкоємці хоч і знали про судовий процес, але не виявили наміру приєднатися до нього. Це підтвердив і один із племінників-співвідповідачів, який заявив, що їхній батько не вважає потрібним підтримувати позовні вимоги, хоч і є одним з можливих спадкоємців ділянки.

У грудні 2013 року А.Адиловська отримала копію рішення апеляційного суду, а вже влітку 2014-го направила скаргу у Страсбург.

Вибір — не обов’язок!

У цій справі було кілька нюансів, які потрібно враховувати й іншим заявникам. Наприклад, влада просила Європейський суд з прав людини виключити скаргу зі списку справ, стверджуючи, що заявниця втратила інтерес до справи з огляду на те, що відмовилася врегулювати спір і не подала своїх зауважень у встановлений строк.

Суд зазначив, що затвердження умов мирової угоди є правом, а не обов’язком заявника. Тому відмова від такої пропозиції сама по собі не може тлумачитись як відсутність наміру підтримувати скаргу (див. п.26 рішення від 13.04.2006 у справі «Федотова проти Росії»).

Уряд стверджував, що скарга за ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є неприйнятною, оскільки не були вичерпані внутрішні засоби правового захисту. Зокрема, А.Адиловська не домагалася судової заборони на відчуження ділянки, коли подавала позов у 2004 році, а скористалася цією можливістю тільки у 2011-му. Тим самим вона позбавила себе ефективного засобу правового захисту своїх майнових прав.

Проте ЄСПЛ відзначив, що клопотання про судову заборону не мало вирішального значення для позову. Оскільки цивільний процес сам по собі був адекватним засобом захисту будь-яких прав. Крім того, Суд нагадав, що при спробі застосування одного засобу правового захисту використання іншого, що, по суті, має ту саму мету, не потрібне.

Процесуальні перепони

У рішенні від 21.01.2020 у справі «Adilovska v. North Macedonia» ЄСПЛ відзначив, що згідно з національним законодавством кожен співвласник може звернутися до суду для захисту всього майна, зокрема й на користь третіх осіб.

Уряд стверджував, що участь усіх законних спадкоємців у розгляді була необхідна з огляду на презумпцію рівних доль для співвласників-спадкоємців. Також стверджувалося, що питання про повний склад сторін є питанням матеріального права, яке випливає з правовідносин між сторонами та предмета спору.

Отже, оскільки апеляційний суд установив, що не всі потенційні законні спадкоємці покійного батька заявника долучилися до процесу, позов не міг бути розглянутий по суті. Таке тлумачення процесуальних норм було спрямоване на захист спадкоємців, які не брали участі в розгляді та чиї права могли бути зачеплені. Влада вважала, що було б дуже обтяжливим і не відповідало би принципу процесуальної ефективності покладатися на те, що інші потенційні спадкоємці подадуть окремий позов проти заявниці та її сестер.

Інакше кажучи, суд не мав сенсу розглядати спір, рішення щодо якого згодом буде оскаржене іншими спадкоємцями. Та і як його вирішити? Визнати за сестрами право на всю ділянку немає підстав, як і залишити 5/8 ділянки у власності осіб, котрі придбали її в незаконного власника. Простіше зібрати всіх в одному процесі й поставити крапку у справі відразу й остаточно.

Проте ЄСПЛ вирішив, що такий підхід не відповідає принципам конвенції, які стосуються права на доступ до суду (див. рішення від 5.04.2018 у справі «Zubac v. Croatia»).

Суд відзначив, що в даному випадку йшлося про правоздатність заявника. Вона не дозволила Феміді розглянути позов по суті. На думку ЄСПЛ, слухання було поставлене в залежність від участі в розгляді всіх численних законних спадкоємців. Навпаки, згідно з національним законодавством можливість для суду задовольнити позов тільки частково й відхилити частину, що залишилася, явно існувала.

У Страсбурзі також відзначили, що, як твердили обидві сторони, будь-хто зі спадкоємців, котрі не брали участі в розгляді, міг обстоювати свої майнові вимоги в рамках окремого процесу, якби заявниця та її сестри виграли в суді. За таких обставин будь-які аргументи процесуальної ефективності не можуть переважити права людини на те, щоб суди розглянули справу й винесли в ній рішення.

У той же час апеляційний суд поклав на А.Адиловську непропорційний тягар щодо необхідності забезпечити повний склад по позивачів. Тобто національні суди мали встановити відповідні факти й ухвалити рішення по суті вимог, задовольнивши позов повністю або частково, залежно від оцінки окремих часток сторін. Інші законні спадкоємці потім мали право відстоювати свої права.

Із цієї підстави Суд відхилив заперечення уряду про несумісність ratione personae з положеннями конвенції та дійшов висновку про порушення §1 ст.6 конвенції.

Оскільки заявниця не подала вимог про справедливу компенсацію, ЄСПЛ не став присуджувати А.Адиловській будь-яких виплат. Проте це рішення стане підставою для відновлення розгляду в національних судах.