Хабар на зоні

ЄСПЛ підказав, коли ордер на «прослушку» вважатиметься незаконним

З розвитком технологій прослуховування телефонних розмов, приховані відеокамери й мікрофони глибоко закоренилися в арсеналі борців з корупцією. Але як ці негласні слідчі дії узгоджуються з очевидним утручанням у приватне життя? У Страсбурзі до цього питання ставляться дуже педантично.

З князі в грязі

Кримінальна справа почалася зі скарги засудженої на заступника начальника жіночого відділення виправної установи в Абовяні. На той момент у 54-річної Каріне Амбарцумян був за плечима великий досвід роботи в пенітенціарній системі, але й вона попалася на гарячому.

У лютому 2010 р. якась А.С. повідомила керівника управління боротьби з організованою злочинністю, що заступник начальника тюрми зажадала від неї хабара за переведення на режим ув’язнення відкритого типу. Наступного дня поліція одержала судовий ордер на проведення таємної операції. Ще через день засуджена А.С. домовилася про зустріч із К.Амбарцумян, отримала мічені банкноти й магнітофон, а поліція провела операцію щодо затримання останньої в момент передання грошей.

К.Амбарцумян обвинуватили в одержані хабара в особливо великому розмірі. Вона намагалася довести, що дозвіл на стеження був дуже розпливчатим. Річ у тому, що суддя не зазначив особи, за котрою мали здійснювати таємне спостереження.

У листопаді 2010 року К.Амбарцумян визнали винною та засудили до 9 років тюрми. Твердження про процесуальні порушення були відхилені як непідтверджені. З таким висновком погодився й апеляційний суд, мовляв, у матеріалах справи є судовий дозвіл на негласні дії. Отже, відео- й аудіозаписи були проведені відповідно до процедури, установленої законом.

Оскільки цей момент був єдиною зачіпкою для спроби оскаржити вирок, К.Амбарцумян направила заяву до Європейського суду з прав людини.

Коли таємне стає явним?

У Страсбурзі влада Вірменії перш за все доводила, що скарга є неприйнятною, оскільки не були вичерпані національні засоби захисту в частині оскарження ордера на «прослушку». Адже для цього в кримінальному процесуальному кодексі передбачений певний строк — 10 днів, а обвинувачена не скористалася цією можливістю.

У рішенні від 5.12.2019 у справі «Hambardzumyan v. Armenia» ЄСПЛ звернув увагу на позицію Касаційного суду з даного питання. Той відзначив, що «право особи на оскарження процесуального судового акта, винесеного в рамках нагляду за досудовим розслідуванням, виникає з моменту, коли акт стає доступним для неї». Отже, строк для подання апеляції повинен обчислюватися з моменту, коли особа дійсно отримала акт чи ознайомилася з ним (наприклад у випадках спостереження за листуванням, телефонними розмовами і т.п.) або з моменту початку слідчої дії, наприклад обшуку.

Проте міжнародна установа відзначила: хоча суди й були уповноважені розглядати питання, що стосуються допустимості доказів, вони не могли розглядати скаргу по суті в частині порушення гарантій стосовно поваги до приватного життя. Отже, законодавство й судова практика не можуть розглядатись як ефективний засіб правового захисту.

Крім того, влада не послалася на жоден приклад, коли апеляційний суд прийняв до розгляду скаргу на процесуальне рішення, що стосується частини доказів, покладених в основу обвинувального акта. А рішення касаційного суду стосувалося випадку, коли оскаржували ордер на обшук особи, якій не були пред’явлені обвинувачення.

Дозвіл без імені

Розібравшись із запереченнями уряду, ЄСПЛ проаналізував зміст власне судового ордера. Як і підкреслювала К.Амбарцумян, у резолютивній частині акта не було названо її імені як особи, відносно якої дозволені аудіо- й відеозапис.

Уряд стверджував, що це випливало з обґрунтування. Проте Суд звернув увагу на те, що мотивувальна частина є дослівним відтворенням клопотання начальника управління боротьби з оргзлочинністю. Сказано, що «дії А.С. являли собою елементи злочину, передбаченого ст.311 кримінального кодексу, а саме — хабарництва».

Таким чином, можна припустити, що в клопотанні помилково зазначено ім’я А.С. замість імені заявника. У будь-якому випадку ЄСПЛ переконаний, що «таємне спостереження, яке є серйозним утручанням у право людини на повагу до приватного життя, не може бути санкціоноване у вигляді розпливчатого судового дозволу, що допускає спекуляції та припущення стосовно його змісту й, найголовніше, особи, відносно якої застосовується цей захід».

Крім того, судовий ордер повинен містити, зокрема, вказівку на слідчу дію, передбачену законом про оперативні й розвідувальні заходи. А в ньому немає такого заходу, як «аудіо- і відеозапис», згаданого в постанові.

Виходячи із цього, ЄСПЛ дійшов висновку, що дозвіл на таємне спостереження за заявником не був предметом належного судового нагляду й не проводився відповідно до закону в розумінні §2 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Справедливість не постраждала

Утім, цього виявилося недостатньо, щоб визнати судовий розгляд несправедливим у контексті §1 ст.6 конвенції. Суд відзначив, що в ході процесу К.Амбарцумян мала ефективну можливість оспорювати достовірність доказів і заперечувати проти їх використання. І хоча районний суд дуже невиразно відреагував на ці доводи, в апеляційній інстанції їх вивчили по суті й обґрунтували своє рішення підтримати вирок.

ЄСПЛ також констатував, що оспорювані докази не були єдиними, на яких ґрунтувався вирок. Районний суд спирався на показання А.С. та інших свідків, речові докази, а також оперативні дані затримання. Відповідно, використання даних прихованого спостереження не суперечило вимогам справедливості, гарантованим у §1 ст.6 конвенції.

Водночас страсбурзькі судді зобов’язали уряд Вірменії виплатити К.Амбарцумян €1200 як компенсацію за моральну шкоду внаслідок утручання в її особисте життя. Адвокати ж можуть використовувати зауваження ЕСПЛ у цій справі як аргументи для визнання НС(Р)Д незаконними, якщо правоохоронні органи допустять аналогічні помилки, а інших доказів вини не буде.