Під впливом знеболювального

Підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент його вчинення розуміти значення своїх дій. Такий висновок зробив ВС в постанові №311/3823/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

18 вересня 2019 року                        м.Київ                              №311/3823/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: КАЛАРАША А А., ЛЕСЬКО А.О. (суддя-доповідач), МАРТЄВА С.Ю., ШТЕЛИК С.П. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 4.04.2017 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 8.06.2017.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

У жовтні 2015 року Особа 2 звернувся до суду з позовом до Особи 1, Особи 3, треті особи: районне комунальне підприємство «Василівське бюро технічної інвентаризації» Василівської районної ради Запорізької області, Василівська державна нотаріальна контора, Василівське районне управління юстиції ГУЮ, про визнання довіреності недійсною, визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що позивач є сином Особи 4, яка померла Інформація 1. На момент смерті матері позивач був зареєстрований за однією з нею адресою, тому фактично прийняв спадщину, яка відкрилася після її смерті. Однак у липні 2015 року позивачу стало відомо, що його мати за місяць до своєї смерті видала довіреність на ім’я Особи 3, яким уповноважила останнього подарувати відповідачу Особі 1 житловий будинок за Адресою 1. 7.05.2009 Особа 3 на підставі вказаної довіреності від імені Особи 4 подарував спірний будинок братові позивача Особі 1. Про оспорювані правочини позивачу стало відомо зі змісту позовної заяви, яку розглядав Василівський райсуд про визнання Особи 2 таким, що втратив право користування спірним житловим будинком. Позивач вважає, що Особа 4 видала довіреність удома за місяць до смерті в той момент, коли не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, оскільки вживала ліки, зокрема трамадол. Вказував, що психічні побічні ефекти, супутні застосуванню трамадолу, розрізняються за тяжкістю і тривалістю і залежать від індивідуальної чутливості пацієнта і тривалості терапії, серед яких: зміни настрою (звичайно ейфорія, пригнічений настрій), зміни активності (звичайно пригніченість, іноді підвищена активність), зміни когнітивної і сенсорної функцій (здібності до ухвалення рішень, порушення сприйняття). Також зазначав, що їх з відповідачем мати хворіла на рак з 2004 року, а останні 6 місяців почувалася дуже погано, перебувала під наглядом лікаря-онколога, а за два місяці до смерті не ходила, відчувала сильні болі. На його думку, на час вчинення оспорюваних ним правочинів його мати не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, оскільки була дуже хворою, приймала сильні знеболювальні препарати, чим скористався його рідний брат — Особа 1. Наголошував на тому, що його мати не вчиняла свідомих дій, спрямованих на виникнення в Особи 3 повноважень на укладення від її імені договору дарування на ім’я відповідача.

У зв’язку з викладеним позивач просив визнати недійсними довіреність від 6.05.2009 та договір дарування від 7.05.2009 житлового будинку, розташованого за Адресою 1; скасувати запис про реєстрацію права власності за Особою 1 на цей житловий будинок.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Василівського райсуду від 4.04.2017, залишеним без змін ухвалою АСЗО від 8.06.2017, позов задоволено.

Визнано недійсною довіреність від 6.05.2009, що посвідчена приватним нотаріусом Василівського районного нотаріального округу Жук Л. М. та зареєстрована в реєстрі за №965.

Визнано недійсним договір дарування від 7.05.2009 житлового будинку, розташованого за Адресою 1, посвідчений приватним нотаріусом Василівського районного нотаріального округу Жук Л.М. та зареєстрований в реєстрі правочинів за №978.

Скасовано запис про реєстрацію права власності за Особою 1 на житловий будинок за Адресою 1, що міститься в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Судові рішення мотивовано тим, що зібраними у справі медичними документами та висновком посмертної судово-психіатричної експертизи від 17.05.2016 №237 встановлено абсолютну неспроможність померлої Інформація 1 Особи 4 у момент видачі оспорюваної довіреності, а саме — 6.05.2009, розуміти значення своїх дій та керувати ними, тому вчинені в такому стані оспорювані правочини відповідно до положень ч.1 ст.225 ЦК є недійсними. Підстав для застосування строків позовної давності немає, оскільки про оспорювані правочини, вчинені у травні 2009 року, позивач дізнався лише у липні 2015-го, а з позовом звернувся у жовтні 2015 року. Показання свідків стосовно того, що позивачу було відомо про оспорювані ним правочини ще в травні 2009 року зі слів його покійної матері Особи 4, суди не можуть взяти до уваги, оскільки ці показання є показаннями з чужих слів, які неможливо перевірити, тому суди оцінюють їх критично. Необґрунтованими є доводи відповідача про те, що позивач міг дізнатися про нового власника будинку зі змісту довідок про склад сім’ї або зареєстрованих у спірному житловому будинку осіб, виданих Орлянською сільською радою, оскільки такі довідки не містять відомостей про власника будинку та підстав набуття права власності на нього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі Особа 1, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними та підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій не було встановлено обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Суди взяли до уваги лише висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, який не дав чіткої відповіді на головне запитання, чи могла померла Особа 4 усвідомлювати значення своїх дій під час видачі оспорюваної довіреності, оскільки у висновку було вказано, що лікарські препарати (трамадол), які приймала Особа 4, могли вплинути на вільне волевиявлення під час підписання цієї довіреності. Також зазначає, що поза увагою судів залишилася та обставина, що їх з позивачем спільний батько Особа 5 7.05.2009 нотаріально посвідчив заяву, якою дав згоду своїй покійній дружині Особі 4 на дарування спірного житлового будинку, який належав їм на праві спільної сумісної власності. Наголошує на тому, що вказаною нотаріальною заявою батько підтвердив спільне з матір’ю волевиявлення щодо дарування спірного будинку, а ця обставина свідчить, що дарувальник на момент вчинення оспорюваних правочинів розуміла значення своїх дій та могла ними керувати. На його думку, суди дали однобічну оцінку доказам у справі, зокрема, оцінюють критично показання всіх свідків стосовно того, що позивач ще з 2009 року був обізнаний про існування оспорюваних правочинів, незважаючи на те що свідки давали присягу та повідомлялися про кримінальну відповідальність. Суди взяли до уваги посилання позивача на те, що про оспорювані правочини він дізнався лише у липні 2015 року, хоча самого позивача як свідка не допитували та про відповідальність за завідомо неправдиві показання не повідомляли. Також вказує, що позивач протягом 2012 — 2013 років отримував у Орлянській сільраді довідки про склад сім’ї, де він зазначений як власник домоволодіння, а позивач — як брат, а не син власника домоволодіння.

Аргументи інших учасників справи

До суду надійшли заперечення Особи 2, в яких зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують. Вказує, що висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, на який послалися суди, є належним та допустимим доказам та з його змісту чітко вбачається, що спадкодавець в момент вчинення оспорюваних правочинів не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати. Посилання відповідача на показання свідків, яким зі слів самої померлої Особи 4 було відомо, що остання через тиждень після вчинення оспорюваних правочинів повідомила позивачу про те, що спірний житловий будинок вона подарувала лише одному синові Особі 1, а він після цього вчинив сварку з нею, є надуманими та не можуть бути покладені в основу заперечень проти задоволення позовних вимог. Також вказує, що у довідках сільської ради про склад сім’ї не вказується, хто і коли став власником домоволодіння, а лише міститься інформація про склад сім’ї та зареєстрованих членів родини <…>.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, ВС дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Суди встановили, що 6.05.2009 Особа 4 уповноважила Особу 3 подарувати Особі 1 житловий будинок за Адресою 1.

7.05.2009 між Особою 3, який діяв від імені Особи 4, та Особою 1 було укладено договір дарування, згідно з яким дарувальниця передала безоплатно у власність Особи 1 належне їй на праві приватної власності домоволодіння за Адресою 1.

Інформація 1 у віці 41 рік померла мати позивача та відповідача у справі — Особа 4.

На момент смерті Особи 4 позивач був зареєстрований за однією адресою зі спадкодавцем за Адресою 1, тому є таким, що фактично прийняв спадщину.

Відповідно до висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 17.05.2016 №237 на час складання довіреності 6.05.2009 1967 року народження виявляла ознаки психічного розладу у вигляді вираженого астенічного синдрому внаслідок ракової інтоксикації, ускладненого вираженим больовим та адинамічним синдромами. Лікарські препарати, що приймала Особа 4 (трамадол), могли вплинути на вільне волевиявлення під час підписання довіреності. Ступінь наявних порушень був таким, що позбавляв Особу 4 здатності на момент підписання довіреності 6.05.2009 і складання договору дарування на підставі цієї довіреності 7.05.2009 розуміти значення своїх дій і керувати ними.

Згідно з вимогами стст.202—204 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч.1—3, 5 та 6 ст.203 цього кодексу.

Згідно з ч.3 ст.203 ЦК однією із загальних вимог, дотримання якої необхідно для дійсності правочину, є вимога щодо волевиявлення учасника правочину, яке повинно бути вільним та відповідати його внутрішній волі.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність з підстав, установлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч.3 ст.215 ЦК).

Відповідно до ч.1 ст.225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з ч.1 ст.225 ЦК має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правила ст.225 ЦК поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину громадянин не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

Оскільки у ч.1 ст.225 ЦК вживається термін «момент» вчинення правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки протягом дня психічний стан особи може змінюватись.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити передусім на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи саме в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним, за ст.225 ЦК, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, висловленим у постановах Верховного Суду України від 29.02.2012 №6-9цс12, від 28.09.2016 №6-1531цс16 та постановою ВС від 14.11.2018 №61-5896св18.

Справи про визнання правочину недійсним з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Разом з тим суди першої та апеляційної інстанцій, визнаючи оспорювані правочини недійними, взяли до уваги лише висновок посмертної судово-психіатричної експертизи, без урахування інших доказів, які були у справі.

Зокрема, поза увагою судів обох інстанцій залишилися доводи відповідача про те, що їх з позивачем батько Особа 5 надав нотаріально посвідчену письмову згоду своїй померлій дружині Особі 4 на дарування спірного домоволодіння їхньому синові Особі 1. У заяві було зазначено, що «відчужуване майно є нашою спільною сумісною власністю, що набувалося нами за час шлюбу. При цьому я стверджую, що договір дарування, з текстом якого я ознайомлений, укладається в інтересах сім’ї на умовах, які ми попередньо обговорили і вважаємо вигідними для нас і укладення цього договору відповідає нашому спільному волевиявленню».

Отже, визнаючи договір дарування недійсним, суди не звернули уваги на те, що спірне домоволодіння належало спадкодавцю на праві спільної сумісної власності подружжя та 1/2 частина цього будинку не могла ввійти до складу спадщини після смерті Особи 4, оскільки належала на праві спільної сумісної власності батьку позивача Особі 5, який надав нотаріально посвідчену заяву про свою згоду на укладення договору дарування будинку відповідачеві у справі.

Також необґрунтованими є висновки судів стосовно того, що зі змісту довідок про склад сім’ї, виданих Орлянською сільрадою, позивач не міг дізнатися про те, що власником спірного домоволодіння є відповідач, оскільки саме зі змісту такої довідки вбачається, що головою цього домоволодіння є Особа 1, а інші зареєстровані члени його сім’ї — батько Особа 5, брат Особа 2, дядько Особа 6.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги Особи 2, належним чином не дослідили та не встановили фактичних обставин справи, зокрема, визнаючи позивача спадкоємцем після смерті Особи 4, не перевірили, яке саме майно мало входити до складу спадщини та на порушення норм ст.35 ЦПК 2004 року не обговорили питання про залучення до участі у розгляді справи іншого співвласника майна, який дав згоду на укладення оспорюваного договору дарування своєї частини домоволодіння, яка не входить до складу спадщини.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у стст.57—60, 131—132, 137, 177, 179, 185, 194, 212—215 ЦПК 2004 року, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пп.1, 3 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд не встановив обставини, що мають суттєве значення, для вирішення справи.

Оскільки оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам ст.263 ЦПК та ухвалені з порушенням норм процесуального права, такі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.400, 409, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 4.04.2017 та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 8.06.2017 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.