Контракт на тлумачення

У системі судоустрою з’явилась інстанція, яка дає оцінку конституційності висновків ВС

Схоже, у системі судоустрою поволі самостверджується ще одна найвища інстанція — Конституційний Суд. Четверта чи п’ята — це як кому до вподоби. Адже там винайшли спосіб, як давати тлумачення законам та оцінку правовим позиціям Верховного Суду.

Дискримінаційне звільнення

Спочатку звернімося до фабули конституційної скарги, що слугувала підставою для винесення такого рішення. Громадянка Тетяна Жабо висловила незгоду з позицією ВС в її спорі. Ідеться про можливість поширення положень ч.3 ст.40 Кодексу законів про працю на випадки звільнення осіб, які працюють на умовах строкового трудового контракту.

Дійсно, до цього часу судова практика спиралася на те, що по завершенні строку трудового договору (контракту) працівник має бути звільнений в останній день його дії. І не важливо, перебуває така особа на лікарняному чи у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП, власне, і застерігає від розірвання трудових відносин у таких випадках). Адже, наприклад, у разі виходу з декрету людини, на чиє місце була прийнята інша особа за строковим договором, перша також має гарантоване право на працю. Проте на одній посаді дві людини числитися не можуть, особливо, якщо йдеться про державні або комунальні установи чи підприємства, де кожна штатна одиниця — на вагу бюджету.

Однак другий сенат КС знайшов обґрунтування тому, аби інакше прочитати це законодавче регулювання. У рішенні від 4.09.2019 №6-р(ІІ)/2019 він зауважив, що подібне розуміння трудових гарантій є дискримінаційним, а така розбіжність у захисті від звільнення нічим не обґрунтована. І далі в резолютивній частині констатував: положення ч.3 ст.40 КЗпП поширюються на всі трудові правовідносини й не суперечать Конституції.

Хоча в рішенні прямо на цьому не наголошується, можна зрозуміти, що під дискримінацією КС розуміє звільнення на підставі закінчення строку трудового контракту, якщо працівник у цей день перебуває у відпустці або на лікарняному. Бо якби подібне звільнення було здійснене в період дії строкового договору, то жодних спорів не виникло б, оскільки судова практика із цього питання також однозначно на боці працівника. Адже в ч.1 ст.40 КЗпП прямо сказано, що в ній ідеться про умови розірвання трудового договору, який укладений на невизначений строк, або строкового договору до закінчення його дії.

Проте тепер відділи кадрів підприємств мають поламати голову над ст.39¹ КЗпП. Адже коли після закінчення строку договору трудові відносини фактично тривають, то він уважається продовженим на невизначений період. Хіба що роботодавцеві слід направляти письмову вимогу про припинення відносин після закінчення лікарняного чи відпустки в останній день їх строку й подбати, аби працівник був ознайомлений з таким листом. Хоча й це не вирішить проблеми з допуском до роботи іншої особи.

Між іншим, цим рішенням можуть спробувати скористатися й ті, хто займає виборні посади. І на підставі твердження КС про поширення згаданих гарантій на всі трудові відносини оскаржувати звільнення після закінчення каденції, якщо на цей момент вони вирішили використати відпустку за всі попередні роки або піти в декрет (у тому числі замість дружини). Повноважень у них, звісно, не буде, але й призначення на їхнє місце, наприклад, того ж судді КС буде незаконним.

Розширення власних можливостей

Проте це лише один бік цього рішення. Тепер згадаємо, що згідно зі ст.151¹ Конституції право на звернення зі скаргою до КС має особа, «яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції».

У мотивувальній частині рішення №6-р(ІІ)/2019 сказано: «Суб’єкт права на конституційну скаргу вважає, що висновок, викладений ВС в остаточному судовому рішенні у його справі… призводить до порушення його конституційних прав та погіршує умови праці працівників певних категорій».

Перечитаймо ще раз резолютивну частину. Положення ч.3 ст.40 КЗпП не суперечать Конституції. Але хіба Т.Жабо ставила це під сумнів? Та й у вимогах до змісту скарг, прописаних у законі «Про Конституційний Суд України», згадується тільки обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону, а не висновків ВС щодо його застосування.

Хай поправлять науковці, але, говорячи простою мовою, другий сенат у цьому рішенні вдався до банального тлумачення норми КЗпП. Одначе КС не наділений повноваженнями ні тлумачити закони, ні тим більше давати оцінку конституційності правових позицій ВС.

Єдиною зачіпкою для розширення «конституційниками» власних повноважень та відкриття провадження за цією скаргою можна вважати ст.423 Цивільного процесуального кодексу, де зазначені підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами. Серед іншого в цій статті передбачена альтернатива: рішенням КС установлено, що судами застосований неконституційний або не застосований конституційний закон. Власне, другий варіант міг бути тим юридичним вивертом, що й дозволив Суду відкрити провадження за цією скаргою. Хоча за буквального прочитання і Конституції, і закону про КС він мав відмовити в її розгляді як необґрунтованої ще на стадії прийняття.

«Війна» правових позицій

Підхід, використаний у рішенні, ширше відчиняє двері для інших громадян, які хочуть звернутися до КС із конституційними скаргами. Бо фактично підставою для направлення останніх визнано «неправильне» застосування закону в рішеннях ВС. Це, вочевидь, нівелює конституційний статус найвищого органу в системі судоустрою, а також ідею реформаторів передати право тлумачення законів «верховникам». Ба більше, залишає єдиному органу конституційної юрисдикції широке поле для маневру при прийнятті до розгляду скарг громадян.

У свою чергу у ВС тепер повинні або погодитися на такий контроль і переглянути своє рішення, або залишитися на попередній правовій позиції. Звісно, з урахуванням того, чи виконане спірне рішення у справі Т.Жабо. Проте, якщо й рішення ВС залишиться в силі, то перед суддями інших інстанцій виникне не менш складна проблема: на яке з двох обов’язкових і остаточних рішень орієнтуватись у подальшому? Адже КС не визнав неконституційною ч.3 ст.40 КЗпП, а тільки дав їй інше тлумачення, чого не мав права робити.

Деякі експерти припускають, що таке рішення народилось як хід у відповідь на позицію ВС, який вирішив перебрати на себе функції єдиного органу конституційної юрисдикції (див. «ЗіБ»). Утім, швидше за все, ідеться про амбіції окремих суддів КС відвоювати право на останнє слово в правових спорах.

Однак буде набагато гірше, якщо це рішення покладе початок війні правових позицій між ВС і КС. Адже першою, хто потерпатиме від такого протистояння, буде єдність судової практики.