Закон і Бізнес


Погоджено, отже, перервано


№35 (1437) 07.09—13.09.2019
6085

Підписання акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір, свідчить про визнання особою боргу. Такий висновок зробив ВС в постанові №187/789/17, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

3 липня 2019 року м.Київ №187/789/17

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЛУСПЕНИКА Д.Д.,
суддів: ВОРОБЙОВОЇ І.А., КРИВЦОВОЇ Г.В., ЛІДОВЦЯ Р.А., ЧЕРНЯК Ю.В. (суддя-доповідач) —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Особи 1, від імені якого діє адвокат Хасін Ігор Борисович, на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2018 року у складі судді Іщенко І. М., ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року Особа 1 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 1 квітня 2009 року між ним та Особою 2 укладений договір позики, згідно з яким Особа 2 отримав у борг €500 000,00, зі сплатою 11% річних на строк до 31 грудня 2010 року.

На підставі зазначеного договору позики Особа 2 отримав грошові кошти у розмірі €500000,00, про що 15 квітня 2009 року склав нотаріально завірену розписку.

У строки, визначені умовами договору позики, тобто до 31 грудня 2010 року, Особа 2 борг не повернув.

3 вересня 2015 року між ним та Особою 2 укладений усний договір позики, на підставі якого ОСОБА 2 додатково отримав у борг $382464,00. Під час фактичної передачі коштів Особа 2 написав розписку. Стягнення цієї суми коштів є предметом розгляду у іншій цивільній справі — №187/998/16-ц.

8 вересня 2015 року між ним та Особою 2 підписаний підсумковий документ, у якому визначено загальний розмір заборгованості Особи 2 перед ним станом на 4 вересня 2015 року, який склав $719496,00, та погоджено, що проценти на вказаний борг нараховуватимуться з вересня 2015 року у розмірі 8% річних.

Оскільки відповідач чинить перешкоди у розгляді цивільної справи №187/998/16-ц та не повертає у повному обсязі суму боргу за договором позики від 1 квітня 2009 року, він просив суд стягнути з відповідача суму боргу у розмірі ($719 464,00 — $382 464,00) $337032,00, що в еквіваленті за курсом Національного банку України на день подання позову становить 8713 894 грн. 95 коп. Крім цього, з відповідача підлягають стягненню проценти за період з вересня 2015 року до липня 2017 року у розмірі $51936,63, що в еквіваленті за курсом Національного банку України складає 1342 811 грн 18 коп.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2018 року Особі 1 відмовлено у позові.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір, укладений 1 квітня 2009 року між Особою 1 та Особою 2, за своєю юридичною природою є договором позики, згідно з яким відповідач отримав у борг €500000,00 на строк до 31 грудня 2010 року. Оскільки відповідач належним чином не виконував умови договору позики та грошові кошти, отримані у борг, у визначені договором строки не повернув, то позовні вимоги Особи 1 є обґрунтованими. Разом із цим, представник відповідача під час підготовчого засідання у суді першої інстанції заявив клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності, посилаючись на те, що умовами договору позики передбачено, що він укладений на строк до 31 грудня 2010 року, у той час як з позовом про повернення боргу позивач звернувся до суду лише у серпні 2017 року. На підставі викладеного та статті 267 ЦК суд відмовив у позові у зв’язку із пропуском позивачем строку позовної давності.

Короткий зміст ухвал суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року представнику Особи 1 — Хасіну І.Б. відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів. В обґрунтування заяви про забезпечення позову представник позивача просив вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, наявність якого у відповідача підтверджено інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта, сформованою станом на 25 серпня 2016 року, не дає можливості суду перевірити дотримання пункту 1 частини першої статті 150 ЦПК. Крім цього, у вказаній заяві не зазначено вартість майна, стосовно якого позивач просить вжити заходи. Зазначена обставина унеможливлює вирішення питання щодо співмірності таких видів забезпечення позову, як накладення арешту на конкретне нерухоме майно відповідача та накладення заборони вчиняти дії, із заявленими позивачем позовними вимогами.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2018 року у задоволенні заяви представника Особи 1 — про забезпечення позову відмовлено.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що заява про необхідність вжиття заходів забезпечення позову у цій справі не мотивована належними доводами, у ній не наведено причин необхідності вжиття заходів забезпечення позову та не надано доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 23 січня 2019 року апеляційну скаргу Особи 1 залишено без задоволення, рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2018 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції всебічно, повно та об’єктивно надав оцінку наявним у матеріалах справи доказам, у зв’язку із чим правильно відмовив у позові, виходячи з положень статей 256—258, 266, 267 ЦК. Надані позивачем докази на підтвердження переривання перебігу строку позовної давності апеляційний суд не взяв до уваги, оскільки з цих документів неможливо встановити, що вони стосувалися саме спірних правовідносин та за якими саме борговими розписками визначалася загальна сума боргу. Крім цього, поданий до суду апеляційної інстанції підсумковий документ, який з’явився у позивача вже після ухвалення судом першої інстанції рішення й подання апеляційної скарги та в якому зазначено, що сумарний розмір заборгованості відповідача перед позивачем станом на 20 листопада 2015 року становить $719496,00, до складу якого входить і борг за договором від 1 квітня 2009 року, суду першої інстанції не надавався та ним не досліджувався, також його не було додано до апеляційної скарги, у тексті апеляційної скарги також немає посилання на нього як на доказ переривання позовної давності. Доводи Особи 1 про те, що він не пред’являв позовні вимоги до Особи 2, оскільки останній борг не заперечував, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів

У червні 2018 року Особа 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно відповідача.  

Касаційна скарга мотивована тим, що предметом спору у цій справі є стягнення з відповідача заборгованості за договором позики у розмірі 10056706 грн. 13 коп. Розмір позовних вимог є більш ніж суттєвим і цілком достатнім для того, щоб обґрунтовано припустити, що невжиття заходів забезпечення позову ускладнить виконання рішення суду у разі задоволення позову. Крім цього, маючи сумнів щодо необхідності вжиття заходів забезпечення позову, суд у порушення частини третьої статті 149 ЦПК не викликав позивача для надання пояснень або додаткових доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову. Відмовляючи у задоволенні заяви про накладення арешту на майно відповідача, апеляційний суд залишив поза увагою те, що ухвалою від 4 серпня 2017 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову шляхом накладення арешту на корпоративні права, які належать відповідачу, з тієї підстави, що позивачем не додано належних та допустимих доказів належності відповідачу цих прав у вигляді частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Телерадіокомпанія Мікомп», внаслідок чого відповідач фіктивно відчужив зазначені вище корпоративні права.

У липні 2018 року Особа 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 8 червня 2018 року та постановити нову ухвалу, якою задовольнити заяву позивача про забезпечення позову та накласти арешт на майно відповідача.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, досліджуючи питання необхідності забезпечення позову та додані заявником докази, дійшов передчасного висновку про неможливість вирішити питання щодо співмірності забезпечення позову із заявленими позовними вимогами, у зв’язку із чим необґрунтовано відмовив у задоволенні цієї заяви.

У лютому 2019 року Особа 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції від 18 квітня 2018 року та постанову апеляційного суду від 23 січня 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій правильно встановили факт наявності порушеного права позивача та обґрунтованість заявлених ним позовних вимог, однак проігнорували доводи позивача про переривання строку позовної давності, не застосували положення статті 264 ЦК та неправомірно відмовили у позові з підстав пропуску цього строку. Перебіг позовної давності щодо вимог про повернення позики, отриманої відповідачем у 2009 році, розпочався після закінчення передбаченого договором строку — 31 грудня 2010 року. Разом із цим суди проігнорували той факт, що строк позовної давності неодноразово переривався. Так, у жовтні 2013 року була проведена звірка розрахунків, за результатами якої сторони підписали спільну заяву про визнання відповідачем загальної суми боргу, яка станом на 1 листопада 2013 року складала $693561,00. Також 3 вересня 2015 року між Особою 1 та Особою 2 укладений ще один договір позики, стягнення з відповідача заборгованості за яким є предметом розгляду іншої цивільної справи. 8 вересня 2015 року між сторонами підписаний підсумковий документ, у якому зазначено, що сумарний розмір заборгованості відповідача перед позивачем станом на 4 вересня 2015 року складає $719496,00. Тобто перебіг строку позовної давності знову переривався і почався спочатку. Саме у межах нового перебігу позовної давності у 2017 році було подано цей позов. Крім цього, 20 листопада 2015 року між сторонами підписаний спільний документ «Кредит Особи 2», копія якого є в матеріалах справи, яким також підтверджено, що станом на 20 листопада 2015 року загальний борг відповідача не змінився та складає $19496,00, з яких €300084,00, що в еквіваленті $337032,00, — це є борг за договором позики від 1 квітня 2009 року. Суд апеляційної інстанції своєю протокольною ухвалою задовольнив клопотання представника позивача про залучення зазначеного документа до матеріалів справи, однак у своїй постанові від 23 січня 2019 року визнав його неспроможним доказом у справі, у зв’язку із чим порушив приписи частин третьої та четвертої статті 367 ЦПК.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У квітні 2019 року Особа 2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якій зазначав, що він не підписував документи під назвою «Кредит Особиа 2». Ці документи не містять відомостей про те, що вони стосуються саме договору позики, укладеного між сторонами 1 квітня 2009 року, про отримання ним у борг €500000,00. Твердження про переривання перебігу строку позовної давності є безпідставним. Про фіктивність зазначених документів свідчить те, що Особа 2 за договором від 1 квітня 2009 року отримав від позивача у борг €500000,00, у той час як у тексті документів грошовою одиницею зазначено долари США. Позивач не надав суду доказів того, що у зв’язку із вчиненням відповідачем дій у період з квітня 2009 року до листопада 2013 року, спрямованих на виконання боргових зобов’язань за договором від 1 квітня 2009 року, сума позики станом на 1 листопада 2013 року зменшилась з €500000,00 до $693561,00, не зазначено, у зв’язку із чим змінено грошову одиницю з євро на долари США. Крім цього, підписання актів звірок взаєморозрахунків не свідчить про переривання строку позовної давності.

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду від 5 липня 2018 року відкрито провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року та витребувано її матеріали з Петриківського районного суду Дніпропетровської області.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2018 року відкрито провадження у справі за касаційною скаргою Особи 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду від 1 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Особи 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2019 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час виникнення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанції

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 1 квітня 2009 року між Особою 1 та Особою 2 укладений договір позики, згідно з яким Особа 2 отримав у борг €500000,00, зі сплатою 11% річних на строк до 31 грудня 2010 року.

На підставі зазначеного договору позики Особа 2 отримав грошові кошти у розмірі €500000,00, про що 15 квітня 2009 року склав нотаріально посвідчену розписку.

У строки, визначені умовами договору позики, — 31 грудня 2010 року Особа 2 борг не повернув.

Згідно із статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК).

За частиною першою статті 1049 ЦК позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що між сторонами наявні боргові зобов’язання, які відповідач належним чином не виконує.

Разом із цим, заперечуючи проти позову, Особа 2 5 березня 2018 року подав до суду першої інстанції заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності, у якій зазначав, що до позовних вимог про стягнення заборгованості за договором позики застосовується загальний строк позовної давності у три роки. Звертаючись до суду з позовом у серпні 2017 року, Особа 1 просив стягнути з відповідача заборгованість за договором позики, строк дії якого закінчився 31 грудня 2010 року, тобто пропустив трирічний строк позовної давності, у зв’язку із чим Особа 2 просив відмовити Особі 1 у позові.

Позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (рішення Європейського суду з прав людини від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» («Yukos shareholders v. Russia»), п.570).

Відповідно до вимог статті 256 ЦК позовна давність — це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК встановлена тривалість загальної позовної давності у три роки.

Згідно з частинами першою, п’ятою статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Строк позовної давності застосовується лише до обґрунтованих позовних вимог.

Частинами першою статті 264 ЦК передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому, якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Такий правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі №6-43цс17 та від 8 листопада 2017 року у справі №6-2891цс16.

Позивач зазначав, що упродовж тривалого часу не звертався до суду з позовом, у зв’язку із тим, що відповідач неодноразово визнавав суму боргу шляхом підписання акта погодження суми боргу, тобто строк позовної давності має відраховуватись саме з дати підписання кожного з цих документів.

Відповідно до документа «Кредит Особи 2», погодженого Особою 1 та Особою 2, станом на 1 листопада 2013 року загальний борг за кредитами перед Особою 1 становить $693561,00, проценти на зазначену суму нараховуються за весь період користування кредитом до моменту його повернення згідно з погодженими ставками.

У документі «Кредит Особи 2», підписаному 8 вересня 2015 року Особа 1 та 23 вересня 2015 року — Особа 2, зазначено, що станом на 4 вересня загальна сума боргу складає $719496,00. Переоформлення квартири за вимогою банка для продовження кредитування становило 230000 грн. 00 коп. або $10000,00, розрахунок за якими буде погоджено на момент закінчення їхнього кредитного договору. Кредит було надано до 1 жовтня 2016 року зі сплатою 8% річних, тобто проценти починаючи з вересня місяця будуть нараховуватися з цієї суми.

Колегія суддів звертає увагу на те, що підписання в межах позовної давності боржником і кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір, належить до дій, які свідчать про визнання особою свого боргу, і, як наслідок, про переривання строку позовної давності.

У зв’язку із цим Касаційний цивільний суд вважає передчасним висновок судів попередніх інстанцій про те, що строк позовної давності не переривався і позивач звернувся до суду за захистом своїх прав по грошовому зобов’язянню поза межами строку позовної давності.

Крім цього, згідно із частинами першою, другою статті 149 ЦПК суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього кодексу заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред’явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 150 ЦПК визначено, що позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії.

Відповідно до частини третьої статті 150 ЦПК заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року №9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» судам роз’яснено, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з’ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв’язку із застосуванням відповідних заходів.

23 травня 2018 року Особа 1, від імені якого діяв адвокат Хасін І.Б., подав до Апеляційного суду Дніпропетровської області заяву про забезпечення позову, у якій просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно Особи 2 та заборонити органам державної влади та суб’єктам, які здійснюють державну реєстрацію, вчиняти дії щодо відчуження квартири за Адресою 1; земельної ділянки, площею 0,15 га, розташованої за Адресою 2; квартири за Адресою 3.

До зазначеної заяви заявником було додано інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта, складену 25 серпня 2016 року.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Забезпечення позову по суті — це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

Постановляючи 25 травня 2018 року ухвалу про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд апеляційної інстанції передчасно відмовив у задоволенні заяви про забезпечення позову з тих підстав, що заявник не надав суду доказів наявності у відповідача нерухомого майна та доказів на підтвердження його вартості.

Крім цього, 6 червня 2018 року до апеляційного суду було подано заяву про забезпечення позову, у якій Особа 1, від імені якого діє адвокат Хасін І.Б., просив суд вжити заходи забезпечення позову до вирішення спору по суті шляхом накладення арешту на належне Особі 2 нерухоме майно: багатофункціональну будівлю А-5, загальною площею 4 597,3 кв. м., розташовану за Адресою 4; земельну ділянку площею 0,15 га, розташовану за Адресою 2; квартиру за Адресою 3; квартири за Адресою 5, та заборонити державним органам та суб’єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, вчиняти будь-які реєстраційні дії щодо цього нерухомого майна.

Як доказ наявності у відповідача цього нерухомого майна позивач, надав інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта, складену 31 травня 2018 року, звіти про оцінку майна та висновки про вартість зазначеного вище нерухомого майна.

Досліджуючи питання необхідності вжиття заходів забезпечення позову, апеляційний суд виходив із того, що заява позивача від 6 червня 2018 року належним чином не мотивована та не містить відомостей про те, чому саме обраний позивачем спосіб вжиття заходів забезпечення позову має бути застосований судом, не зазначено обставин, які вказують про те, що неприйняття зазначеного заходу забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Разом із цим такий висновок суду апеляційної інстанції не відповідає фактичним обставинам справи та характеру спірних правовідносин, суперечить вимогам цивільного процесуального законодавства і вказує на необґрунтовану відмову суду апеляційної інстанції у задоволенні заяви про забезпечення позову.

З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня, 8 червня 2018 року підлягають скасуванню.

Частиною першою статті 400 ЦПК визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною третьою статті 411 ЦПК передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Оскільки недоліки, допущені судами попередніх інстанцій, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, рішення судів першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК, Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Особи 1, від імені якого діє адвокат Хасін Ігор Борисович, задовольнити частково.

Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2018 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 травня 2018 року, ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 червня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 січня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.