Закон і Бізнес


Тлумачення шляхом зміни

Велика Палата ВС своїм рішенням змінила пряму норму Закону про нотаріат


Фото: ФБ-сторінка Олени Кібенко

23.08.2019 19:16
ПЕТРО ЛЕВИНСЬКИЙ
111019

Нотаріус вчиняє виконавчий напис щодо безспірної заборгованості або іншої відповідальності підприємства-боржника перед підприємством-стягувачем за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше одного року. Цю пряму норму ст. 88 Закону «Про нотаріат» Велика Палата Верховного Суду примудрилася витлумачити таким чином, що рік перетворився на три.


Завод в іпотеці

Наприкінці 2011 року ТОВ «Укркава» отримало від Ощадбанку мультивалютну відновлювальну кредитну лінію. На забезпечення виконання своїх зобов`язань за кредитним договором підприємство передало в іпотеку фінансовій установі будівлі та споруди заводу.

За три роки у підприємства виникли проблеми із виконанням кредитного договору: утворилася заборгованість як за траншами, так і за нарахованими відсотками. Про це банк сповістив боржника листом у лютому 2015 року. Згодом умови договору були переглянуті, зокрема, змінився діючий ліміт кредитування.

Але вже у травні 2016 року банк був змушений надсилати вимогу про усунення порушення зобов`язань за кредитним договором. Також «Укркава» отримала вимогу достроково повернути кредит. На цей час заборгованість становила суму у 3,7 млн. доларів США та 52,9 млн. грн., а також  проценти та штрафні санкції, донараховані на дату погашення заборгованості. Наступного місяця банк звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави.

У липні 2017 року банк направив чергового листа ТОВ «Укркава» з вимогою про усунення порушення зобов`язань та попередив, що в разі невиконання цієї вимоги буде змушений звернути стягнення на предмет іпотеки.

У листопаді 2017 року за зверненням фінансової установи нотаріус на підставі закону «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій вчинив виконавчий напис, відповідно до якого з метою погашення частини заборгованості ТОВ «Укркава» перед банком звернув стягнення на предмет іпотеки (будівлі та споруди заводу).

Пропущений строк

Тоді ТОВ «Укркава» звернулося із позовом до банку про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. В обґрунтування позовних вимог боржник, зокрема, послався на те, що виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості товариства перед Банком за кредитним договором, було вчинено з порушенням строку, встановленого статтею 88 Закону «Про нотаріат» та підпунктом 3.1 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мін’юсту від 22.02.2012 № 296/5. 

Господарський суд Одеської області, рішення якого від 29.03.2018 було підтримано Одеським апеляційним господарським судом 18 липня 2018 року, дійшли висновку про те, що Ощадбанк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки у травні 2016 року.

В апеляції, зокрема зауважили, що з дня виникнення у банку вимоги за кредитним договором минуло більше одного року, а тому строк для вчинення у листопаді 2017 року виконавчого напису був вже пропущеним. Суд не взяв до уваги посилання кредитора на збільшення сторонами в іпотечному договорі позовної давності до 10 років. Служителі Феміди виходили з того, що встановлений статтею 88 Закону «Про нотаріат» строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису має іншу правову природу, ніж позовна давність. Тож позов «Укркави» був задоволений.

Але у Верховному Суді, куди в серпні 2018 року звернулися Ощадбанк та нотаріус, мали іншу точку зору щодо тлумачення прямих норм закону (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 916/3006/17).

Був один – стало три

Найвищі господарники з Великої Палати, прочитавши статтю 88 Закону «Про нотаріат» та підпункти 3.1, 3.3 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, дійшли висновку, що інший строк давності для вчинення виконавчого напису нотаріуса повинен бути прямо передбачений саме законом, і не може бути змінений домовленістю сторін.

Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК). Строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону «Про нотаріат» безпосередньо пов`язаний із позовною давністю, встановленою ЦК. Фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду. Таким чином, різниця у правовій природі цих строків не має значення у цьому контексті. Тому і загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки.

Пояснюючи причини, чому ст. 88 Закону «Про нотаріат» містить різні строки для звернення до нотаріуса (три роки - у відносинах за участю громадян, і один рік - для відносин за участю юридичних осіб), у Великій Палаті зауважили, що на момент ухвалення Верховною Радою цього закону діяв Цивільний кодекс Української РСР 1963 року, яким позовна давність визначалася залежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, тобто три роки у відносинах за участю громадян і один рік у спорах за участю підприємств, установ і організацій. Після внесення змін до ЦК УРСР у 1995 році, а також після вступу у дію нового Цивільного кодексу України у 2004 році строки, встановлені у статті 88 Закону «Про нотаріат», не були приведені у відповідність до позовної давності, яка вже стала визначатися залежно від сутності позовних вимог, а не за суб`єктною ознакою.

Дискримінація за статусом

У зв’язку із цим високі судді  нагадали, що відповідно до ч.1 ст. 325 ЦК суб`єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. А ч.2 ст. 318 ЦК визначає, що  всі суб`єкти права власності є рівними перед законом. 

Також гарантії Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачають, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. А користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, зокрема і за ознакою статусу особи (ст. 1 Першого протоколу, ст. 14 Конвенції).

Згадали тут і практику ЄСПЛ, згідно з якою дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97, § 48). 

Відтак, у питанні вчинення виконавчого напису стосовно майна існують відмінності залежно від статусу учасників відносин (кредиторів і боржників). І така відмінність у світлі умов сьогодення без об`єктивного та розумного обґрунтування створює для нерівні умови у правовідносинах щодо реалізації права на мирне володіння майном. А саме:

- встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу;

- встановлення для кредитора-юридичної особи більшого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна фізичної особи-боржника у порівнянні з юридичною особою-боржником є дискримінацією фізичної особи-боржника за ознакою її статусу.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається у межах цього строку.

Враховуючи викладене, твердження судів попередніх інстанцій щодо пропуску Банком строку для звернення до нотаріуса є помилковим, адже право вимоги виникло у банку у травні 2016 року і до моменту звернення банка до нотаріуса для вчинення виконавчого напису у листопаді 2017 року минуло менше трьох років.

В кінцевому рахунку касаційну скаргу банку та нотаріуса було задоволено.

А де ж Конституція?

Публікація у реєстрі цього судового рішення та відповідний допис судді-доповідача у справі Олени Кібенко на своїй сторінці викликала неоднозначну оцінку юристів і навіть окремих суддів Верховного Суду.

Так, керуючий партнер ESQUIRES Олександр Шкелебей звернув увагу на те, що Велика Палата визнала норму ст. 88 Закону про нотаріат дискримінаційною, але питання відповідності її Конституції так і не було вирішене. Адже не застосовувати закон суд може лише у тому випадку, якщо цей закон (норма) суперечить Конституції (ч. 6 ст. 11 Господарського процесуального кодексу). Якщо ж прийняти обраний Верховним Судом підхід, то можна не застосовувати і багато інших дискримінаційних норм. Як приклад, юрист навів ч. 5 ст. 36 Закону «Про іпотеку», щодо наслідків завершення позасудового врегулювання. Експерт Дан Бялик навів інший приклад «дискримінації» - різні ставки судового збору для фізичних та юридичних осіб.

«Поислання на дискримінацію - це додатковий аргумент. Основний – те, що строк звернення для вчинення виковнавчого напису до нотарусу має бути такий самий як і позовна давність. І саме так ми тлумачимо відсилання ч.2 ст. 88 Закону «Про нотаріат» до іншого строку давності, встановленого законом (тобто як відсилання до статей 257 та 258 ЦК), - пояснила позицію О.Кібенко. - Тому ми не кажемо про неконституційність норми ст. 88 Закону «Про нотаріат», а про те, що інше тлумачення (без відсилання до статтей 257 та 258 ЦК) призведе до дискримінації». Втім, суддя вважає, що в Закон таки треба вносити зміни і привести його у відповідність до ЦК.

 

Звернення – не давність

Адвокат Роман Посікіра, який брав участь в узагальненні правових висновків Верховного Суду з питань іпотеки ( А.Порайко, Р.Посікіра. Іпотека: правові висновки ВС) зазначив, що ототожнення строку давності вчинення виконавчого напису із строком позовної давності є помилковим і з методологічного, і з практичного боку. «Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК), - зазначив він. - У разі вчинення виконавчого напису стягувач звертається не до суду, а до нотаріуса, що відповідно до ст. 18 ЦК є самостійним способом захисту порушеного права».

Правильною, на його думку, є позиція, висловлена у п. 1.6. постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів», згідно з якою передбачений ст. 88 Закону «Про нотаріат» строк давності вчинення виконавчого напису за своєю правовою природою не є позовною давністю, оскільки відповідна дія є окремим (позасудовим) способом захисту цивільних прав (додатково див. постанову ВГСУ від 01 червня 2016 року у справі № 912/3775/15).

Крім того, як наголосив ВГСУ, жодною нормою права не передбачена можливість продовження строків вчинення нотаріусом виконавчих написів (постанова від 18 липня 2016 року у справі № 923/2015/15), що ще раз увиразнює відмінність строку, встановленого ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат», від строку позовної давності.

Такі недоліки в розумінні правової природи строку давності вчинення виконавчого напису, резюмує експерт, можуть призвести до прийняття помилкових судових рішень.

Критика або симпатія?

Окрема гілка дискусії була присвячена питанню форм допустимої критики рішень суду з боку самих суддів та державних службовців. Приводом для цього стали коментарі судді ВС Аркадія Бущенка та заступника міністра юстиції – уповноваженого у справах ЄСПЛ Івана Ліщини.

«Прекрасно, просто прекрасно! В контексті legitimate expectations боржників особливо прекрасно. Замість тисячі слів», - іронічно але обережно написав колишній правозахисник А.Бущенко, що спеціалізувався саме на захисті прав людини у ЄСПЛ. «Мені кажуть, що я не можу критикувати рішення судів. Особливо Верховного. Особливо Великої Палати. Тому, ось... не критикую. А якщо я скажу, що підтримую Аркадія Бущенка, то це рахується критикою», - запитав І.Ліщина.

Інший суддя ВС Дмитро Гудима нагадав колезі, що XI черговий з'їзд суддів України 22 лютого 2013 року у статті 12 Кодексу суддівської етики сказав про неможливість піддавати сумніву чинні судові рішення з боку іншого судді.

Але Бущенко зазначив, що піддавати сумніву юридичну силу рішення і критикувати аргументацію - це різні речі. Юридичний дискурс, на його думку, завжди будуєтся на обговоренні судових рішень. «Я не можу уявити правового дискурсу без критики судових рішень і позицій з різних сторін. Так розвивається право, іншого шляху немає,.. - зауважив він. – Єдино вірний погляд на речі - це точно не надбання демократичного суспільства. Судовому рішенню надається обов'язкова сила саме тому, что воно не всім подобається. Інакше це не було б потрібно, воно б трималось силою симпатії до рішення».

Замість тисячі слів

А от юрист з Інституту економіко-правових досліджень НАН України Семен Яценко спробував зачепити ще одну цікаву тему: чи не є таке рішення Верховного Суду прикладом законотворчості? І це питання залишилося без відповіді. Але дійсно, якщо суд (нехай навіть верховний) своїм рішенням може витлумачити норму закону у спосіб, який її фактично змінює, то чи не є таке рішення порушенням статті 6 Конституції, яка передбачає поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і зобов’язує органи цих гілок влади здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України?

Закон і Бізнес