Закон і Бізнес


Суддя Касаційного кримінального суду у складі ВС А.Бущенко:

«Хіба можна говорити про ідеального суддю, не маючи ідеального середовища?»


Аркадій Бущенко: «Хіба можна говорити про ідеального суддю, не маючи ідеального середовища?»

№31-32 (1433-1434) 10.08—21.08.2019
КАТЕРИНА БЄЛЯЄВА
210373

У Старому світі практику Європейського суду з прав людини сприймають як беззаперечний еталон правозастосування. Українці також не гребують зверненнями до Страсбурга, розчаровуючись у національному судочинстві. Чи дійсно Суд захищає права людини? Чому одні європейці «рівніші» перед ЄСПЛ, ніж інші? Коли і як варто цитувати рішення Суду? Чому не завжди з першої спроби обирають представника від України? Про це та інше розповів суддя Касаційного кримінального суду Аркадій БУЩЕНКО.


«Без суду всі зусилля, спрямовані на захист прав людини, виявляться марними»

— Аркадію Петровичу, до того, як стати суддею ВС, ви були правозахисником. І, звісно, мали якісь очікування від роботи в Суді. Чи виправдалися ці очікування?

— Я не був правозахисником. 25 років я був адвокатом, а також менеджером — керував великою правозахисною організацією. Тож добре вивчив судову систему і розумів, як працюють суди. Саме тому, змінивши рід діяльності, я отримав те, на що розраховував.

Щоправда, до однієї із суттєвих відмінностей можна віднести необхідність ухвалювати збалансовані рішення, що базуються на аргументах усіх сторін спору. Це вимагає більшої пильності та вдумливості, адже, коли був адвокатом, мав відстоювати позицію лише однієї сторони — свого клієнта. Та, попри це, мої переконання і погляди не змінилися.

— Чи можна діяльність судів віднести до правозахисної?

— Нині в Україні немає визначення того, що є правозахисною діяльністю. Втім, без суду всі зусилля, спрямовані на захист прав людини, виявляться марними. Адже саме суд виносить рішення, обов’язкове до виконання, яке є тим актом, що завершує дії, покликані захистити права особи. Іншого органу, наділеного повноваженнями вирішувати, хто правий, держава не має. Тож у цьому аспекті суди можна розглядати як правозахисний інститут у широкому сенсі цього слова.

«ВС не робить поблажок ні стороні захисту, ні стороні обвинувачення»

— Недавно в одній зі своїх статей ви зазначили, що суди почали уважніше ставитися до прав осіб, утягнутих в орбіту судочинства. Внаслідок цього процеси стають довшими, а багатьом обвинуваченим, зокрема у резонансних справах, не виносять обвинувальних вироків. Причиною цього є зміна філософії кримінального процесу чи, як говорили «ЗіБ» деякі експерти, неналежна робота правоохоронних органів?

— Тут є багато аспектів. Звісно, кримінальний процес змінився, передусім з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу. Серед іншого було запроваджено доволі жорсткі правила збирання доказів та визнання їх належними і допустимими. А переважна більшість суддів уважно вивчила нові приписи та застосовує їх під час розгляду справ. Тому часто сподівання органів досудового розслідування та сторони обвинувачення на те, що з огляду на суспільний інтерес до справи суддя не зважатиме на окремі порушення, допущені при збиранні доказів, не виправдовуються. Звичайно, це розчаровує правоохоронців і вони всіляко намагаються змінити ситуацію, однак багато суддів залишаються непохитними.

Звісно, для нашої правової культури є незвичним те, що справа, яка становить значний суспільний інтерес, закривається, а підозрювані у ній отримують виправдувальні вироки. Для правової культури європейських країн це є цілком прийнятним. Останнє слово завжди залишається за судом, рішення якого має непохитний авторитет.

Більше того, аби суд якоїсь європейської країни виправдав обвинуваченого, адвокатам необов’язково доводити його непричетність. Достатньо лише посіяти розумні сумніви в його винуватості. Поступово цей стандарт починає реалізовуватись і в українських судах, у тому числі у ВС.

— Останнім часом адвокати все більше говорять про те, що, хоча КПК і гарантує рівні права сторони захисту і сторони обвинувачення, для захисників ця гарантія є швидше декларативною. Чи погоджуєтеся з таким твердженням?

— Річ не стільки у правах, скільки у можливостях сторони захисту і сторони обвинувачення. Адвокат, який планує зануритися у кримінальний процес, має чітко розуміти, що його можливості завжди поступатимуться можливостям держави. Порівняння тут просто недоцільні.

Втім, така нерівність дещо компенсується необхідністю сторони обвинувачення доводити винуватість особи, в той час як стороні захисту достатньо посіяти розумний сумнів у такій винуватості.

Але й тут, вивчаючи матеріали справ, що надходять до ККС, бачу, що не всі адвокати використовують КПК уповні. Зокрема, вони не порушують перед судом певних питань, а також нехтують іншими інструментами, які їм надає кодекс. Звісно, велику роль відіграє сума, яку клієнт може витратити на свій захист.

До слова, це велика проблема для малозабезпечених осіб, які опиняються на лаві підсудних. Я не цікавився, які витрати держава покриває адвокатам із системи безоплатної правової допомоги. Однак якщо залучення фахівців, поїздки тощо не компенсуються, то це вельми сумно. Адже надання правової допомоги — це не лише присутність адвоката у суді, це величезна підготовча робота.

Разом з тим бачу, що подекуди і сторона обвинувачення не є належно підготовленою до судового засідання. Та й фінансування правоохоронців не на найвищому рівні.

Сподіваюся, що ситуацію будуть виправляти. Зокрема, і завдяки жорсткій позиції ВС, який не робить поблажок ні стороні захисту, ні стороні обвинувачення.

«Такий підхід комісії став приводом для жорсткої критики її роботи»

— Україна має обрати представника до складу ЄСПЛ. Нещодавно був проведений конкурс, в якому ви брали участь. Звідки виникла така ідея?

— Я довго займався поданням звернень до ЄСПЛ, прискіпливо вивчав його практику. Тож посада у цій установі здавалася мені черговим етапом суддівської кар’єри.

Разом з тим моє рішення супроводжували серйозні сумніви, оскільки я ціную роботу у ВС і вважаю її надзвичайно важливою для країни. Адже впливати на судову практику можливостей у ВС значно більше, ніж у ЄСПЛ. Та й чим буде практика ЄСПЛ без практики національних судів? Тож заявку на конкурс я подав в останній момент (сміється).

— Проте ви брали участь у ньому. Сьогодні в Україні проведено чимало конкурсів на суддівські посади різного рівня. Чи можна хоча б один з них порівняти із добором на посаду в ЄСПЛ? Чи увага конкурсної комісії до доброчесності конкурсантів була такою ж прискіпливою, як під час національних доборів?

— Формально від конкурсантів ніхто не вимагав доводити законність набутого майна, як, скажімо, було під час конкурсу до ВС. Чи перевірялось це якимось іншим чином — не знаю.

Що стосується самої процедури, то враження неоднозначне. Порівняно із добором до ВС конкурс до ЄСПЛ виявився надто спрощеним. Фактично він звівся до формальностей — тестової перевірки знань іноземних мов та співбесіди. Остання не була структурована, і виокремити хоча б якісь критерії, якими керувалася комісія, віддаючи перевагу окремим кандидатам, ні я, ні інші учасники конкурсу не змогли.

Комісія оцінювала наші знання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, досвід роботи, наукові досягнення тощо. Такий підхід комісії став приводом для палкої дискусії та жорсткої критики її роботи з боку правничої спільноти.

Більше того, враховуючи, що це не останній етап конкурсу — список відібраних претендентів передадуть Парламентській асамблеї Ради Європи і його розглядатиме комітет асамблеї, — деякі фахівці побоюються, що можуть повернути весь список. Тоді конкурс потрібно буде проводити знову.

— А яким чином формувалася комісія?

— Мені не відомі ні вимоги, які були поставлені до членів комісії, ні процедура їхнього відбору. Очолив цей орган знаний юрист та науковець Михайло Броменський. Однак більшість членів комісії я не знаю, хоча в Україні кількість тих, хто працює з практикою ЄСПЛ, досить невелика і всі фахівці знають один одного.

Можливо, це пояснюється тим, що багато знаних спеціалістів подали заявку на конкурс, тож увійти до складу комісії не могли.

— Це ж був не перший конкурс до ЄСПЛ. Невже не збереглося напрацювань щодо процедури та критеріїв оцінювання претендентів?

— Так, уже був конкурс, під час якого обрали діючу суддю ЄСПЛ Ганну Юдківську. Мені не відомо, чи збереглись якісь напрацювання. У загальному доступі їх немає.

«Сатисфакція для громадянина України буде нижчою, ніж для громадянина Великої Британії»

— А чи дійсно ЄСПЛ є судом з прав людини? Адже у деяких випадках захистити чи поновити права неможливо.

— У переважній більшості випадків повернути життя особи до попереднього стану не вийде. Життя не зупиняється, а європейське правосуддя вкрай неспішне. Чекати рішення доводиться роками, а то й десятиліттями. Відомі прецеденти, коли справи розглядалися понад 40 років!

Проте ЄСПЛ не втрачає популярності. Багато людей звертаються до нього. І багато скарг залишаються нерозглянутими. Адже як фахівець, який багато років працював зі зверненнями до ЄСПЛ, я знаю, скільки факторів необхідно врахувати, аби матеріали потрапили на розгляд Суду.

Ті ж, кому пощастить задовольнити всі вимоги до звернення, мають розуміти, що це не є способом отримати гроші. Робота Суду вища за приватні інтереси. Його мета глобальніша — стежити за дотриманням фундаментальних прав людини у країнах, які приєдналися до конвенції. А кінцевим споживачем його послуг, якщо говорити мовою маркетингу, є не конкретні особи, а держави, які на підставі рішення ЄСПЛ удосконалюють національне законодавство.

— Втім, ЄСПЛ присуджує певну сатисфакцію. І що цікаво: у двох схожих справах за участю громадянина України і громадянина будь-якої країни ЄС розмір компенсації буде різним. Чому так відбувається?

— ЄСПЛ не приховує своєї політики справедливої компенсації. Дізнатися про неї можна із сайту Суду. Приймаючи рішення про розмір компенсації, ЄСПЛ враховує низку факторів, серед яких і рівень економічного розвитку країни. Оскільки Суд наголошує, що компенсації не можуть бути джерелом збагачення, сатисфакція для громадянина України буде нижчою, ніж, наприклад, для громадянина Великої Британії, Нідерландів чи Норвегії.

Проте скарг від громадян України набагато більше. Тож абсолютна сума, яку виплачує наша держава, є, можливо, вищою, ніж в інших європейських країнах.

«Ситуація із цитуванням рішень ЄСПЛ просто катастрофічна»

— Сьогодні ЄСПЛ цитують майже всі суди першої та апеляційної інстанцій і ВС. Чи завжди це доречно?

— Я вже неодноразово наголошував, що ситуація із цитуванням рішень ЄСПЛ просто катастрофічна. Ми з колегами провели дослідження і виявили, що за рік таких цитат в українській судовій практиці було використано близько мільйона! Причому доречних — одиниці!

Їх використовують бездумно — лише через наявність слів, які схожі зі словами у справі, що розглядає український суддя. Скажу більше: левова частка цитат узята з рішень ЄСПЛ, перекладу яких в Україні немає. Тож виходить, що українські судді не лише досконало знають іноземні мови — англійську та французьку, а й мають час, аби вичитувати рішення Євросуду.

Моїм колегам варто пам’ятати: аби зрозуміти, що хотів сказати Суд у тому чи іншому абзаці, замало вивчити саме рішення. Необхідно дослідити з десяток попередніх рішень, винесених у певній категорії справ! Свого часу, готуючи звернення до Страсбурга, я витрачав тижні на пошук релевантних рішень ЄСПЛ. Хіба наші судді зі своєю завантаженістю можуть робити те саме?

Також бездумне цитування рішень, які стосуються специфічних відносин у, скажімо, Австрії чи Фінляндії, у спорі, що розглядається в Україні, є недолугим і навіть смішним.

Вважаю, що у переважній більшості випадків положень українського законодавства цілком достатньо, аби належним чином обґрунтувати судове рішення. Закон не потребує «виправдання» практикою ЄСПЛ. Таке обґрунтування буде прийнятним за умови, коли якась норма закону суперечить Конституції і суддя має намір надати перевагу положенням конвенції або, якщо положення закону потребує тлумачення, узгодити норму закону з вимогами конвенції.

У справах, де я є доповідачем, дуже обережно ставлюся до цитування колег зі Страсбурга.

— Один із фахівців, з яким спілкувався «ЗіБ», припустив, що, цитуючи рішення ЄСПЛ, судді намагаються убезпечити себе від звинувачень в необ’єктивності чи упередженості…

— Для цього наводять не лише рішення ЄСПЛ, а й купу положень національного законодавства. Іноді у рішеннях, що потрапляють до ВС, містяться цілі розділи кодексів. Та що б там не цитувалося, обґрунтування або є, або його немає. Якщо його немає, це видно відразу.

«Якщо рослину багато разів пересаджувати в інше місце, її загибель неминуча»

— Нова президентська команда порушує питання судової реформи та очищення судової влади. Зокрема, є законопроект, в якому пропонується притягати до відповідальності суддів, які приймали рішення у справі, в якій ЄСПЛ установив порушення конвенційних гарантій. Як ви ставитеся до подібної ідеї?

— Ця ідея не нова. Однак її натхненникам варто дослідити досвід інших країн, зокрема Молдови, де вона була втілена в життя. Ні до чого хорошого це не привело. Є навіть висновок Венеціанської комісії про те, що не може бути безпосереднього зв’язку між рішенням міжнародної судової інституції і відповідальністю судді національного суду.

Дійсно, є випадки, коли судді спотворили факти, норми або принципи права до невпізнаваності. Однак їх — одиниці. І якщо мова йде про такі випадки, то необхідно проводити розслідування, аналізувати рішення ЄСПЛ і тоді виносити вердикт українським суддям.

У переважній більшості звернень до ЄСПЛ ідеться не про провину суддів, а про неналежну роботу інших органів. Зокрема, це і невиконання судових рішень. А який стосунок до цього мають судді? Тоді притягаймо до відповідальності парламентарів, які приймають закони, що неможливо виконати, чиновників, у тому числі з Міністерства фінансів та Міністерства юстиції, працівників виконавчої служби тощо.

Також є рішення ЄСПЛ, які стосуються тривалого розгляду справи. Але будьмо відвертими. Потуги реформаторів створили кадровий колапс у судовій системі України. Багато судів першої та апеляційної інстанцій не мають достатньої кількості суддів. Ті, хто залишився, змушені працювати за двох-трьох, а то й п’ятьох колег. Звісно, про своєчасний розгляд не може бути й мови. Та хіба суддя, який і без того робить усе можливе і неможливе, аби право громадян на доступ до суду не було порушене, має нести відповідальність за «здобутки» реформи? Думаю, це неправильно.

— Чи переживе Україна чергову судову реформу?

— Можливо, ні. Якщо рослину багато разів викопувати із землі і пересаджувати в інше місце, її загибель неминуча.

Зараз гостро стоїть таке питання: що робити із тим, що ми вже маємо? Я розумію, що суспільство прагне бачити якихось чарівних суддів, у яких немає ні майна, ні родичів, які не бачать у житті жодної іншої мети, крім цілодобового здійснення правосуддя, які освічені, розуміються на міжнародному праві, вміють добре писати рішення та аргументувати свою думку. Таких суддів не існує. Однак їх уперто шукають. Принаймні саме таке враження склалось у мене під час конкурсу до ВС.

Та хіба можна говорити про ідеального суддю, не маючи ідеального середовища? І це починається з юридичних вишів, де й досі не гребують доробками 1960-х років. Якби у нас було 300 тис. випускників Оксфорда чи Гарварда, ми могли б обрати з них кілька тисяч найкращих. Та у нас немає таких випускників. Тож, очевидно, реформаторам доцільніше було б ставити більш реальні цілі, яких можна досягти в умовах сьогодення.

Поки що я не бачу кінцевих цілей судової реформи. Я хочу почути, яких конкретних цілей прагнуть досягти за допомогою реформи. Без цього в мене складається враження, що процес відбувається заради процесу. А отже, і результат оцінити неможливо.