Закон і Бізнес


Злочин і виправдання

На що варто звертати увагу під час застосування положень «Особливої частини» КК


Якщо злодій поцупив продукцію в магазині й залишився непоміченим, це крадіжка. Якщо ж його намагалися затримати, а він утік, — грабіж.

№28 (1430) 20.07—26.07.2019
ТАМАРА ВОЛІНА
14394

У тижневому огляді практики Касаційного кримінального суду висвітлені позиції щодо встановлення ознак спеціального суб’єкта — службової особи —при кваліфікації дій за ст.366 Кримінального кодексу щодо додержання принципу презумпції невинуватості, розмежування окремих злочинів проти власності та ін.


Виправдувальні вироки. Відсутність у діях особи складу злочину

Елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «indubioproreo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачяться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов’язок доведення її вини покладається на державу. На цьому з посиланням на рішення Конституційного Суду від 26.02.2019 №1-р/2019 наголосив Верховний Суд у постанові від 14.05.2019.

Суть справи полягала в такому. Один чоловік відгамселив іншого, завдавши тому фізичних страждань, але не спричинивши тілесних ушкоджень. Органи досудового розслідування обвинуватили хулігана в діяннях, відповідальність за які передбачено в ч.1 ст.126 КК. Та перша інстанція виправдала обвинуваченого, не побачивши в його діях складу вказаного злочину. Апеляційний суд підтримав таку позицію.

Обидва вердикти потерпілий оскаржив у касаційному порядку. У скарзі він наполягав на істотних порушеннях вимог кримінального процесуального закону, а саме: відсутності технічного носія інформації, на якому зафіксовано частину судових проваджень у першій інстанції. Крім того, указував на відсутність у матеріалах провадження досудової доповіді. Стверджував, що апеляційний суд розглянув його скаргу незаконним складом, попри заявлений ним відвід. Просив перекваліфікувати вчинене на ч.2 ст.398 КК.

З касаційною скаргою звернувся і прокурор.

У постанові №607/858/18-к ВС зазначив таке. Відповідно до ч.2 ст.17 Кримінального процесуального кодексу ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення й має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом. Згідно з положеннями ч.4 зазначеної статті всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. При цьому, як передбачено в ч.6 ст.22 КПК, суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

За змістом положень ст.92 КПК, обов’язок доказування покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом, чого зроблено не було.

Установивши, що беззаперечних і переконливих доказів винуватості особи не здобуто, а обсяг пред’явленого обвинувачення не знайшов свого підтвердження, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про виправдання у зв’язку з недоведеністю наявності в діянні складу кримінального правопорушення.

Так, суб’єктивна сторона складу правопорушення, визначеного в ч.1 ст.126 КК, характеризується виною у формі умислу, а об’єктивна сторона — у заподіянні удару, побоїв, учиненні інших насильницьких дій та в настанні фізичного болю. Разом з тим сукупність наданих прокурором доказів на підтвердження винуватості чоловіка у вчиненні насильницьких дій щодо потерпілого, які завдали останньому фізичного болю, але не спричинили тілесних ушкоджень, свідчить про неможливість установити умисний характер дій обвинуваченого та спрямованість їх саме на спричинення потерпілому болю.

Також безпідставними, на думку ВС, були доводи скарги потерпілого про те, що ухвала апеляційного суду постановлена незаконним складом суду. Ці доводи викладались у заяві потерпілого про відвід одного з володарів мантій та були розглянуті апеляційним судом відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

Доводи касаційної скарги потерпілого щодо фактичної відсутності в матеріалах провадження технічного носія інформації, на якому зафіксовано перебіг провадження в суді першої інстанції, спростовуються матеріалами справи. А посилання потерпілого на відсутність у матеріалах провадження досудової доповіді безпідставні, оскільки вирішення питання щодо складання досудової доповіді є правом суду, яке обмежується винятковими випадками, коли складання такої доповіді є обов’язковим.

Зважаючи на зазначене, у задоволенні скарги потерпілого було відмовлено, а попередні вердикти залишені без змін.

Питання кваліфікації злочинів. Відмежування крадіжки від грабежу

Для відмежування крадіжки від грабежу слід виходити зі спрямованості умислу винної особи та даних про те, чи усвідомлював потерпілий характер учинюваних винною особою дій. Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами й, незважаючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном, кваліфікуються як грабіж. На цьому ВС наголосив у постанові від 22.05.2019.

Суть справи полягала в такому. Чоловік зробив кілька вдалих і невдалих спроб поцупити продукцію із супермаркетів. Скоєне було кваліфіковане органом досудового розслідування за ч.2 ст.15, ч.2 ст.185 та ч.2 ст.186 КК (замах на крадіжку, крадіжка та грабіж). Суд погодився з кваліфікацією та засудив особу до 4 років 3 місяців позбавлення волі. У строк покарання був зарахований період попереднього ув’язнення з розрахунку один день за день позбавлення волі.

Апеляційний суд вирок залишив без змін.

У касаційній скарзі захисник засудженого просив ВС перекваліфікувати один з епізодів зі ст.186 («Грабіж») на ст.185 («Крадіжка») КК та звільнити підзахисного від відповідальності у зв’язку з відсутністю складу злочину.

За іншими епізодами захисник просив переглянути та пом’якшити покарання, а також перерахувати дні попереднього ув’язнення.

У постанові №569/3671/17 ВС повністю погодився з кваліфікацією діянь засудженого, зазначеною в попередніх вердиктах. У тому числі не викликала в Суду сумнівів і кваліфікація за ч.2 ст.186 КК.

Так, ВС сказав, що під час викрадення майна злодій не міг не почути криків працівників магазину, що свідчили про його викриття. Проте він не лише не припинив злочинної діяльності, а й вирішив довести задум до кінця, прискоривши рух і врешті перейшовши на біг.

Стосовно призначеного покарання ВС наголосив на такому. Відповідно до вимог ст.50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною в скоєнні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Водночас згідно із ч.2 зазначеної норми покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання скоєнню нових злочинів.

Розмір покарання є обґрунтованим. Разом з тим суди не врахували висновку, викладеного в п.105 постанови Великої палати ВС від 29.08.2018 у справі №663/537/17. Згідно з ним, якщо особа скоїла злочин до 20.06.2017 (включно), то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч.5 ст.72 КК в редакції закону «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» від 26.11.2015 №838-VIII.

Оскільки засуджений скоїв інкриміновані злочини до 20.06.2017, то під час зарахування попереднього ув’язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч.5 ст.72 КК в редакції закону №838-VIII стосовно всього періоду його попереднього ув’язнення (з моменту затримання — 26.06.2017) до набрання вироком законної сили (з розрахунку один день попереднього ув’язнення за 2 дні позбавлення волі).

У цій частині попередні вердикти були змінені.

Установлення умислу на збут наркотичних засобів при кваліфікації злочинів

Законність, обґрунтованість і вмотивованість судового рішення зумовлені, зокрема, порядком оцінки доказів і визначення відповідно до ст.94 КПК їх якості з погляду належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. На цьому ВС наголосив у постанові від 24.05.2019.

Суть справи полягала в такому. Біля раніше судимого за крадіжку, виготовлення та збут наркотичних речовин чоловіка, котрий прогулювався неподалік виправної колонії, правоохоронці виявили та вилучили опій, канабіс і метамфетамін, прикріплені до металевої огорожі.

Місцевий суд, установивши, що зазначені засоби зберігались обвинуваченим без мети збуту, засудив того за ч.2 ст.309 КК до 3 років 6 місяців позбавлення волі, зарахувавши період попереднього ув’язнення у строк покарання з розрахунку один день за 2 дні позбавлення волі.

Апеляційний суд змінив вирок місцевого в частині періоду, за який проводився перерахунок.

До касаційного суду звернувся прокурор, який просив скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у цьому суді.

На обґрунтування вимоги державний обвинувач зазначав, що засуджений мав умисел на зберігання з метою збуту наркотичних засобів і психотропної речовини, про що, зокрема, свідчили місцезнаходження, спосіб кріплення й упакування, наявність особи, якій планувалося його збути.

У постанові №242/1697/17 ВС звернув увагу на те, що апеляційний суд не дав належної оцінки доводам прокурора, викладеним в апеляційній скарзі. При цьому суд обмежився формальним посиланням на те, що злочин було скоєно вночі, тоді як відповідно до Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Міністерства юстиції від 29.12.2014 №2186/5, у кожній такій установі організовується суворо регламентований розпорядок дня, що передбачає безперервний 8-годинний сон засуджених і надання їм особистого часу не менше ніж 2 год.

Таку аргументацію апеляційного суду ВС визнав непереконливою, оскільки наявність внутрішнього розпорядку жодним чином не виключає умислу особи на збут наркотичних засобів і психотропної речовини шляхом їх перекидання через огорожу колонії. Така особа цілком могла мати намір використати темний час доби для конспірації злочину, у тому числі розраховуючи на те, що інша особа, якій були адресовані відповідні засоби, отримає їх із порушенням внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

Зважаючи на зазначене, ВС задовольнив касаційну скаргу прокурора та відправив справу на новий розгляд в апеляційній інстанції.

Установлення наявності чи відсутності ознак спеціального суб’єкта — службової особи

Для визначення того, чи є особа спеціальним суб’єктом інкримінованого злочину, суду слід виходити із сукупності всіх обставин, які можуть свідчити про наявність чи відсутність ознак службової особи. Відсутність в особи однієї з таких ознак, наприклад підпорядкування їй інших осіб або повноважень здійснювати керівництво трудовим колективом, не може бути єдиною та вирішальною ознакою того, що вона не має службових повноважень, оскільки не спростовано наявності в неї інших ознак службової особи. Про це йдеться в постанові ВС від 13.05.2019.

Суть справи зводиться до такого. Органи досудового розслідування обвинувачували чиновницю в тому, що вона, обіймаючи посаду начальника відділу кадрів територіального об’єднання й користуючись службовим становищем, склала завідомо неправдиву довідку про працевлаштування своєї знайомої в об’єднанні. Дії чиновниці правоохоронці кваліфікували за ч.1 ст.366 КК як видачу службовою особою завідомо неправдивого документа.

Районний суд виправдав громадянку у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину. Апеляційна інстанція вирок залишила без змін.

У касаційній скарзі прокурор просив скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Держобвинувач зазначав, що апеляційний суд належним чином не спростував доводів скарги сторони обвинувачення про помилковість висновку першої інстанції стосовно того, що виправдана не є службовою особою, оскільки відсутні ознаки спеціального суб’єкта інкримінованого злочину.

Також прокурор уважав істотним порушенням вимог КПК дослідження під час апеляційного розгляду за вказівкою суду доказів безпосередньо прокурором, а не самим судом та подальший допит останнього, що суперечить вимогам ст.405 КПК.

У постанові №283/1399/15-к ВС не погодився з висновками попередніх інстанцій з огляду на таке. Поняття «службова особа», що міститься в ст.366 КК, перебуває в системному зв’язку з положеннями ч.3 ст.18 КК, відповідно до якої службовими особами є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом держвлади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління зі спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Суди першої та апеляційної інстанцій, установивши відсутність однієї з ознак службової особи, не обґрунтували, на підставі чого вони дійшли висновку щодо відсутності інших ознак спеціального суб’єкта злочину.

Крім того, суд першої інстанції в мотивувальній частині вироку поставив під сумнів доведеність наявності у виправданої прямого умислу на здійснення службового підроблення, факту зловживання нею довірою та інші обставини події. Проте таке обґрунтування в мотивувальній частині суперечить резолютивній частині вироку, відповідно до якої жінку було виправдано за відсутності в її діянні складу злочину.

Апеляційний же суд, усупереч вимогам ст.419 КПК, не дав належного обґрунтування, на якій підставі він відхиляє доводи прокурора, що стосуються неправильного тлумачення першою інстанцією поняття «службова особа», а лише процитував її позицію. Крім того, він не звернув уваги на істотні суперечності у вироку й не виправив порушень п.4 ч.1 ст.411 КПК, допущених місцевим судом. Такі порушення є істотними, тому ухвала апеляційного суду була скасована.

 

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

14 травня 2019 року м.Київ №319/841/16-к

Верховний Суд колегією суддів другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого — СЛИНЬКА С.С.,
суддів: БІЛИК Н.В., КИШАКЕВИЧА Л.Ю. —

розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 25.07.2013 за №12013080270000801, за обвинуваченням Особи 1, Інформація 1, уродженки смт Куйбишевого Куйбишевського району Запорізької області, зареєстрованої за Адресою 5, у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.382 КК,

за касаційною скаргою захисника Гришка Р.В. в інтересах засудженої Особи 1 на вирок Куйбишевського районного суду від 1.03.2017 та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 24.10.2018.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Куйбишевського райсуду від 1.03.2017 Особу 1 визнано винуватою в умисному невиконанні судового рішення, що набрало законної сили, і засуджено за ч.1 ст.382 КК із застосуванням ст.69 КК до покарання у вигляді штрафу в розмірі 510 грн.

За вироком місцевого суду Особу 1 визнано винуватою в тому, що вона, всупереч рішенню Куйбишевського райсуду від 24.10.2012, яке набрало законної сили 10.12.2012, маючи реальну можливість його виконання, без поважних причин у встановлені вказаним судовим рішенням дні та часи, умисно створювала штучні перешкоди її колишньому чоловіку Особі 3 у спілкуванні з дитиною Особою 4 2008 року народження, і 12, 13, 17, 24.07.2013 в присутності державного виконавця ВДВС Куйбишевського РУЮ Особа 5 у будинку за Адресою 4 відмовилася дати йому дитину для спілкування та організації спільного літнього відпочинку протягом двох тижнів у літній період із 12 до 25.07.2013.

31 липня та 7.08.2013 у часи, встановлені рішенням районного суду від 24.10.2012, за вищевказаною адресою Особа 1 відмовилася дати Особі 3 дитину Особу 4 2008 року народження для систематичних побачень, у зв’язку із чим державний виконавець ВДВС Куйбишевського РУЮ Особа 5 склала відповідні акти.

Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 24.10.2018 залишив без задоволення апеляційні скарги сторони захисту, а вирок місцевого суду від 1.03.2017 щодо Особи 1 — без зміни.

На підставі п.1 ч.1 ст.49, ч.5 ст.74 КК апеляційний суд звільнив Особу 1 від покарання, призначеного за вироком суду, у зв’язку із закінченням строків давності.

Вимоги касаційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та на неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Захисник указує на те, що апеляційний суд, звільняючи його підзахисну від відбування покарання на підставі стст.49, 74 КК, необґрунтовано залишив без зміни вирок місцевого суду.

На думку захисника, в результаті розгляду кримінального провадження не було доведено ні конкретного моменту скоєння злочину, ні наявності в Особи 1 прямого умислу на невиконання рішення суду. Крім того, місцевий суд ухвалив вирок усупереч положенням кримінального процесуального закону, оскільки таке рішення було ухвалено за закритим кримінальним провадженням. Також, на думку захисника, в ході судового розгляду кримінального провадження було незаконно змінено обвинувачення та безпідставно визнано потерпілим колишнього чоловіка засудженої, оскільки злочин, передбачений ч.1 ст.382 КК, є злочином із формальним складом.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор уважав, що касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню.

Інші учасники судового провадження були належним чином повідомлені про дату, час і місце касаційного розгляду, однак у судове засідання не з’явилися.

Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді, заперечень або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до суду касаційної інстанції від них не надходило. Захисник Гришко Р.В. та засуджена Особа 1 просили розглянути касаційну скаргу без їхньої участі.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників кримінального провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційних скаргах, колегія суддів дійшла такого висновку <…>.

У касаційній скарзі захисник заперечує правильність установлення фактичних обставин кримінального провадження, достовірність доказів, тоді як їх перевірку в силу ст.433 КПК до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновку про доведеність винуватості Особи 1 у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.382 КК, місцевий суд дійшов на підставі об’єктивного з’ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст.94 цього кодексу.

Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу показань допитаного в судовому засіданні потерпілого Особи 3, які обґрунтовано визнав логічними, послідовними і такими, що повністю узгоджуються з показаннями свідків Особи 6, Особи 5, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11 та Особи 12; а також письмовими доказами, які містяться в матеріалах виконавчого провадження, матеріалах цивільних справ та інших документах, зміст яких детально відображено у вироку.

Так, за матеріалами кримінального провадження, потерпілий Особа 3 в ході судового розгляду стверджував, що після набрання законної сили рішенням суду від 24.10.2012 Особа 1, маючи всі можливості його виконати, умисно цього не зробила. Навпаки, після його звернення до виконавчої служби із заявою про їхній спільний із донькою літній відпочинок на морі протягом двох тижнів стала чинити перешкоди для його спілкування з дитиною.

Умисне невиконання засудженою судового рішення підтвердила також державний виконавець — свідок Особа 5. Згідно з показаннями останньої попри те, що у межах відкритого виконавчого провадження Особі 1 було роз’яснено порядок виконання вищезгаданого рішення та попереджено про відповідальність за його невиконання, у період із 12 липня до 7.08.2013 держвиконавець склала 5 актів про невиконання боржником Особою 1 рішення суду, а також двічі наклала на останню штраф за його невиконання. Особа 1 не давала батькові дитину і це стало підставою для направлення подання про притягнення останньої до кримінальної відповідальності за ч.1 ст.382 КК.

Про відомі обставини вчинення умисних протиправних дій засудженою Особою 1 сказали також свідки Особа 6, Особа 8, Особа 9, Особа 10, Особа 11 та Особа 12.

Показання потерпілого та свідків отримано в порядку, визначеному законом, вони є конкретними і не суперечать іншим зібраним доказам, а тому місцевий суд обґрунтовано визнав їх процесуальними джерелами доказів і правомірно поклав в основу вироку.

Водночас не залишилися без оцінки суду й показання засудженої Особи 1, котра своєї вини в учиненому не визнала, при цьому не оспорювала факту обізнаності щодо необхідності виконання судового рішення.

Установивши сукупність обставин, що належать до предмета доказування у кримінальному провадження відповідно до ст.91 КПК, місцевий суд дійшов умотивованого висновку про скоєння Особою 1 злочину проти правосуддя, і відповідно до цих обставин умисні дії засудженого обґрунтовано отримали юридично-правову оцінку за ч.1 ст.382 КК.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч.1 ст.382 вказаного кодексу, полягає в одному з таких, альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об’єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь — дії (перешкоджання) чи бездіяльності (невиконання). І саме з цього моменту злочин визнається закінченим. Невиконання судового акта — це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб’єкт був зобов’язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.

Однією з форм (способу) невиконання судового рішення є пряма й відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати.

Невиконання може мати і завуальований характер, коли зобов’язана особа хоча відкрито і не відмовляється від виконання судового акта, але вживає певних зусиль, які фактично унеможливлюють його виконання.

Злочин, передбачений ч.1 ст.382 КК, є триваючим злочином, оскільки особа, будучи зобов’язаною рішенням суду, яке набрало законної сили, вчинити певні дії, умисно утрималася від їх учинення, тобто об’єктивна сторона злочину полягає у формі протиправної бездіяльності, яка тривала протягом певного часу.

З огляду на викладене твердження в касаційній скарзі захисника про невинуватість його підзахисної та про недоведеність ні конкретного моменту скоєння злочину, ні наявності в Особи 1 прямого умислу на невиконання рішення суду колегія суддів вважає необґрунтованими.

Призначене покарання засудженій Особі 1 із застосуванням ст.69 КК відповідає положенням стст.50, 65 КК.

У ст.419 КПК передбачено, що в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено мотиви, з яких цей суд виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Матеріали кримінального провадження свідчать про те, що апеляційний суд при розгляді кримінального провадження щодо Особи 1 належним чином виконав вищевказані вимоги кримінального процесуального закону.

Доводи захисника з питань дотримання під час судового провадження норм права та законності засудження Особи 1, зокрема, про те, що місцевий суд ухвалив вирок за закритим кримінальним провадженням, а також про те, що в ході судового розгляду було незаконно змінено обвинувачення та визнано потерпілим колишнього чоловіка засудженої, перевірялись апеляційним судом, який, належним чином умотивувавши своє рішення, залишив без задоволення апеляційні скарги сторони захисту.

Колегія суддів касаційного суду вважає, що під час розгляду кримінального провадження суд апеляційної інстанції відповідно до вимог ст.419 КПК надав відповіді на всі доводи, викладені в поданих апеляційних скаргах сторони захисту, і навів докладні мотиви прийнятого рішення.

Всупереч посиланням захисника в касаційній скарзі на незаконність постановлених у кримінальному провадженні судових рішень, оспорювані вирок та ухвала щодо Особи 1 відповідають положенням ст.370 КПК.

Зазначені в касаційній скарзі доводи, аналогічні за своєю суттю тим, що були предметом апеляційної перевірки, не містять нових даних, які ставили б під сумнів законність та обґрунтованість постановлених судових рішень і давали підстави для їх скасування.

Істотних порушень норм права у кримінальному провадженні при його перегляді судом касаційної інстанції не встановлено, а тому відсутні беззаперечні підстави для скасування оскаржуваних вироку та ухвали, передбачені ч.1 ст.438 КПК.

Разом з тим доводи захисника про те, що апеляційний суд, звільняючи його підзахисну від відбування покарання на підставі стст.49, 74 КК, безпідставно залишив без зміни вирок місцевого суду, колегія суддів касаційного суду вважає обґрунтованими.

Частина 5 ст.74 цього кодексу містить положення про те, що особа може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених ст.49 КК.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.49 цього кодексу особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня скоєння нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минуло 5 років у разі скоєння злочину середньої тяжкості, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу в розмірі не більш як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більш ніж 5 років.

З огляду на положення ч.3 ст.12 цього кодексу злочин, передбачений ч.1 ст.382 КК, є злочином середньої тяжкості.

Відповідно до санкції ч.1 ст.382 КК за скоєння цього злочину може бути призначене покарання у вигляді штрафу в сумі від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до 3-х років.

З огляду на те що Особа 1 у ході досудового розслідування і під час судового провадження категорично заперечувала свою винуватість у скоєнні інкримінованого їй злочину, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про неможливість закриття кримінального провадження та звільнення Особи 1 від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності на підставі ст.49 КК і правильно звільнив Особу 1 від призначеного їй покарання у вигляді штрафу в розмірі 510 грн. з огляду на положення ч.5 ст.74, ст.49 КК.

Разом з тим, залишивши при цьому вирок місцевого суду без зміни, апеляційний суд припустився помилки, яка підлягає виправленню касаційним судом.

Крім того, звільняючи Особу 1 від відбування покарання на підставі, передбаченій п.1 ч.1 ст.49 КК, апеляційний суд не звернув належної уваги на ступінь тяжкості скоєного Особою 1 злочину, який відповідно до санкції ч.1 ст.382 цього кодексу та положень ч.3 ст.12 КК відноситься до категорії злочинів середньої тяжкості, а тому підставою для її звільнення від відбування покарання є п.3 ч.1 ст.49 КК.

Отже, апеляційний суд допустив такі порушення кримінального закону, які підлягають виправленню касаційним судом шляхом зміни постановлених судових рішень щодо Особи 1.

Керуючись стст.433, 434, 436, 441, 442 КПК, ВС

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу захисника Гришка Р.В. в інтересах засудженої Особи 1 задовольнити частково.

Вирок Куйбишевського районного суду Запорізької області від 1.03.2017 та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 24.10.2018 щодо Особи 1 змінити.

На підставі п.3 ч.1 ст.49, ч.5 ст.74 КК звільнити Особу 1 від покарання, призначеного їй вироком суду, у зв’язку із закінченням строків давності.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.