Закон і Бізнес


Неправомірна мета


№26 (1428) 06.07—12.07.2019
4986

Недобросовісна поведінка особи, яка полягає в учиненні дій, що можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Такий висновок зробив ВС в постанові №234/3341/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

22 травня 2019 року м.Київ №234/3341/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:  

головуючого — СТРІЛЬЧУКА В. А.,
суддів: КУЗНЄЦОВА В.О., ПОГРІБНОГО С.О., СТУПАК О.В. (суддя-доповідач), УСИКА Г.І. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 4 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 5 жовтня 2017 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У березні 2015 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2, Особи 3, Виконавчого комітету Краматорської міської ради, третя особа — Особа 4, про визнання частково недійсними рішення ВК Краматорської МР, свідоцтва про право власності, договору купівлі-продажу квартири, визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності та поділ майна.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 18 вересня 1962 року між нею і Особою 2 укладений шлюб. На підставі рішення ВК Краматорської МР від 30 березня 1970 року №119 Особі 2 виданий ордер від 23 квітня 1970 року №126 на трикімнатну квартиру жилою площею 41,37 кв.м, розташовану за Адресою 1. Відповідно до рішення ВК Краматорської МР від 2 вересня 1987 року №402 відбулося перенумерування будинку за Адресою 4. Вказана квартира належала Житлово-будівельному кооперативу «Луч», членом якого був Особа 2. Із березня 1969 року нею разом з Особою 2 сплачувались пайові внески за вказану квартиру. За час шлюбу за сумісні кошти сплачено відповідне паєнагромадження в сумі 4550,00 руб., що становило повну загальну вартість паєнагромадження (повного розміру пайового внеску) квартири. 2 жовтня 1990 року шлюб між нею і Особою 2 розірваний. Після розірвання шлюбу вона з Особою 2 із 1990 року почали проживати однією сім’єю без реєстрації шлюбу у вказаній квартирі до 1995 року. Крім того, у квартирі проживали їх син і донька, яка знялася з реєстрації та виїхала у 1985 році. У 1995 році вона разом із Особою 2 переїхали на постійне місце проживання у будинок, який розташований за Адресою 3, який вона успадкувала після смерті матері, а квартиру за Адресою 4, залишили для постійного проживання сину. У січні 2015 року, коли вона була на новорічних святах у їхнього сина, син повідомив їй, що він ще в січні 2008 року купив у Особи 2 їхню спільну квартиру. Вважає, що Особа 2 порушив її право на спірну квартиру і розпорядився квартирою без її згоди, уклавши з Особою 3 договір купівлі-продажу спірної квартири.

Посилаючись на викладене, просила визнати недійсним рішення ВК Краматорської МР від 17 вересня 2003 року №410 у частині оформлення документів та видачі свідоцтва про право особистої власності Особи 2 на кооперативну квартиру за Адресою 4; визнати недійсним свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру, що видане 25 вересня 2003 року ВК Краматорської МР на ім’я Особи 2; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 31 січня 2008 року між Особою 2 та Особою 3 та посвідчений державним нотаріусом Першої краматорської державної нотаріальної контори Фареник О.О.; визнати квартиру об’єктом права спільної сумісної власності Особи 2 та Особи 1. Визнати за Особою 2 та Особою 1 право власності по 1/2 частини вказаної квартири.

У квітні 2015 року Особа 4 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 3, треті особи: Особа 1, Особа 2, ВК Краматорської МР про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частини квартири.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона з Особою 3 перебувала у зареєстрованому шлюбі з 3 червня 1995 року, від якого вони мають двох дітей. Під час шлюбу за сумісні кошти була придбана квартира за Адресою 4, де вони мешкають і зараз. Договір купівлі-продажу був оформлений на ім’я Особи 3 та нотаріально посвідчений. Вона з чоловіком зробили в квартирі ремонт, а саме: замінили міжкімнатні і вхідні двері, сантехніку у туалеті та ванній кімнаті, кахелем виклали стіни, замінили шпалери у кімнатах, зробили ремонт на кухні, натяжну стелю у прихожій кімнаті. Особа 3 зареєстрований у спірній квартирі, але постійно проживає з Особою 1 за Адресою 3. 2014 року вона припинила з Особою 3 сімейні стосунки.

Посилаючись на викладене, позивач просила визнати спільною сумісною власністю подружжя Особи 3 та Особи 4 квартиру за Адресою 4, придбану відповідно до договору купівлі-продажу 31 січня 2008 року, посвідченого державним нотаріусом Першої краматорської державної нотаріальної контори Фареник О.О., зареєстрованого в реєстрі №2-834 на ім’я Особи 3 та зареєстрованого в реєстрі прав власності на нерухоме майно 19 березня 2008 року, номер витягу 18155851. Визнати за нею право власності на 1/2 частини вказаної квартири.

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року позов Особи 1 задоволено. Визнано недійсним рішення ВК Краматорської МР від 17 вересня 2003 року №410 у частині оформлення документів та видачі свідоцтва про право особистої власності Особи 2 на кооперативну квартиру за Адресою 4. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру, видане 25 вересня 2003 року ВК Краматорської МР на ім’я Особи 2. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладеного 31 січня 2008 року між Особою 2 та Особою 3. Визнано квартиру об’єктом права спільної сумісної власності Особи 2 та Особи 1. Визнано за Особою 1 та Особою 2 право власності по 1/2 частини квартири за кожним.

У задоволенні зустрічного позову Особі 4 відмовлено.

Задовольняючи первісний позов Особи 1, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки внески за спірну кооперативну квартиру повністю сплачено за час шлюбу з Особою 2, тому квартира є спільним сумісним майном подружжя, що не враховано виконкомом при прийнятті рішення про видачу свідоцтва про право власності на квартиру. Ордер на спірну квартиру також виданий лише на Особу 2 без врахування, що співвласником квартири є також Особа 1. Оскільки Особа 1 на час продажу спірної квартири була її співвласником, а для розпорядження спільним майном потрібна згода іншого співвласника (стаття 369 ЦК), то вона має право на пред’явлення позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав, передбачених нормами ЦК і СК.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із того, що квартира не може бути предметом спільного сумісного майна подружжя Особи 3 та Особи 4, оскільки Особа 2 не мав права на її відчуження без згоди іншого співвласника — Особи 1.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 5 жовтня 2017року рішення суду першої інстанції змінено. Виключено із мотивувальної та резолютивної частин рішення посилання на поновлення строку позовної давності для звернення до суду.

Змінюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що паєнагромадження за спірну квартиру було сплачено за сумісні кошти під час шлюбу подружжям Особою 1 та Особою 2, а після його повної сплати спірна квартира є спільною власністю подружжя. Проте у 2003 році Особа 2 усупереч домовленостям із Особою 1 самостійно отримав у ЖБК «Луч» довідку про сплату ним пайового внеску на вищевказану квартиру та звернувся до ВК Краматорської МР із заявою про оформлення права особистої власності на вказану квартиру. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Особа 2 самостійно розпорядився спірною квартирою шляхом укладення з Особою 3 договору купівлі-продажу квартири. При цьому Особа 1 при укладанні договору купівлі-продажу спірної квартири не була і письмової та нотаріально засвідченої згоди на укладання цього договору не надавала. Суд першої інстанції безпідставно поновив Особі 1 пропущений нею строк позовної давності, оскільки вона його не пропустила.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У грудні 2017 року Особа 4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 5 жовтня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що суди не звернули уваги на те, що Особа 2 та Особа 3 визнали позов Особи 1. Помилковий висновок суду про те, що пайові внески крім члена кооперативу Особи 2 нібито вносила Особа 1 (яка ніколи не була членом кооперативу «Луч») — не підтверджується належними доказами і спростовується матеріалами справи. He існує судового рішення про визнання за Особою 1 права на частину паєнагромадження. Особа 1 пропустила строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом.

У січні 2018 року Особа 1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, згідно з яким доводи скарги є безпідставними та необґрунтованими, такими, що вже раніше були викладені в апеляційній скарзі Особи 4.

У лютому 2018 року Особа 3 та Особа 2 також подали відзиви на касаційну скаргу, які є ідентичним відзиву Особи 1.

14 лютого 2018 року Особа 1 подала ще один відзив на касаційну скаргу, згідно з яким при вирішенні зазначеного спору суд першої інстанції правильно врахував положення статті 146 ЖК Української РСР, статті 384 ЦК, пункту 43 Примірного статуту ЖБК, що під час розгляду справ у спорах про жилу площу в будинках ЖБК пай, внесений подружжям у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, a після повної сплати пайового внеску — квартира, є їхнім спільним майном (якщо інше не буде встановлено письмовою згодою між ними) й у випадку розірвання шлюбу підлягає поділу на загальних підставах. Виходячи з норм законодавства, укладення угоди про поділ паю після розірвання шлюбу між подружжям, вступу колишнього з подружжя до житлово-будівельного кооперативу є правом, а не обов’язком колишнього подружжя.<…>

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасуванню в частині задоволення первісного позову Особи 1 та ухвалення в цій частині нового про відмову у задоволенні позову. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні зустрічного позову Особи 4 підлягають скасуванню із направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судом встановлено, що 18 вересня 1962 року між Особою 1 та Особою 2 зареєстрований шлюб, який розірвано 3 жовтня 1990 року, що підтверджено витягом із Державного реєстру актів цивільного стану громадян про шлюб щодо підтвердження дошлюбного прізвища.

На підставі рішення Виконавчого комітету Краматорської міської ради від 30 березня 1970 року №119, Особі 2 виданий ордер від 23 квітня 1970 року №126 на трикімнатну квартиру за Адресою 4, яка належала ЖБК «Луч», членом якого був Особа 2.

Відповідно до рішення Виконавчого комітету Краматорської міської ради від 2 вересня 1987 року №402, відбулося перенумерування будинку за Адресою 1.

За період перебування Особи 1 та Особи 2 у зареєстрованому шлюбі, Особа 1 та Особа 2 за спільні сумісні кошти сплатили відповідне паєнагромадження в сумі 4550,00 руб., що становило на той момент повну загальну вартість паєнагромадження (повного розміру пайового внеску) вказаної квартири. У повному обсязі пайовий внесок погашений подружжям станом на 1 жовтня 1985 року.

Вказані обставини визнані в судовому засіданні Особою 2.

Після розірвання шлюбу 3 жовтня 1990 року, Особа 1 разом із Особою 2 відновили сімейні відносини та продовжили з 1990 року проживати однією сім’єю без реєстрації шлюбу у спірній квартирі, а з 1995 року проживають за Адресою 3, однією сім’єю без реєстрації шлюбу до цього часу, що підтверджується актом про постійне проживання та довідкою КП «ЖБК», а також довідкою Привільської селищної ради.

У 2003 році Особа 2 отримав у ЖБК «Луч» довідку про сплату ним пайового внеску на спірну квартиру та звернувся до Виконавчого комітету Краматорської міської ради із заявою про оформлення права особистої власності на спірну квартиру.

25 вересня 2003 року Виконавчим комітетом Краматорської міської ради видане на ім’я Особи 2 свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру за Адресою 4.

31 січня 2008 року між Особою 2 та Особою 3 (син Особи 2 та Особи 1) укладений договору купівлі-продажу квартири, посвідчений державним нотаріусом Першої Краматорської державної нотаріальної контори Фареник О.О., реєстровий №2-834.

При укладені оспорюваного договору купівлі-продажу Особа 4 надавала згоду своєму чоловіку Особі 3 на придбання спірної квартири за спільні кошти.

Звертаючись до суду із позовом, Особа 1 вказувала на те, що її чоловік Особа 2 відчужив належну їм на праві спільної сумісної власності подружжя квартиру без її письмового дозволу у зв’язку з чим такий договір підлягає визнанню недійсним, а квартира має бути поділена у порядку поділу майна подружжя.

Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог первісного позову Особи 1 у частині визнання квартири обєктом права спільної сумісної власності Особи 2 та Особи 1.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до положень пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, Цивільний кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до статті 112 ЦК УРСР (чинного на час набуття прав на спірну квартиру) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам.

Положеннями статті 22 КпШС (чинного на час набуття прав на спірну квартиру) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Відповідно до статті 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з роз’ясненнями, викладеними у підпунктах 6, 6-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року №9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, судові слід керуватися статтею 146 ЖК, статтею 15 закону «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 року №186, і статтями 22, 24, 28, 29 КпШС, ураховуючи, що пай, внесений подружжям в ЖБК у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, та після повної сплати пайового внеску — квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.

Відповідно до частини першої статті 15 закону від 7 лютого 1991 року №697-ХІІ «Про власність» член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.

Статтею 16 закону «Про власність» передбачалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим законом і Кодексом про шлюб та сім’ю України.

Статтями 22, 28, 29 КпШС (чинного на час набуття прав на спірну квартиру) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядав за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги щодо вимог первісного позову Особи 1 у частині визнання квартири обєктом права спільної сумісної власності Особи 2 та Особи 1

Установивши, що пай за спірну квартиру внесений подружжям Особи 10 у ЖБК «Луч» у період шлюбу і за рахунок спільних коштів, а також враховуючи відсутність документів на спростування цих обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира була спільною власністю подружжя Особи 1 та Особи 2.

Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог первісного позову Особи 1 у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 31 січня 2008 року між Особою 2 та Особою 3.

Розпорядження об’єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Відсутність згоди одного із співвласників — колишнього подружжя — на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги щодо вимог первісного позову Особи 1 у частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, укладеного 31 січня 2008 року між Особою 2 та Особою 3 .

Установивши, що Особа 2 здійснив відчуження квартири за Адресою 4, без згоди Особи 1, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що Особа 2 без достатніх на те правових підстав розпорядився спільною сумісною власністю подружжя без згоди Особи 1.

Щодо заяви Особи 4 про застосування судом строку позовної давності

Разом з тим, вимоги Особи 1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та її поділ не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Під час розгляду справи судом першої інстанції до ухвалення рішення Особи 4 звернулася до суду із заявою про застосування позовної давності.

Відповідно до вимог статті 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальний строк позовної давності відповідно до статті 257 ЦК становить три роки.

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування конвенції (пункт 1 статті 32 конвенції), наголошує, що «позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав — учасників конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (судове рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації», пункт 570, та судове рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 51).

Відповідно до статті 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законіз метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб’єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту — шляхом пред’явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах — процесуальному (право на пред’явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об’єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб’єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов’язане з порушенням суб’єктивного матеріального цивільного права. Суб’єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше — регулятивне, друге — охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Ураховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об’єктом дії позовної давності є право на судовий захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб’єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб’єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, №22083/93, №22095/93, §51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№2), №66610/09, §43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Встановивши, що договір купівлі-продажу від 31 січня 2008 року укладений з порушенням вимог закону та є недійсним, оскільки Особа 2 відчужив спірну квартиру без згоди іншого співвласника — Особи 1, Верховний Суд приходить до висновку про застосування до вказаних вимог Особи 1 строку позовної давності, у зв’язку з тим, що перебіг строку позовної давності почався з моменту укладення спірного договору купівлі-продажу, тому, звертаючись у березні 2015 року до суду із цим позовом, позивач пропустила трирічний строк звернення до суду. При цьому суд враховує і те, що у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що власник майна, як добрий господар, який є зваженим, передбачливим і розсудливим, має знати та дбати про свою власність та зобов’язаний нести витрати на її утримання.

Доводи Особи 1 про поважність причин пропуску строку для звернення до суду із цим позовом є безпідставними, з огляду також і на те, що квартира відчужена у 2008 році, тобто протягом 7 років Особа 1 не цікавилася належним їй майном, враховуючи також презумпцію цивільного права про те, що власність зобов’язує. Крім того, саме позивач повинна довести поважність причин пропуску строку позовної давності та факт своєї необізнаності щодо укладення спірного договору купівлі-продажу квартири. При цьому особа, здійснюючи право власності на належне їй майно (особливо нерухоме), має діяти відповідально, зокрема проявляти турботу щодо цього майна, бути обізнаним про його стан, тощо. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав, не може бути підставою для поновлення пропущеного строку для звернення до суду.

Щодо оцінки наявності підстав для захисту цивільного права, яким особа зловживає

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі статтею 13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв’язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п’ятої статті 13 цього кодексу.

Аналіз частини другої статті 13 ЦК дає підстави для висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, «injuria». Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб’єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб’єктивних цивільних прав, а не виконання обов’язків. Обов’язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб’єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, співмірності, справедливості під час реалізації суб’єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов’язків.

Здійснення суб’єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб’єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов’язковою для застосування при здійсненні усіх без винятку суб’єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб’єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи із аналізу норм, закріплених у ЦК, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад, частина третя статті 39 ЦК), а оскільки обов’язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб'єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов’язане з аналізом фактичних дій суб’єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Таким чином, звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання її спільною сумісною власністю та поділ, Особа 1 переслідувала мету не допустити поділ цієї квартири між її сином Особою 3 та його дружиною Особою 4, які придбали спірну квартиру у період перебування у шлюбі.

Наявність спору про поділ цієї квартири між Особою 3 та Особою 4 підтверджується пред’явленням останньою зустрічний позов про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частини квартири.

На переконання Верховного Суду, такі умисні дії позивача необхідно оцінити як недобросовісні, спрямовані на порушення права Особи 4 на отримання частини спірної квартири у порядку поділу майна подружжя, що свідчить про наявність обставин, визначених частиною другою статті 13 ЦК.

Щодо оцінки відповідності дій відповідачів критерію добросовісності

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) — це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Визнання позову Особи 1 її сином Особою 3 та колишнім чоловіком Особою 2, із яким вони проживають разом після розірвання шлюбу, свідчать про однонаправленність дій позивача Особи 1 та відповідачів Особи 2 (колишнього чоловіка), Особи 3 (сина).

Дії відповідачів суперечать їх поведінці при укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири, так як Особа 2 у нотаріально-посвідченій заяві вказував на те, що спірна квартира є його особистою власністю, а Особа 3, як набувач, своїм підписом підтвердив обізнаність про цей факт. Крім того, відповідач Особа 3 отримав у своєї дружини Особи 4 згоду на укладення цього договору купівлі-продажу квартири в інтересах сім’ї і за спільні кошти.

Очевидно, що дії відповідачів Особа 2 та Особа 3, які є відповідно батьком та сином, уклали спірний договір купівлі-продажу квартири, а згодом у зв’язку з виникненням спору щодо поділу майна подружжя, яким є Особа 3 Особа 4, відповідачі підтримують позов пред’явлений Особою 1 про визнання цього договору недійсним, суперечать їхній попередній поведінці і є недобросовісними.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд приходить висновку, що визнання відповідачами позову має неправомірну мету — порушення прав Особи 4.

Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК, застосовує загальні засади цивільного права — принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit inomnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, Суд вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині задоволення вимог Особи 1 є незаконними та необґрунтованими, оскільки ухвалені з порушенням норм матеріального права. Суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки у діях позивача наявні ознаки зловживання своїм правом на оскарження договору купівлі-продажу спірної квартири з підстав відсутності її згоди на вчинення цього правочину, оскільки Особа 1 повинна була знати про продаж Особою 2 у 2008 році квартири їхньому сину, який перебував у шлюбі з Особою 4.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанцій про задоволення первісного позову Особи 1 та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо зустрічного позову Особи 4

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову Особи 4 суди по суті виходили із того, що вони є безпідставними, оскільки задовольняються вимоги первісного позову Особи 1, і квартира, яка є предметом обох позовів не може бути поділена між Особою 4 та Особою 3, оскільки вибула з володіння Особи 1 без її згоди.

З урахуванням того, що Верховний Суд, переглядаючи цю справу у касаційному порядку дійшов висновку про наявність підстав для скасування рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині задоволення первісного позову Особи 1 та ухвалення нового про відмову у задоволенні первісного позову, судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову Особи 4 підлягають також скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції для розгляду цього позову по суті заявлених вимог, оскільки суди при розгляді справи не надавали оцінку обґрунтованості вимогам Особи 4. При вирішенні питання про визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, оскільки сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що наявні підстави для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову Особи 4 та передачі справи у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з Особи 1 на користь Особи 4 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 6903,96 грн. за подання апеляційних та касаційних скарг в частині оскарженння нею первісного позову Особи 1.

Керуючись статтями 141, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 4 задовольнити частково.

Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 22 травня 2017 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 5 жовтня 2017 скасувати.

У задоволенні первісного позову Особи 1 до Особи 2, Особи 3, Виконавчого комітету Краматорської міської ради, третя особа — Особа 4, про визнання частково недійсними рішення Виконавчого комітету Краматорської міської ради, свідоцтва про право власності, договору купівлі-продажу квартири, визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності та поділ майна відмовити.

Справу в частині зустрічного позову Особи 4 до Особи 3, треті особи: Особа 1, Особа 2, Виконавчий комітет Краматорської міської ради про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частини квартири передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стягнути з Особи 1 на користь Особи 4 судовий збір за подання апеляційних та касаційних скарг у розмірі 6903,96 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.