За ґратами читають швидше,

або Тримання під вартою як форма забезпечення права на захист

Намагаючись унеможливити затягування стороною захисту з ознайомленням із матеріалами справи, законодавець зробив «подарунок» слідчим. Вони отримали лазівку для зволікання з переданням обвинувального акта до суду та ще й обґрунтування необхідності тримання під вартою інтересами самого підозрюваного. Як із цим боротися?

Замість одних зловживань — інші

Питання позбавлення волі в порядку застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на стадії досудового розслідування є одним з найбільш обговорюваних та спірних у кримінальному процесі. Протягом останніх років свої позиції щодо норм Кримінального процесуального кодексу, якими врегульовано означені питання, висловили Конституційний Суд, а також Європейський суд з прав людини.

Так, КС визнав такими, що не відповідають Конституції, положення ст.315 КПК, якими передбачалось «автоматичне» продовження обраного запобіжного заходу (рішення від 23.11.2017 №1-р/2017), та положення ч.2 ст.392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення рішення по суті (рішення від 13.06.2019 №4-р/2019).

У рішенні у справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ наголосив на необхідності тримання особи під вартою лише на підставі відповідного судового вердикту. Крім того, зазначив, що при направленні обвинувального акта до суду запобіжний захід щодо обвинуваченого є незмінним у межах строку, визначеного ухвалою слідчого судді.

Загалом судова практика із цього питання була досить послідовною до набуття чинності нормою, якою було змінено зміст ст.219 КПК та встановлено, що строк ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження в порядку, передбаченому ст.290 КПК, не включається до періоду досудового розслідування.

Очевидно, що в цьому випадку законодавець мав на меті нівелювати негативний ефект процесуальних диверсій з боку сторони захисту, зокрема навмисного затягування ознайомлення з матеріалами досудового розслідування. Проте за відсутності чітко визначеного порядку та строку звернення з обвинувальним актом законодавець наділив можливістю процесуальних зловживань сторону обвинувачення.

Так, чинна редакція ст.219 КПК вступає в колізію з положеннями його ст.197. Остання чітко регулює питання щодо строків тримання під вартою та їхніх меж, тому процесуальний порядок продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою в проміжок часу між завершенням досудового розслідування та направленням обвинувального акта до суду явно має характер правової невизначеності.

Клопотання, якими слідчі обґрунтовують необхідність продовження строку тримання під вартою, все частіше містять посилання на нібито неможливість направлення обвинувального акта до суду. У свою чергу, додатковий строк тримання особи під вартою обґрунтовується необхідністю дотримання вимог ст.290 КПК. Найчастіше сторона обвинувачення посилається на те, що ознайомлення з матеріалами не завершене з вини сторони захисту, або на обставини, які унеможливлюють одночасне ознайомлення з матеріалами всіма підозрюваними та їхніми захисниками.

При цьому в окремих випадках об’єктивною причиною затягування з направленням обвинувального акта до суду є умисне ненадання або несвоєчасне надання доступу до матеріалів провадження підозрюваному, який перебуває під вартою та не має можливості з’явитися до слідчого. В деяких випадках з ознайомленням зволікає потерпіла особа.

Ознайомлення як ризик зволікання

Таким чином, під час розгляду клопотань про продовження строку тримання під вартою після повідомлення підозрюваному про завершення досудового розслідування, але до направлення обвинувального акта до суду слідчий суддя повинен не тільки перевірити наявність ризиків, визначених у ст.177 КПК, а й встановити об’єктивні обставини, які перешкоджають направленню обвинувального акта до суду до закінчення строку тримання особи під вартою.

Проте найчастіше суди задовольняють клопотання та продовжують раніше обраний запобіжний захід, мотивуючи наявністю ризику зволікання при ознайомленні з матеріалами досудового розслідування. При цьому ризики, визначені в ст.177 КПК, суд зазвичай не деталізує.

Так, у справі №757/20467/19-к слідчий суддя Печерського районного суду м.Києва за результатами розгляду клопотання прокурора про продовження строку тримання особи під вартою констатував, що воно обґрунтоване тим, що строк дії ухвали закінчується 3.05.2019. Однак завершити ознайомлення підозрюваного та його захисників з матеріалами кримінального провадження до вказаного строку не видається можливим. Водночас є достатні підстави вважати, що сторона захисту може затягувати з ознайомленням з матеріалами досудового розслідування задля спливу строку дії ухвали про продовження запобіжного заходу.

При цьому, задовольняючи клопотання, слідчий суддя вказав, що існують обставини, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про продовження строку тримання під вартою. Проте не конкретизував, які саме та з вини якої зі сторін кримінального процесу вони виникли.

У цьому випадку суд використав право особи на отримання інформації щодо суті пред’явленого їй обвинувачення (що в подальшому забезпечить можливість підготувати захист) як підставу для продовження строку тримання під вартою. Тобто реалізацію права сторони захисту на ознайомлення та обов’язок сторони обвинувачення щодо відкриття матеріалів досудового розслідування суд розцінив як додатковий ризик та підставу для продовження запобіжного заходу.

Це прямо суперечить ч.2 ст.114 КПК, якою визначено, що будь-які строки, що встановлюють прокурор, слідчий суддя або суд, не можуть перевищувати граничний термін, передбачений цим кодексом. Водночас вони мають бути такими, щоб вистачило часу для вчинення відповідних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень, та не повинні перешкоджати реалізації права на захист.

Крім того, нормою про тримання особи під вартою суд фактично підміняє п.10 ст.290 КПК, яка передбачає можливість подання стороною кримінального провадження окремого клопотання про встановлення строку для ознайомлення з матеріалами. Після його спливу сторона вважається такою, що реалізувала своє право на доступ до матеріалів.

У цьому випадку суд також використовує тримання під вартою як процесуальний примус до пришвидшення ознайомлення з матеріалами досудового розслідування замість установлення необхідного для цього процесуального строку.

Усупереч практиці ЄСПЛ

У будь-якому випадку практика продовження запобіжного заходу за межами строку досудового розслідування прямо суперечить практиці ЄСПЛ та загальним засадам кримінального провадження.

Оскільки строк тримання особи під вартою при ознайомленні з матеріалами досудового розслідування жодним процесуальним законом не визначений, його врахування у строк досудового розслідування обов’язково призведе до невиправданого та незаконного ув’язнення, що є неприпустимим у розумінні §1 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, суддя повинен врахувати вимоги §§3 та 4 ст.5 конвенції та практику ЄСПЛ. Вони допускають обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність лише у передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування особи від правосуддя не може оцінюватися виключно з погляду суворості можливого судового рішення. Це слід робити з урахуванням низки фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний прояв, який не може бути підставою для ув’язнення.

Вказані висновки узгоджуються, крім іншого, з практикою ЄСПЛ (рішення від 6.11.2008 у справі «Єлоєв проти України»). Суд наголошує, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких правил, які регулювали б такі питання, внаслідок чого такі особи можуть бути позбавлені волі протягом необмеженого строку без відповідного дозволу суду, не сумісна з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля, які є складовими принципу верховенства права.

У рішенні у справі «Чопенко проти України» (п.62) ЄСПЛ повторно наголосив, що саме національні органи, зокрема суди, мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства. Проте суд повинен перевірити, чи спосіб, в який тлумачиться та застосовується національне законодавство, породжує наслідки, що відповідають принципам конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики ЄСПЛ (див. пп.190, 191 рішення у справі «Scordino v. Italy (№1)»).

Відповідно до ч.6 ст.9 КПК у випадках, коли положення цього кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють певні питання, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч.1 ст.7 цього кодексу. Зокрема, засади верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст діяльності держави.

Таким чином, тримання підозрюваного під вартою протягом часу ознайомлення з матеріалами досудового розслідування сторонами кримінального провадження за межами встановлених строків досудового розслідування не відповідає вимогам §1 ст.5 конвенції.