Коли всі вдома

ЄСПЛ підтвердив, що відправити до психіатра проти волі можна лише підозрюваного чи обвинуваченого

Поліцейські могли би спробувати дістати згоду жінки на розкриття інформації. Проте вирішили домагатися розголошення конфіденційних медичних даних, не даючи людині змоги цьому завадити, чим уторглися в її приватне життя.

Лідія Сидорова подавала численні скарги до відділу поліції щодо нібито несанкціонованого використання земельної ділянки біля будинку, де проживала її родина. Вона також стверджувала про планування замахів на її вбивство. Начальник відділу поліції направив до психіатричної та наркологічної служби листа, в якому просив оглянути (перевірити) громадянку за місцем її проживання. Після опитування сусідів, а також відвідування Л.Сидорової психіатр повідомив поліцію, що в скаржниці немає психічних розладів.

На такі дії Л.Сидорова поскаржилася до суду, який встановив, що, усупереч чинному законодавству, медик не дістав згоди жінки на проведення психіатричної експертизи та що вона заперечувала проти такої експертизи. Тож дії психіатра Феміда визнала незаконними.

Також скаржниця подала позов проти поліції з вимогою визнати незаконним рішення про психіатричну експертизу стосовно неї. Проте в задоволенні цих вимог суд відмовив. Апеляційна інстанція підтвердила таке рішення, а в касаційному перегляді було відмовлено.

Тоді Л.Сидорова поскаржилася до Європейського суду з прав людини, стверджуючи, що дії поліції суперечили положенням ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Судді, пославшись на свою попередню прецедентну практику (рішення у справах «Суріков проти України», «Християнська демократична народна партія проти Молдови», «Авілкіна та інші проти Росії», «Пек проти Сполученого Королівства», «Z проти Фінляндії», «Функе проти Франції»), підтвердили порушення конвенції, що полягало в збиранні поліцією медичних даних «для невстановлених потреб».

У рішенні у справі «Sidorova v. Russia» ЄСПЛ зазначив, що заявниця не була ні підозрюваною, ні обвинуваченою в будь-якому кримінальному провадженні. Уряд також не надав жодних доказів щодо будь-якого адміністративного розслідування, проведеного за розглядом скарги на неї. Не було надано жодного примірника скарги, яка би стосувалася часу, в який мала місце подія.

Як зазначено в рішенні в цій справі, скарги, що поліція брала до уваги, були написані у 2012 р. Тому, на думку Суду, навряд чи можна виправдати збір медичних даних про заявницю у 2014-му.

ЄСПЛ не побачив жодної нагальної суспільної потреби вимагати розкриття конфіденційної медичної інформації про заявницю. Таким чином, Суд дійшов висновку, що засоби, використані керівником відділу поліції у відповідь на скарги, не відповідали поставленій меті.

У зв’язку із цим у Страсбурзі не залишили поза увагою і того факту, що існували засоби, відмінні від вимоги розголошення конфіденційної медичної інформації, які були доступні для поліції, аби відреагувати на подані скарги, якщо такі й мали місце. Зокрема, правоохоронці могли би спробувати дістати згоду заявниці на розкриття інформації та/або опитати її із цього питання. Натомість поліція вирішила домагатися розголошення конфіденційної медінформації, не даючи заявниці можливості заперечувати чи погодитися на запит.

Суд також зазначив, що скарги Л.Сидорової розглядали суди двох інстанцій. Вони, посилаючись на право поліції збирати особисті дані, відхилили вимоги заявниці. ЄСПЛ не побачив у судових рішеннях будь-яких зусиль національних органів влади для встановлення справедливого балансу між правом людини на повагу до її приватного життя та діяльністю поліції, спрямованою на захист громадського порядку.

Отже, вищевказаних міркувань було достатньо для того, щоб Суд міг дійти висновку, що збір поліцією конфіденційної медінформації стосовно заявниці не супроводжувався достатніми заходами для запобігання її розголошенню, що є несумісним з повагою до приватного життя, гарантованого в ст.8 конвенції.