Закон і Бізнес


А про ділянку забув…


№24 (1426) 22.06—28.06.2019
40107

Вимоги про зняття з майна арешту після закриття слідчим кримінальної справи мають розглядатись у порядку цивільного судочинства. Такий висновок зробив ВС в постанові №372/2904/17-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

15 травня 2019 року                        м.Київ                              №372/2904/17-ц

Велика палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача — СИТНІК О.М.,
суддів: АНТОНЮК Н.О., БАКУЛІНОЇ С.В., БРИТАНЧУКА В.В., ГУДИМИ Д.А., ЗОЛОТНІКОВА О.С., КНЯЗЄВА В.С., ЛОБОЙКА Л.М., ЛЯЩЕНКО Н.П., ПРОКОПЕНКА О.Б., РОГАЧ Л.І., САПРИКІНОЇ І.В., УРКЕВИЧА В.Ю., ЯНОВСЬКОЇ О.Г. —

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника Особи 1 — Особи 2 — на ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13.02.2018 та постанову Апеляційного суду Київської області від 22.05.2018 у цивільній справі за позовом Особи 1 до ГУ НП в Київській області, ГУ ДФС в Київській області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: центр, філія ДП «Інформаційний центр», про звільнення майна з-під арешту, та

УСТАНОВИЛА:

1. У вересні 2017 року Особа 1 звернулася до суду з позовом, в якому просила звільнити з-під арешту належну їй на праві власності земельну ділянку загальною площею 1,6222 га, розташовану за Адресою 1.

2. Ухвалою Обухівського райсуду від 13.02.2018 провадження у справі закрито на підставі п.1 ч.1 ст.255 Цивільного процесуального кодексу, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

3. Постановою АСКО від 22.05.2018 апеляційну скаргу Особи 1 залишено без задоволення, ухвалу Обухівського райсуду від 13.02.2018 — без змін.

4. Суди дійшли висновку, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку кримінального судочинства згідно зі ст.174 Кримінального процесуального кодексу.

5. У червні 2018 року представник Особи 1 — Особа 2 — звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просила скасувати зазначені судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Доводи, наведені в касаційній скарзі

6. Касаційну скаргу обґрунтовано тим, що суди порушили правила предметної юрисдикції, зробили помилковий висновок, що спір належить розглядати в порядку кримінального судочинства, оскільки позивач не була учасником кримінального провадження. Представник позивача посилається на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постанові від 15.05.2013 у справі №6-26цс13, за якою вимоги особи, що ґрунтуються на її праві власності на арештоване майно, розглядаються за правилами, установленими для розгляду позовів про звільнення майна з-під арешту <…>.

Позиція Великої палати Верховного Суду

11. Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, ВП ВС вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке <…>.

25. У позові Особа 1 просила звільнити з-під арешту належну їй на праві власності ділянку загальною площею 1,6222 га, розташовану в с.Романків Обухівського району Київської області.

26. Як видно з позовної заяви й доданих до неї матеріалів, постановою старшого слідчого СВ УБОЗ ГУ МВС у Київській області від 10.06.2010 в межах кримінальної справи №33-0008, порушеної за фактом учинення невстановленою особою шахрайства в особливо великих розмірах щодо Особи 3 за ознаками злочину, передбаченого ч.4 ст.190 Кримінального кодексу, накладено арешт на майно, у тому числі на належну позивачу ділянку.

27. Постановою старшого слідчого СВ УБОЗ ГУ МВС у Київській області від 24.12.2010 відмовлено в порушенні кримінальної справи щодо Особи 4 та Особи 1 за відсутністю в їхніх діях складу злочину, передбаченого ч.4 ст.190 КК, а кримінальну справу, порушену за фактом, закрито із цієї ж підстави.

28. Право власності належить до основоположних прав людини, утілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як передбачено цією міжнародно-правовою нормою, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ утручання в це право повинне мати законні підстави й мету, а також бути пропорційним публічному інтересу.

29. Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших визначених конвенцією прав, відповідно до ст.13 цього міжнародно-правового акта повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.

30. На рівні національного законодавства гарантії захисту права власності закріплені в ст.41 Конституції, за змістом якої кожен має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю за винятком обмежень, установлених законом.

Зазначений принцип відображено й конкретизовано в ч.1 ст.321 Цивільного кодексу, згідно з якою право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Одним зі способів захисту права власності є гарантована в ст.391 цього кодексу можливість власника вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

31. Спеціальні підстави законного обмеження особи в реалізації права власності передбачені, зокрема, нормами кримінального процесуального закону для виконання завдань кримінального провадження як легітимної мети відповідного втручання в право мирного володіння майном.

32. Зокрема, відповідно до ст.126 КПК 1960 року, чинного на час накладення слідчим арешту на майно позивача, зазначений захід міг тимчасово застосовуватися слідчим або судом на період досудового слідства та/або судового розгляду для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна. Як було визначено в цій же статті, накладений на майно арешт мав бути скасований органом досудового слідства, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба. У разі закриття кримінальної справи постановою слідчого арешт майна згідно з ч.1 ст.214 КПК 1960 року підлягав скасуванню на підставі цього ж процесуального рішення.

33. Правова природа арешту майна не змінилась і з прийняттям нині чинного КПК, норми якого більш докладно регламентують мету, підстави й порядок застосування та скасування цього заходу забезпечення кримінального провадження.

34. Зокрема, згідно зі ст.170 КПК завданнями арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження з метою забезпечення: збереження речових доказів; спеціальної конфіскації; конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.

35. Арешт майна має тимчасовий характер, і його максимально можлива тривалість обмежена часовими рамками досудового розслідування та/або судового розгляду до прийняття процесуального рішення, яким закінчується кримінальне провадження. За змістом ч.3 ст.174 КПК, у разі закриття кримінального провадження на стадії досудового розслідування одночасно з винесенням відповідної постанови прокурор зобов’язаний скасувати арешт майна, якщо воно не підлягає спеціальній конфіскації. Зазначена норма процесуального права є аналогічною наведеній у ч.1 ст.214 КПК 1960 року.

36. Із закриттям кримінального провадження (кримінальної справи) втрачається легітимна мета арешту майна як втручання в конвенційне право особи на мирне володіння ним — збереження речей і матеріальних цінностей для забезпечення можливості виконання завдань кримінального провадження.

37. Після припинення кримінальної процедури відповідне втручання фактично набуває свавільного характеру, й заінтересована особа правомірно розраховує на його припинення. Адже утвердження й забезпечення прав і свобод та надання людині ефективного засобу юридичного захисту від їх порушень з огляду на положення ст.3 Конституції, ст.13 конвенції є головним обов’язком держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

38. Водночас способів захисту права власника або іншого володільця, порушеного внаслідок неприйняття під час закриття кримінальної справи обов’язкового процесуального рішення про скасування арешту майна, в означеній ситуації кримінальний процесуальний закон не передбачає.

39. Під час розгляду справи ВП ВС керується тим, що арешт на майно Особи 1 було накладено під час дії КПК 1960 року за процедурою, установленою цим нормативно-правовим актом.

40. Відповідно до п.9 розд.ХІ «Перехідні положення» КПК 2012 року арешт майна, застосований до дня набрання чинності цим кодексом, продовжує свою дію до його зміни, скасування чи припинення в порядку, що діяв до набрання чинності цим кодексом. Ця норма узгоджується з вимогами ч.1 ст.5 КПК, за якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

41. З огляду на зазначене на правовідносини, пов’язані з розв’язанням питання про припинення арешту майна позивача, поширюються норми КПК 1960 року.

Проте положеннями цього кодексу передбачалося прийняття рішення про зняття арешту з майна на стадії досудового слідства лише в межах провадження в кримінальній справі: або одночасно з винесенням постанови про її закриття (ч.1 ст.214), або раніше, якщо в застосуванні відповідного заходу відпаде потреба (ч.6 ст.126).

42. Способів виправлення помилки, допущеної слідчим або прокурором у зв’язку з неприйняттям під час закриття кримінальної справи рішення про скасування арешту майна, після закінчення досудового слідства КПК 1960 року не встановлював.

43. Крім цього, у межах кримінальної справи, що розслідувалася, Особа 1 не набувала процесуального становища підозрюваної, обвинуваченої, а як власник майна чинним на той час кримінально-процесуальним законом не була наділена процесуальним правом ініціювати питання про звільнення його з-під арешту.

44. З урахуванням викладеного, а також утрати чинності КПК 1960 року, тривалого часу, що минув після закриття справи, істотних організаційних і кадрових змін, що в подальшому відбулися в правоохоронних органах, вирішення питання про припинення втручання в право власності Особи 1 шляхом звернення до слідчого або прокурора на підставі КПК 1960 року, очевидно, не буде ефективним способом захисту порушеного права.

45. Інституту судового контролю за дотриманням прав і свобод людини під час досудового розслідування КПК 1960 року не містив. Прийняття судом рішення щодо арешту майна як засобу забезпечення цивільного позову та/або можливої конфіскації з огляду на зміст п.7 ч.1 ст.253, п.8 ч.1 ст.324, ч.13 ст.335 цього кодексу передбачалося тільки після прийняття рішення про призначення до судового розгляду та під час постановлення за результатами такого розгляду вироку в кримінальній справі, направленій до суду з обвинувальним висновком.

46. Проте кримінальну справу, у межах якої на майно Особи 1 накладено арешт, закрито на стадії досудового слідства, і до суду для розгляду по суті цю справу скеровано не було.

47. Згідно зі ст.174 нині чинного КПК як підозрюваний, обвинувачений, їх захисник або законний представник, так і інший власник або володілець майна вправі звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна, у тому числі на тій підставі, що в подальшому застосуванні відповідного заходу відпала потреба.

Проте слідчий суддя, як і прокурор, наділений повноваженнями приймати рішення про припинення цього заходу виключно під час досудового розслідування, розпочатого шляхом унесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР у порядку, установленому чинним КПК. Процедури вирішення означених питань за межами кримінального провадження, у тому числі в кримінальній справі, закритій органом досудового слідства до набрання чинності цим кодексом, КПК не передбачає.

48. Водночас прокурор, слідчий суддя, суд, як і інші органи держвлади та їх посадові особи відповідно до ч.2 ст.19 Конституції зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами. Однією із загальних засад кримінального провадження згідно з п.2 ч.1 ст.7, ч.1 ст.9 КПК є законність, що передбачає обов’язок суду, слідчого судді, прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого, інших службових осіб органів держвлади неухильно додержуватися вимог Конституції, цього кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою, вимог інших актів законодавства.

49. КПК 1960 року, як і чинний КПК, не передбачає застосування слідчим, слідчим суддею процесуальних норм у припиненій кримінальній справі. Таким чином, вирішення порушеного позивачем питання в порядку кримінального судочинства потребувало б відновлення кримінального провадження (кримінальної справи), яке закрито постановою органу досудового слідства у зв’язку з відсутністю складу злочину, тобто з реабілітуючої підстави. Для відновлення справи необхідним є скасування процесуальних рішень, якими держава в особі уповноважених органів відмовилася від кримінального переслідування Особи 1. Початок нового розслідування додатково зумовить правову невизначеність у зв’язку з повторенням ризиків офіційної констатації злочинності поведінки позивача й таким чином призведе до погіршення її правового становища. Означений спосіб розв’язання порушеного Особою 1 питання є недопустимим з точки зору досягнення мети захисту її прав та законних інтересів.

50. Суд кримінальної юрисдикції компетентний розглядати цивільний позов лише разом з кримінальною справою, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком, і лише в разі, якщо його заявляє особа, котра зазнала матеріальної шкоди від злочину та пред’являє вимогу про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за його дії (ч.1 ст.28 КПК 1960 року).

Особа 1 пред’являє позов не у зв’язку із завданням їй матеріальної шкоди обвинуваченим, а з підстави необґрунтованого обмеження її права власності рішенням слідчого.

Кримінальна справа з обвинувальним висновком на розгляд суду кримінальної юрисдикції не надходила. Тому суд кримінальної юрисдикції не має правових підстав розпочинати провадження для вирішення лише цивільного позову, до того ж заявленого не до обвинуваченого чи осіб, які несуть відповідальність за його дії, а до ГУ НП та ГУ ДФС.

51. Однак нормативна неврегульованість порядку захисту права людини, яке явно безпідставно обмежується, не може виправдовувати відмову в його захисті. Перекладення тягаря такого недоліку законодавства на особу, котра більше ніж 8 років потерпає від свавільного втручання у право власності, гарантоване конвенцією і Конституцією, є неприпустимим. Зволікання з наданням ефективного засобу юридичного захисту тягне за собою погіршення правового становища людини, котра зазнає негативних наслідків не лише від помилки представника влади, а й від перешкод в отриманні реальної можливості її виправлення, і перебуває в стані невизначеності непередбачувано тривалий час.

52. Разом з тим кримінальні процесуальні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі норм кримінального процесуального права. Закриття кримінального провадження є юридичним фактом, який припиняє такі відносини. Зокрема, після прийняття зазначеного процесуального рішення арешт майна, застосований у кримінальному провадженні (кримінальній справі) як засіб його забезпечення, утрачає відповідну концептуальну властивість.

53. Із припиненням кримінальної справи арешт майна стає публічним обтяженням права власності, підстави для подальшого існування якого відпали. Причому втрачається можливість застосування специфічного порядку скасування такого обтяження, зумовленого кримінальними процесуальними відносинами.

54. З огляду на зазначене будь-які публічно-правові процедури, які з тих чи інших причин не завершені до закриття кримінального провадження (кримінальної справи), з моменту такого закриття втрачають кримінальний процесуальний характер. Арешт майна в такому разі із заходу забезпечення кримінального провадження перетворюється на неправомірне обмеження права особи користуватися належним їй майном.

55. Водночас вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають із цивільних правовідносин, відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції. З урахуванням наведеного вище вирішення цих вимог за правилами кримінального судочинства законом не передбачено.

56. Відповідну правову позицію сформульовано ВСУ в постанові від 15.05.2013 №6-26цс13. Підстав для відступу від цієї позиції ВП ВС не знаходить.

У наведеній постанові закріплено правовий орієнтир, відповідно до якого в порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі, розглядаються заяви на правильність арешту майна. До цього ж зводяться й роз’яснення, дані ВСУ в п.4 постанови Пленуму від 27.08.76 «Про судову практику в справах про виключення майна з опису».

57. Таким чином, судом кримінальної юрисдикції повинні розглядатися скарги на законність і обґрунтованість арешту майна, розв’язання яких потребує перевірки наявності підстав і дотримання процедури, установлених кримінальним процесуальним законом, тобто вирішення по суті питань, які безпосередньо стосуються порядку здійснення кримінального провадження.

58. Разом з тим скасування арешту майна, накладеного слідчим у кримінальній справі, після закриття справи не пов’язане з оцінкою правомірності застосування органом досудового слідства такого заходу, а необхідність прийняття відповідного рішення є безспірною й безальтернативною з огляду на припинення кримінальних процесуальних правовідносин.

59. З огляду на викладене вирішення зазначеного питання судом у порядку цивільного судочинства не призведе до заміщення ним функцій суду кримінальної юрисдикції та не може завдати шкоди інтересам кримінального провадження. Тому немає жодних підстав для висновку, що суд цивільної юрисдикції у справі за позовом Особи 1 не є судом, установленим законом.

60. Виходячи з наведеного, суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі на тій підставі, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, істотно порушив норми процесуального права. Апеляційний суд, розглянувши подану в інтересах позивача апеляційну скаргу, зазначеного до уваги не взяв і помилки місцевого суду не виправив.

61. Згідно із ч.6 ст.411 ЦПК порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі, є підставою для скасування за результатами касаційного розгляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи для продовження розгляду.

Керуючись стст.259, 265, 400, 402, 409, 411, 416, 417, 419 ЦПК, ВП ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу представника Особи 1 — Особи 2 — задовольнити.

Ухвалу Обухівського районного суду Київської області від 13.02.2018 та постанову Апеляційного суду Київської області від 22.05.2018 скасувати й направити справу для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.