Негласне спостереження

Дозвіл на прослуховування має містити обґрунтування до, а не після збирання інформації

Утручання в приватне життя не може визнаватися таким, що відповідає конвенційним гарантіям, якщо рішення, які дозволяли приховане спостереження, не були наперед належно обґрунтовані. Навіть тоді, коли аргументи все-таки з’явилися під час судового розгляду.

Такого висновку Європейський суд з прав людини дійшов у рішенні від 28.05.2019 у справі «Liblik and others v. Estonia».

Протягом року спецслужби здійснювали негласне спостереження за особами, підозрюваними в корупції, зокрема перехоплювали телекомунікації. Після завершення заходів були проведені обшуки офісів і допити. Суд, який слухав справу 3 роки, викликав чимало свідків і за підсумками розгляду виніс виправдувальний вирок. Також Феміда констатувала незаконність заходів спостереження та неприйнятність зібраних доказів.

Заявниками в цій справі виступили 4 громадяни Естонії: Тулліо Ліблік, Калев Кангур, Tooмас Аннус і Віллу Рейльян, а також дві компанії.

Із серпня 2005 до жовтня 2006 р. Служба внутрішньої безпеки здійснювала спостереження за першими трьома заявниками. Останній також діяв як член наглядової ради двох компаній-заявників. Операція призвела до перехоплення та прослуховування спілкування між четвертим заявником і особами, які перебували під спостереженням. У вересні 2005 р., під час попереднього судового розгляду, другий заявник виявив пристрій спостереження у своєму кабінеті. У жовтні 2006-го відбулися обшуки офісів першого та третього заявників, а також другої компанії-заявника, а також ще один обшук був проведений у приміщенні першої компанії-заявника у вересні 2007-го. У жовтні того ж року четвертий заявник був допитаний як підозрюваний. Загалом попередній судовий розгляд тривав 3,5 року.

Суд повіту Гар’юмаа заслуховував справу з травня 2009 р., викликаючи багатьох свідків. У червні 2012-го він виправдав заявників.

Феміда виявила, що заходи спостереження були незаконними, а також те, що всі зібрані докази були неприйнятними. Провадження тривало 3 роки і 3 місяці.

Генеральний прокурор подав апеляцію, й апеляційний суд визнав заявників винними у червні 2013 р. Він постановив, що заходи спостереження були законними, а здобуті докази — прийнятними.

Усі заявники подали апеляції з питань права до Верховного суду, але він підтвердив засудження у червні 2014 р. Постановив, що судовий розгляд хоч і виявився близьким до надмірно тривалого, все одно був завершений протягом розумного строку.

Тоді фігуранти справи звернулися до ЄСПЛ. Посилаючись на ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, заявники стверджували про порушення їхніх прав у зв’язку з відсутністю належного обґрунтування прихованого спостереження.

Негласні заходи являли собою втручання в право заявників на повагу до приватного життя та листування, гарантоване ст.8 конвенції. Незважаючи на вимогу в законодавстві Естонії, що рішення про надання дозволу повинне містити підстави, рішення, прийняті суддями, містили лише поверхові заяви, у той час як клопотання прокурорів про надання дозволу взагалі не містили жодного обґрунтування. Отже, утручання не було «відповідним до закону», тому вимог ст.8 не додержано.

Незважаючи на вимогу в законодавстві Естонії, що наказ про надання дозволу повинен містити підстави, рішення, прийняті суддями в ході попереднього судового слідства, містили тільки поверхові заяви, у той час як накази прокурорів про надання дозволу взагалі не містили жодного обґрунтування.

Отже, Суд уважав, що особливості цієї справи нагадували обставини справи «Dragojević v. Croatia». У ній національні суди визнали практику компенсації за початкове недостатнє обґрунтування наказів про надання дозволу на спостереження за допомогою надання обґрунтування, яке має зворотну дію.

Таким чином, ЄСПЛ виявив: оскільки втручання в приватне життя й листування заявників не відповідало вимозі, передбаченій в національному законодавстві, стосовно того, що надання дозволу на приховане спостереження повинне бути належно обґрунтованим, це втручання не було «відповідним до закону».

Суд постановив, що Естонія повин-на виплатити заявникам €8 тис. як компенсацію за моральну шкоду та €6 тис. — на покриття судових витрат.