Зобов’язальна залежність

Законодавець установив правила розгляду спорів, а от уточнювати їх доводиться ВС

Обираючи суд для вирішення спору щодо акцесорних зобов’язань, позивач має виходити із суб’єктного складу сторін основного зобов’язання.

Костянтин СИДОРЕНКО, адвокат, партнер податкової практики АО «Клочков та партнери», к.ю.н.

11559

Верховний Суд розмежував юрисдикцію справ щодо виконання акцесорних зобов’язань. Зокрема, зазначено, що в таких справах суб’єктний критерій застосуванню не підлягає, а вибір виду судочинства залежить виключно від суб’єктного складу сторін основного зобов’язання.

Розмежування юрисдикції: бачення законодавця

Майже півтора року тому Господарський та Цивільний процесуальні кодекси зазнали значних змін. Проте новел так багато, що дискусії щодо застосування їхніх окремих положень не вщухають донині. Однією з новел є впровадження нових правил і критеріїв розмежування юрисдикції, що відразу ж потягло за собою зміну судової практики. Зупинимося на питанні розмежування цивільного та господарського судочинства в спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання.

У ст.20 ГПК в редакції закону від 3.10.2017 №2147-VІІІ визначена предметна та суб’єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень щодо розгляду справ, віднесених до їхньої компетенції.

Так, за змістом п.1 ч.1 цієї статті, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв’язку з провадженням господарської діяльності (крім справ, передбачених у ч.2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. Зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи — підприємці.

Отже, справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОПи, законодавець відніс до юрисдикції господарських судів.

Суб’єктний склад правочину: позиція ВП ВС

Велика палата Верховного Суду прийняла цілу низку постанов, розмежовуючи юрисдикцію в таких спорах. Було зазначено, що в цьому випадку суб’єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи (постанови ВП ВС від 2.10.2018 у справі №910/1733/18, від 19.03.2019 у справі №904/2538/18).

Окремо слід зазначити, що ГПК в попередній редакції обмежував участь фізосіб у господарському судочинстві окремими категоріями спорів, до яких спори щодо виконання господарських договорів (у тому числі укладених для забезпечення основного зобов’язання) віднесені не були. Водночас, за змістом стст.4, 45 ГПК в редакції закону №2147-VІІІ від 3.10.2017, сторонами в господарському процесі можуть бути й фізособи, які не є підприємцями, натомість винятки, коли спори, стороною яких є фізособа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду в господарських судах, чітко визначені положеннями пп.5, 10, 14 ст.20 цього кодексу.

Неможливо в такому випадку не відзначити, що ст.19 «Справи, що відносяться до юрисдикції загальних судів» ЦПК, на відміну від положень ст.20 ГПК, будь-яких норм щодо віднесення такої категорії спорів до юрисдикції цивільного судочинства залежно від сторін основного зобов’язання не містить.

Таким чином, маємо ситуацію, коли законодавець, прямо встановивши в п.1 ч.1 ст.20 ГПК, що господарські суди розглядають справи в спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов’язання, сторонами якого є юрособи та (або) фізособи-підприємці, аналогічних винятків для судів загальної юрисдикції не зробив, що, у свою чергу, не могло не потягти за собою низки питань.

Якщо боржник — фізична особа

Дуже цікавою, як і суперечливою, на мій погляд, у цьому контексті є правова позиція, викладена в постанові ВП ВС від 13.03.2019 у справі №906/277/18. Тут ВП ВС, продовжуючи свої міркування на тему того, що критерієм розмежування юрисдикції в спорах щодо виконання забезпечувальних договорів є суб’єктний склад основного зобов’язання, дійшла висновку, що справа в спорі про звернення стягнення на предмет іпотеки, позивачем в якій є юрособа, до котрої перейшли права вимоги за кредитним та іпотечними договорами, а відповідачем — юрособа-іпотекодавець (майновий поручитель), підлягає розгляду за правилами цивільного, а не господарського судочинства, оскільки боржником за основним зобов’язанням є фізособа, яка не є підприємцем.

Мотивуючи цю постанову, ВП ВС дійшла такого висновку. Пункт 1 ч.1 ст.20 ГПК виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, сторонами якого не є юрособи та (або) фізособи-підприємці. Натомість ч.1 ст.19 ЦПК в системному зв’язку з ч.1 ст.2, ч.1 ст.5, ст.46, ч.1 ст.47, ч.2 ст.48 цього кодексу не встановлює обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов’язання, якщо сторонами акцесорного зобов’язання є виключно юридичні особи та (або) фізособи-підприємці.

Тобто з 15.12.2017, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов’язання є фізособа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов’язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізособи — сторони основного зобов’язання та сторони (сторін) акцесорного зобов’язання, зокрема незалежно від того, чи об’єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов’язання.

Поряд із цією доволі неоднозначною позицією цікавим є те, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ця постанова ВП ВС оформлена відразу двома суддями, які не є доповідачами у справі, отже, чекаємо окремих думок.

***

Підсумовуючи викладене, можемо сказати: з дати набрання чинності ГПК в редакції закону №2147-VIII запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб’єктного складу сторін. З огляду на положення п.1 ч.1 ст.20 ГПК у справах щодо виконання акцесорних зобов’язань суб’єктний критерій застосуванню не підлягає, а вибір судочинства в такому випадку залежить виключно від суб’єктного складу сторін основного зобов’язання, що є абсолютною новелою та має враховуватися під час складання та подання відповідних позовів.