Стягнення за передоплатою
Як скасування авансового внеску може позначитися на роботі приватних виконавців?
Недавно Конституційний Суд скасував необхідність авансових платежів для початку примусового виконання судових рішень. Яким чином це може позначитися на ефективності виконавчих проваджень? Чи не призведе така ситуація до масових відмов приватних виконавців від участі у виконавчих провадженнях, не забезпечених гарантією оплати їхньої роботи?
Невраховані застереження
Рішенням від 15.05.2019 №2-р(II)/2019 КС визнав неконституційним положення ч.2 ст.26 закону «Про виконавче провадження», яким передбачалася обов’язкова сплата стягувачами авансового внеску у розмірі 2% суми (але не більш як 10 розмірів мінімальної зарплати), що підлягала стягненню. Безсумнівно, рішення є знаковим, оскільки питання доцільності сплати авансового внеску є справді дискусійним. Починаючи з 15.05.2019 стягувачі у виконавчих провадженнях мають повне право відмовитися від сплати авансового внеску.
Положення ст.1291 Конституції передбачають, що судові рішення є обов’язковими до виконання і на державу покладено обов’язок щодо забезпечення їх виконання. У свою чергу, виконавче провадження є завершальною стадією судового процесу. Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Горнсбі проти Греції» наголошує, що «право на справедливий судовий розгляд було б ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов᾽язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Таким чином, виконання судового рішення є однією з найважливіших стадій судового розгляду, оскільки сам судовий розгляд втрачав би свій сенс, якщо судові рішення не виконувалися б».
У попередньому законі «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV поняття «авансовий внесок» не визначалося. Його було введено у 2016 році при прийнятті нової редакції акта. Однак пояснювальна записка до проекту №2507а не містить обґрунтування потреби у стягненні авансового внеску.
Більше того, на недоцільності цього наголошувалося і у висновку Головного науково-експертного управління апарату ВР: «Хоча деякі категорії громадян, зокрема соціально незахищених, звільняються від сплати авансового внеску, проте це, на наш погляд, не впливає на той факт, що таким чином ускладнюється доступ до правосуддя, оскільки виконавче провадження як виконання рішення суду є складовою правосуддя».
У п.12 рекомендації №R(81)7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо заходів, що полегшують доступ до правосуддя, від 14.05.81 передбачалося, що тією мірою, якою судові витрати становлять явну перешкоду в доступі до правосуддя, їх треба, якщо це можливо, скоротити або скасувати. Систему судових витрат рекомендувалося переглянути на предмет її спрощення. Проте при прийнятті нової редакції закону «Про виконавче провадження» законодавець не врахував цієї рекомендації.
Отже, запровадження авансового внеску ускладнювало доступ до правосуддя окремим категоріям громадян, особливо при виконанні рішень немайнового характеру.
Прикметно, що питання відмови виконавців відкривати виконавчі провадження у зв’язку з несплатою авансових внесків уже досліджували вітчизняні суди. Наприклад, у справі №857/2052/18 Восьмий апеляційний адміністративний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, яким визнано незаконними дії ДВС щодо повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання у зв’язку з відсутністю доказів сплати авансового внеску. Рішення у справі мотивується принципами обґрунтованості та пропорційності як складовими загального принципу верховенства права.
Таким чином, ще до моменту прийняття рішення КС №2-р(II)/2019 суди уже ставили під сумнів положення ч.2 ст.26 закону «Про виконавче провадження».
Мінімізація ризиків
Водночас потрібно розуміти, що конституційна скарга стосувалася незаконних дій державних виконавців, а не приватних. Більше того, йшлося про невиконання рішення немайнового характеру органами державної влади, що в силу приписів вітчизняного законодавства та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є неприпустимим.
Відповідно до абз.1 ч.3 ст.42 закону «Про виконавче провадження» витрати виконавчого провадження органів ДВС здійснюються за рахунок коштів державного бюджету. У свою чергу, витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача і стягнутих з боржника коштів. Тобто якщо діяльність державних виконавців фінансується за рахунок держбюджету, то робота приватних залежить виключно від наявності власних коштів, оскільки вони провадять незалежну професійну діяльність.
На відмінностях між державними та приватними виконавцями також наголошується у постанові Великої палати Верховного Суду від 5.12.2018 у справі №904/7326/17. У ній зазначено, що системи державного та приватного виконання судових рішень не є рівноцінними та взаємозамінними, оскільки з урахуванням принципу диспозитивності для стягувача має значення, до кого звертатися — до органу ДВС чи приватного виконавця, адже умови співпраці з ними різняться.
Однак потрібно розуміти, що виконавче провадження передбачає сплату не тільки авансового внеску, а й виконавчого збору, основної винагороди приватного виконавця, а також безпосередньо стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлено Порядком виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця. Пунктом 19 документа визначено, що приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру, одержує основну винагороду в розмірі 10% стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає переданню за виконавчим документом. У випадку забезпечення фактичного виконання в повному обсязі виконавчого документа немайнового характеру приватний виконавець одержує основну винагороду в сумі 4-х прожиткових мінімумів для працездатних осіб, якщо боржником є фізична особа, або 8-х, якщо боржником є юридична особа.
Відповідно до ч.8 ст.31 закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» угодою між приватним виконавцем та стягувачем може бути передбачено додаткове авансування витрат виконавчого провадження та додаткова винагорода приватного виконавця.
Таким чином, у зв’язку з визнанням неконституційним положення про обов’язковість сплати авансового внеску приватним виконавцям рекомендується укладати угоди зі стягувачами про додаткове авансування виконавчого провадження, яке покривало б базові витрати на відправлення кореспонденції, сплату державних мит та зборів тощо. Саме укладання таких угод зможе забезпечити повноцінну діяльність приватних виконавців та мінімізувати для стягувача ймовірність відмови у відкритті виконавчих проваджень.
Також необхідно якомога швидше привести у відповідність до рішення КС №2-р(II)/2019 положення закону задля уникнення колізій, які можуть виникнути під час його практичного застосування.
КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»
Катерина ДОЦЕНКО,
юрист ЮК «Боссом груп»:
— На мою думку, визнання неконституційним положення закону «Про виконавче провадження» стосовно авансового внеску не спричинить суттєвого зниження ефективності виконання судових рішень. Цей закон містить виключний перелік підстав (залежно від характеру спірних правовідносин або особи стягувача), за яких стягувач звільняється від сплати авансового внеску. Отже, законодавець із самого початку передбачав можливість несплати авансового внеску, гарантуючи обов’язкове виконання судового рішення для кожного.
Водночас угодою між приватним виконавцем та стягувачем може бути визначено додаткове авансування витрат виконавчого провадження та додаткова винагорода приватного виконавця. За погодженням зі стягувачем остання може бути сплачена протягом усього строку здійснення виконавчого провадження повністю або частково. Отже, у випадку зацікавленості стягувача у виконанні судового рішення приватним виконавцем він може визначити додаткову винагороду з обумовленим між ними строком її сплати.
Тож установленого законодавством механізму виплати винагороди приватних виконавців достатньо для забезпечення належного виконання судових рішень. Варто пам’ятати, що основною метою приватних виконавців є виконання судового рішення, від чого залежить сума їхньої основної винагороди. Також це є головною метою діяльності органів, що здійснюють примусове виконання.
Докладніше до яких наслідків може призвести визнання неконституційним положення про авансовий внесок у виконавчому провадженні, читайте за посиланням.