Закон і Бізнес


(Без)прецедентна ієрархія

Чи можна досягти єдності правозастосування в умовах, коли постанови ВС визнано нерівноцінними за значенням та спектром дії?


Колегія суддів ККС на чолі з Миколою Мазуром (у центрі) фактично вирішила, що про єдність практики мають дбати адвокати та суди нижчих ланок, а не сам ВС.

№21 (1423) 01.06—07.06.2019
Леся ЗУЄВИЧ, юрист, м.Київ
3823
3823

Закон не передбачає можливості відступу від правових висновків Верховного Суду. Вони є імперативними, обов’язковими для застосування. Водночас за цей час від імені найвищого судового органу прийнято чимало постанов, які містять протилежні правові позиції, що спровокувало намагання запровадити їх ієрархію. Наскільки обґрунтованим є такий підхід?


Індикатор визначеності

Рішення в будь-якій справі є основним індикатором якості послуг суду. З 2006 року згідно із законом «Про доступ до судових рішень» майже всі вони перебувають у відкритому доступі. Будь-яке рішення суду першої та апеляційної інстанцій, що набрало законної сили, є обов’язковим до виконання (ст.1291 Конституції, ч.2 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів»), але — саме учасниками відповідного провадження.

Унаслідок недосконалості законодавства та різноваріантності його тлумачення в будь-якій судовій системі об’єктивно виникає конкуренція правових позицій, що переростає в глобальну проблему невизначеності у вирішенні однотипних категорій спорів. Саме для забезпечення однаковості застосування правових норм країни й утворюють верховні суди. Однак їх дієвість залежить від якості роботи та прецедентності прийнятих рішень.

Одним із пріоритетних завдань судів, окрім «ставлення крапки» в конкретному спорі, є створення за рахунок мотивів та обґрунтувань, викладених у рішеннях, певної правової визначеності в наслідках, які можуть настати, якщо спірне питання в подібній ситуації потрапить до суду. Тому в п.4 ч.4 ст.17 закону «Про судоустрій і статус суддів» закріплено принцип єдності судової практики — як один із тих, що має забезпечувати єдність системи судоустрою.

Відповідно до положень ч.1 ст.36 вказаного закону компетенцію забезпечення єдності практики покладено на ВС. При цьому, крім забезпечення «єдності», у зазначеній нормі законодавець також передбачив забезпечення «сталості» судової практики, що, вочевидь, мало би сприяти її прогнозованості, втілення принципу правової визначеності (res judicata) та реалізації доктрини сталості правосуддя (jurisprudence constante).

Таким чином, у законі йдеться про певний вид судових рішень, дія яких має вплив на значно ширшу «аудиторію», ніж рішення місцевих та апеляційних судів, — постанови ВС. Обов’язковість їх урахування (преюдиціальність) передбачена не лише для учасників справи, а й для інших судів та всіх суб’єктів владних повноважень при застосуванні норми права, щодо якої ВС у постанові в конкретній справі виклав правовий висновок (чч.5, 6 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Отже, постанови касаційного суду мають чи не найбільшу кількість адресатів. Їх вивчають не тільки учасники відповідного процесу, а й суди всіх інстанцій та державні інституції, юридична громадськість, представники засобів масової інформації та пересічні громадяни.

Завдання Суду — викласти постанову таким чином, щоб досягнути юридичної визначеності в спірних правовідносинах і запобігти невизначеності в аналогічних ситуаціях.

Суд права

Застосовуючи процесуальні фільтри та відмовляючи у відкритті касаційних проваджень, судді показують: ВС фактично виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Суд за допомогою загальної правозастосовної діяльності дозволяє досягти індивідуального блага.

Призначення ВС як найвищої судової установи в Україні — це передусім сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами в подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана, і таким чином спрямувати практику в єдине та правильне правозастосування (вказати напрямок, в якому слід здійснювати вибір норми). Крім того, на прикладі конкретної справи роз’яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з указівкою на обставини, які потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав’язуючи при цьому нижчим судам результату вирішення конкретної справи.

Забезпечення єдності практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб (див., наприклад, ухвалу КГС від 8.02.2019 у справі №914/772/17).

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність і передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Учасники спору завжди повинні мати змогу орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент учинення дії.

У рішенні у справі «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд з прав людини  наголосив, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вираз «передбачено законом» охоплює дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що цей термін передбачає не лише писане право, як-от норми законів, а й неписане, тобто усталені в суспільстві правила та засади моральності суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Слова «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не тільки повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, а й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті й не є свавільним (рішення у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні (див. ухвалу КГС від 18.03.2019 №917/778/18).

Зазначені сентенції дають підстави для сподівання, що ВС, забезпечуючи єдність судової практики при ухваленні постанов і застосуванні норм права, діятиме логічно й послідовно. Отже, будь-яка його постанова є аксіомою.

Множинність прецедентів

Судова реформа 2017 року, одним із ключових етапів якої було створення нового Верховного Суду фактично на базі вищих спеціалізованих судів, мала на меті щонайменше конвергенцію цих установ та гармонізацію судової практики. Ні для кого не є таємницею, що практика вищих спецсудів характеризувалася певною неоднорідністю, особливо коли мова йшла про подібні правовідносин, але з різним суб’єктним складом (фізичні/юридичні особи). Тому при проведенні реформи одним з основних гасел ліквідації вищих спецсудів саме й було усунення цього недоліку з метою забезпечення єдності системи судоустрою шляхом створення єдиного касаційного органу.

Моніторинг даних ЄДРСР свідчить, що за майже 1,5 року існування ВС уже виніс близько 6500 постанов. Кожна з них, на перший погляд, є імперативною. Адже закон прямо не передбачає випадків, коли правовий висновок, викладений в тій чи іншій постанові Суду, перестає бути обов’язковим для застосування, є таким лише для учасників відповідної справи або втрачає чинність.

Тобто судді першої та апеляційної інстанцій, а також представники суб’єктів владних повноважень мали б ознайомитися з усім масивом постанов ВС або щонайменше тими з них, в яких дається висновок стосовно норми права, що ними застосовується.

Нині відповідно до ч.2 ст.37 закону про судоустрій у складі ВС діють касаційні адміністративний, господарський, кримінальний та цивільний суди. Загальна кількість рішень, що виносяться ними, час від часу провокує ситуації, коли Суд приймає постанови, що містять неоднорідні правові підходи до подібних питань.

У частині випадків це пояснюється відмінністю певних обставин справи. Проте подекуди диференційність правозастосування визнається власне самим ВС, який у разі виявлення відповідних випадків скеровує справи на розгляд палати, об’єднаної палати чи Великої палати — залежно від того, між якими колегіями (суддів палати касаційного суду, колегіями різних палат, колегіями різних касаційних судів) виявлено різницю в правових підходах до одного й того самого питання.

Таким чином, законодавець створив процедурний механізм подолання розбіжностей у правових підходах Суду шляхом створення розширених колегій для «суду над судом», квазісуд ad hoc. Така процедура для забезпечення контролю в порядку «нагляду» в межах конкретного суду не є новою. Досить пригадати, що до 2001 року в Україні діяла процедура перегляду справ у порядку нагляду, яка здійснювалася в межах того ж суду, який приймав відповідне рішення.

Незважаючи на задекларовану в законі про судоустрій сталість судової практики, на даний час юридична спільнота переживає період значних пертурбацій. Практика ВС перебуває в стані перманентного оновлення, що певною мірою зумовлено її рефреймінгом (переосмисленням і приведенням до сучасних суспільних умов) новим складом найвищого судового органу. Тому навіть наявність правового висновку з певного питання, викладеного в постанові не тільки колегій суддів, а й палат, об’єднаних палат та й навіть ВП ВС, не гарантує, що вона не буде змінена найближчим часом.

Безумовно, оновлення, налагодження та усталення судової практики є необхідними, зокрема в разі виникнення новітніх, складних, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь Суду на які мала б дати нове розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного кола суб’єктів правовідносин.

Оновлення судової практики зазвичай потребує певного часу, але не може бути безперервним. Нині стає очевидним, що одним з головних запитів суспільства є саме її сталість.

Градація імперативу

У ситуації постійних змін у судовій практиці перед правниками може постати запитання, яка ж правова позиція ВС ним підтримується як правильна: викладена пізніше чи лише та, шо викладена в постановах палат, об’єднаних палат або навіть тільки ВП ВС. Закон прямо не передбачає градації «ступеня прецедентного значення» постанов ВС залежно від складу, в якому вони прийняті. А передання справ на розгляд палат чи Великої палати у спрощеному розумінні означає лише збільшення кількості суддів для розгляду справи з метою приведення їх до спільної думки з певної правової проблеми, щодо якої виникли розбіжності.

Разом з тим 13.02.2019 Касаційний кримінальний суд виніс постанову у справі №130/1001/17, в якій, виявивши розбіжності в правозастосуванні з позицією, викладеною в постанові об’єднаної палати ККС та ВП ВС, пішов іншим шляхом. Він зробив висновок, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в рішеннях палати ККС, мають перевагу над висновками колегії, висновки об’єднаної палати ККС — над висновками палати чи колегії, а висновки ВП ВС — над висновками об’єднаної палати, палати й колегії суддів ККС.

Таким чином, у цьому випадку підлягає застосуванню не висновок, що міститься в постанові об’єднаної палати ККС, а висновок, викладений у постанові ВП ВС. Оскільки правовий висновок, викладений у постанові в цій справі, також є обов’язковим для застосування, можна підсумувати: фактично констатовано, що постанови ВС не є рівноцінними за значенням та спектром дії.

Також цією постановою фактично прописано негласне правило, що ВП виконує роль найвищої інстанції у вищій судовій інстанції та висновки, викладені в її постановах, за наявності інших, до яких дійшли як колегії, так і палати (об’єднані палати) у будь-якому разі мають найвищу силу. У разі ж наявності різних позицій у самій ВП застосовується позиція, викладена в постанові з більш пізньою датою (див. постанову ВП від 30.01.2019 №755/10947/17).

Проте остаточно зазначена постанова ККС від 13.02.2019 питання «сили дії» постанов ВС, прийнятих у тому чи іншому складі, не зняла. Адже на практиці можуть виникати ситуації, коли одночасно існує кілька постанов, ухвалених у подібних складах (трійка, палата, об’єднана палата) за відсутності з відповідного питання висновку ВП ВС.

Крім того, залишається під питанням, чи слід застосовувати постанову ВП у разі, якщо згодом касаційний суд приймає постанови, які не відповідають висновкам, викладеним у ній. Вочевидь, оскільки Конституцією передбачено існування ВС як єдиної інстанції, то задля забезпечення його авторитету кожна з його постанов має бути взірцевою, а висновки, викладені в них, такими, що не мають ставитися під сумнів і підлягати додатковій перевірці.

З огляду на це вбачається, що теорія градації постанов ВС за критерієм складу, в якому вона прийнята, не є однозначною. Скоріше мова йде про те, що касаційний суд час від часу за наявності певних виключних умов може ініціювати зміни в судовій практиці й у таких випадках пізніша за датою постанова ВС є визначальною для правозастосування.

Делегування повноважень адвокатам

З огляду на зазначене, а також те, що ВС у силу об’єктивних обставин часом приймає постанови, які містять взаємовиключні правові позиції, доцільним було б повернення до практики викладення «еталонних» позицій у постановах Пленуму ВС, а не в постановах у конкретних справах.

Разом з тим, оскільки викладення правового висновку щодо застосування норми права в постанові звичайно є більш оперативною формою усталення практики, Суд мав би більш прискіпливо застосовувати процедуру процесуальних фільтрів. Це дозволило б суттєво знизити кількість його постанов, а отже, і підвищити їх фундаментальну цінність.

Так, нині існує необхідність допуску до касаційного провадження переважно тільки тих справ (незалежно від того, чи є справа малозначною), де суди не застосували наявного правового висновку ВС або існує неоднорідна практика за умови відсутності висновку Суду з відповідного питання.

При цьому дискусійним є питання: має ВС відмовляти в прийнятті касаційної скарги за відсутності відповідних доводів у ній чи повинен самостійно здійснювати аналіз оскаржених рішень на предмет дотримання єдності судової практики (яка включає як дотримання позицій ВС, так і позицій, викладених в актах судів першої та апеляційної інстанції з аналогічних питань, щодо яких позиція ВС наразі відсутня).

Відмовляючи в прийнятті касаційної скарги з посиланням на відсутність наведення прикладів різного правозастосування в подібних правовідносинах, але за фактичної їх наявності, ВС самоусувається від виконання обов’язку щодо забезпечення єдності практики. Тим самим він перекладає всю «підготовчу» частину реалізації цієї компетенції на адвокатів у справах, повністю сподіваючись на якість підготовлених ними документів і не здійснюючи будь-якого контролю.

Однак у процесуальних кодексах передбачено механізми впливу на адвокатів за неналежне виконання ними своїх професійних обов’язків. Тому вбачається, що кваліфікованість конкретного представника не повинна ставати на заваді як правильності вирішення спору в конкретній справі, так і формуванню єдиної та сталої судової практики. Адже саме суд знає закон (jura novit curia).