Закон і Бізнес


Партнер ЮФ Evris Сергій Бенедисюк:

«Попри активну дерегуляцію бізнес-процесів, Україні досі важко конкурувати з країнами Європи»


Сергій Бенедисюк: «Попри активну дерегуляцію бізнес-процесів, Україні досі важко конкурувати з країнами Європи»

№6 (1408) 16.02—22.02.2019
Ксенія ТАЛАМАНЧУК
1519

У багатьох міжнародних рейтингах бізнес-привабливості Україна пасе задніх. Підприємці скаржаться, що в усьому винне жорстке валютне законодавство, а також надмірна регуляція та інші чинники, що заважають веденню господарської діяльності. Чи насправді це так і до чого слід готуватися представникам бізнес-середовища з огляду на анонсовані та запроваджені зміни? Ці запитання «ЗіБ» адресував партнеру, керівникові практики корпоративного права та M&A Юридичної фірми Evris Сергію БЕНЕДИСЮКУ.


 «Реальні проблеми — не в законодавчій базі, а в правозастосовній практиці»

— Сергію Володимировичу, чи дійсно все так погано на нашому законодавчому полі? Адже, наприклад, недавно оголосили про лібералізацію валютного законодавства.

— Насправді стан українського законодавства в цілому не такий вже й поганий. У нас звикли скаржитися на те, що не працює Верховна Рада, недосконалі закони та взагалі дуже важко вести бізнес. Однак усе це до певної міри не відповідає дійсності. Реальні проблеми — не в законодавчій базі, а в правозастосовній практиці.

З приводу законів. Дійсно, є певні вади, недосконалості. Але, знов-таки, більша проблема — не сам закон, а його правозастосування органами державної влади й судами зокрема.

Що ж до змін у валютному законодавстві, то це крок, якого давно чекали. Проте лібералізація не буде абсолютною та широкою, такою, як вона могла би бути. Справа в тому, що наявні певні економічні передумови, чому Національний банк вирішив саме таким чином регулювати ці відносини.

Сам по собі закон про валюту є ліберальним, але він дозволяє Нацбанку на рівні власних нормативних актів установлювати певні обмеження. У цілому ситуація краща, ніж під час дії декрету Кабінету Міністрів «Про систему валютного регулювання та валютного контролю». Сам факт того, що закон прийняли та він набрав чинності в ті часи, коли утримання курсу гривні є одним із пріоритетів для стабільності економіки, є вже великим досягненням. Вважаю, що лібералізація і в подальшому матиме місце.

— Що, на вашу думку, відлякує інвесторів від активного співробітництва з Україною? Проблеми в законодавстві, правозастосуванні, чи питання полягає в безпеці?

— Ми постійно спілкуємося з інвесторами, причому не тільки на конференціях і бізнес-заходах, а й маємо приватні розмови. І доволі часто чуємо, що Україна має великий потенціал для інвестицій. Проте, як це не сумно, головні побоювання іноземного капіталу пов’язані не із загальною ситуацією в країні, зокрема на Донбасі.

У цілому, на думку великих гравців ринку, імовірність широкомасштабного воєнного конфлікту не дуже висока. До того ж є багато країн, у котрих ситуація подібна до нашої. Подивіться на Кіпр або той самий Ізраїль. Вони не мають особливих проблем із точки зору залучення інвестицій чи економічного зростання.

Наразі головна проблема — відсутність будь-яких зрозумілих правил і гарантій безпеки. Закордонні партнери категорично проти того, щоби грати в «чорних» або «сірих» зонах.

Наприклад, недавно спілкувався з голландським фермером, який скаржився на те, що в Грузії йому потрібно лише 3 дні, щоб отримати всі дозволи на ведення бізнесу, а в Україні це триває місяцями. Іноземний капітал обирає ті регіони, де простіше працювати, зважаючи на рівень адміністративного навантаження.

Найбільше відлякує саме практика застосування чинного законодавства. Воно не досконале в будь-якій країні. Головне — повинен бути однаковий підхід державних органів до його застосування та відсутність корупції. Навіть незважаючи на те, що було дуже багато зроблено, ми й досі далекі від тих стандартів, які є прийнятними за кордоном та в ЄС зокрема.

— На що інвестори скаржаться найбільше? Якщо подивитися на місце в рейтингу Doing Business, то Україна продовжує поступовий рух угору.

— Дійсно багато спростилося, але концептуальні речі залишилися проблемними. Україна насправді займає в рейтингу досить гарне місце, і багато було зроблено для дерегуляції бізнес-процесів. Якщо брати рівень нормативно-правового регулювання, власне законодавчу базу, то вона, як я вже говорив, не така й погана.

Насправді не так важко започаткувати бізнес. Однак він повинен почати функціонувати, вже не кажучи про його прибутковість. Для інвесторів є цілком незрозумілою правозастосовна практика. Як так може бути, щоб, намагаючись наповнити бюджет, податкові органи починали робити додаткові нарахування явно без належних для того підстав?

Або ж ситуація з рейдерством. Ми крок за кроком уносимо зміни до законодавства, що начебто покликані протидіяти цьому явищу, але це мало впливає на реальну кількість захоплень по країні. Не може так бути, щоб система правоохоронних органів виявлялася настільки байдужою та безпомічною, принаймні в державі, яка вважає себе прогресивною та європейською. Це — основні проблеми, які стримують серйозний бізнес від повноцінного інвестування в Україну.

«Потрібно дуже виважено підходити до скасування мораторію»

— Як на вашу думку, чи очікували інвестори широкомасштабної приватизації? Чи справдилися їхні надії?

— Іноземці звикли до того, що обіцянки перших осіб держави виконуються. Принаймні в країнах ЄС, якщо будь-який топ-менеджер виступив із заявою, то вона буде виконана на 99,9%.

Інвестори дійсно очікували масової приватизації, як було задекларовано. Насправді після перших заяв був великий інтерес закордонних партнерів, вони почали активно цим цікавитись, однак були змушені зупинитися через загальне небажання на рівні органів виконавчої влади  виконувати проголошені гасла. Адже зрозуміло, що заяви були спрямовані переважно на внутрішнього споживача.

Фактично, приватизація почалася лише нещодавно, та й то із перешкодами та заборонами. Коли приходить великий бізнес, то виявляється, що співпрацювати з ним на рівні держави немає жодного бажання. Замість допомоги люди отримують докори у відсутності дозволів та інші «солодощі» бюрократизму. Усе це справляє в загальному досить неприємне враження. Якщо до цього додати ще й інформаційні закиди, які робить наш північно-східний сусід, то картинка з приводу інвестиційної привабливості України вимальовується насправді не дуже гарна.

— Ідеться про спір щодо відкриття ринку земель. Як ви оцінюєте цей крок та чи перевищить очікуване зростання економіки можливі проблеми?

— Я за те, щоб мораторій на продаж землі було скасовано, але не швидко та з певними умовами. Нам потрібен перехідний період для того, щоб упорядкувати законодавчу базу, наповнити реєстр речових прав, актуалізувати інформацію в земельному кадастрі. Насправді за скасуванням мораторію криється величезна купа організаційних питань, котрі треба вирішувати.

Перше — це, звичайно, актуалізація даних. Дуже багато інформації, яка зберігається в поземельних книгах. Де вони лежать і в якому стані — це жах. Насправді не систематизована навіть інформація щодо власників земельних ділянок, не зрозуміло, хто з них живий, а хто ні.  Добре хоча б, що завдяки змінам у законодавстві було впорядковано проблеми відумерлої спадщини.

Це все потрібно актуалізувати та перенести в електронні реєстри. Ідеться про колосальний обсяг роботи. І хоча вона нині ведеться, але все одно потребуватиме часу.

Друге питання: що робити із загальними спорудами? Існує не лише невідповідність між реальними земельними ділянками та документами, створеними багато років тому. Проблеми набагато глибші. Існує кілька законопроектів про зняття мораторію. Проте жоден з них у повній мірі належним чином не вирішує, що робити із системами іригації, меліорації та іншими інфраструктурними проблемами.

Наприклад, зазначається, що ці питання будуть вирішувати місцеві громади. Чиїм коштом, хто все буде контролювати? Це буде якийсь місцевий податок чи щось інше? Потрібно тоді змінювати Податковий кодекс. Тобто має бути певна системність при розробленні та впровадженні правових норм.

— Деякі парламентарі стверджують, що інфраструктурні питання потрібно вирішувати, як у країнах ЄС, та передавати все в приватну власність. Чи можливий такий сценарій у наших реаліях?

— А як тоді вирішувати питання спільної власності? На кого буде покладений обов’язок щодо обслуговування відповідних споруд? Це в Радянському Союзі таких проблем не було, коли їх власне й побудували.

Хто відповідатиме за інфраструктурні мережі, котрі тягнуться не на один десяток кілометрів? Проблеми земельного права значно ширші за норми чинного законодавства, і при застосуванні останніх, а тим паче заміні потрібна системність та обережність.

Якщо ж такі споруди будуть передані в одні руки, то, звісно, власник намагатиметься отримати із цього максимальний прибуток. Які запобіжники будуть створені задля нормального функціонування та рівності умов для аграріїв? Є багато речей, які насправді складно врегульовувати.

Особливо з урахуванням того, що багато бізнес-відносин не мають належної правової культури. Допускаю, що за відсутності нормальних правил ми побачимо нову хвилю рейдерства з палаючими шинами та іншими, звичними для агросектору речами.

Сільськогосподарські землі — якщо і не головний, то один з основних активів. Я не кажу про людський потенціал. Це сектор економіки, який продовжує зростати навіть нині. І щоб у ньому зберігся сталий розвиток та навіть збільшувався, потрібно дуже обережно підходити до таких кардинальних змін. Це не означає, що їх потрібно відкладати в невідомість, як у нас це триває протягом останніх років. Але потрібно дуже виважено підходити до скасування мораторію. І, за моїм розумінням, навіть після відкриття ринку земель знадобляться ще 2—3 роки, аби він почав працювати належним чином.

Новий Президент і парламент повинні, перш ніж відкривати ринок земель, прописати послідовні кроки та контролювати їх виконання. Якщо це зробити бездарно, то позитивний ефект ми матимемо тільки через тривалий строк. Але спершу можемо започаткувати роки цілковитого хаосу, і ті випадки рейдерства, які є тепер, здаватимуться нам квіточками.

«Нормотворчість не матиме необхідного ефекту, доки не буде належним чином захищене право власності»

— З огляду на сказане чи є в нас справжні закордонні інвестиції?

— Якщо я не помиляюся, то найбільшим інвестором для України є Кіпр. Такий собі суперекономічний гігант. Це ж зрозуміло будь-кому, що всі інвестиції такого роду — кошти виключно українського бізнесу, який навчився добре використовувати норми міжнародного права та розуміє сутність ведення бізнесу в українських реаліях.

Що ж до справжніх інвестицій, то вони, звісно, йдуть. Якщо ви рухаєтеся зі швидкістю 1 км/год., то не можете сказати, що стоїте на місці. Проте за який час досягнете мети? Звісно, можемо продовжувати робити «софістичні вправи», але чим нам це допоможе?

Певні інвестиції є, навіть незважаючи на те, що відбувається. Та я й не можу сказати, що жодних реформ не відбулося. Наразі тривають як реформа системи правоохоронних органів, так і реформа судової системи. Однак цього замало.

Для нормального функціонування бізнесу потрібні дві основні речі — дієва судова система й ефективна правоохоронна. Якщо вони працюють, то все, що над ними, можна вдосконалювати, надбудовувати, робити багато корисних речей. Якщо ж не зовсім ефективно працюють базові інституції, то будь-які гарні закони, зокрема, спрямовані на дерегуляцію, до наведення ладу працювати в повній мірі не будуть.

Якою б гарною не була нормотворчість, усе одно вона не матиме необхідного ефекту, доки не буде належним чином захищене право власності.

— Чи зробить Україну більш привабливою запровадження преференцій для іноземних інвесторів?

— Насправді такий досвід уже був. І, як то кажуть, немає нічого нового під Місяцем. Утім, така практика й тоді себе погано зарекомендувала. Дія закону закінчилася тим, що його скасували задля рівності всіх суб’єктів господарювання. Яких результатів ми досягнемо, запровадивши таку нерівність?

Я вважаю, що це хибний шлях, і ось чому. Основне — немає причин наш бізнес ставити в більш дискримінаційне становище порівняно з європейським. Разом з тим що вважати іноземними інвестиціями, якщо насправді це гроші українського бізнесу, виведені на Кіпр?

По-друге, у нас і без того з багатьма державами підписані угоди про співробітництво та взаємний захист інвестицій. По-третє, великий системний бізнес має здатність усе пам’ятати. І навіть якщо держава піде на такі кроки, то де гарантії, що нам знову повірять? Тож, швидше за все, такими преференціями передусім скористаються українські бізнесмени, що доводить у кінцевому підсумку безглуздість таких дій.

Потрібні не преференції, а нормальні, зрозумілі правила гри. Навіть український бізнес каже: «Нам не потрібні інвестиції чи субсидії — створіть нормальні правила гри». Мінімізуйте бюрократію, дайте гарантії безпеки — і люди самі свій бізнес розвинуть.

— Україні потрібні власні піарники?

— Нашій державі потрібна ефективна робота тих структур, які вже створені. І головний піар — це послідовна та безпроблемна співпраця як усередині країни, так і на міжнародному рівні.

Наприклад, у нас створена інвестиційна рада, однак її штату замало, щоб ефективно просувати Україну на міжнародну арену. Або той самий бізнес-омбудсмен. Він до певної міри працює та допомагає в багатьох випадках. Але, як я чув, на його висновки не завжди реагують, немає структурованої роботи держави, спрямованої на те, щоб система господарських відносин працювала нормально.

— Подейкують, що українській бізнес тікає за кордон так само швидко, як і громадяни. Як часто до вас звертаються по консультації щодо зміни юрисдикції бізнесу?

— Швидко й часто — це до певної міри умовні речі. Дивлячись із чим порівнювати та про які сектори економіки говорити. Звісно, такі сектори, як ІТ, дуже просто змінюють свою юрисдикційність. Це вам не завод перенести. І, що прикро, вони обирають сусідні країни, ту ж саму Польщу.

Рівень податкового навантаження там мало чим відрізняється від українського, вона не є низькоподатковою зоною, це не країни Балтії, не Угорщина й не Кіпр. Польща має виважений корпоративний податок, нормальний податок на заробітну плату. Їхні ставки несуттєво відрізняються від тих, що діють у західноєвропейських країнах. Одначе там створені умови для бізнесу, і державні структури йому допомагають, наприклад, якщо потрібно запустити стартап. По-друге, держава дає гарантії захисту. Відповідно, той бізнес, який легкий на підйом або працював на Західній Україні, втікає до Польщі. На жаль, така тенденція є.

Знову ж таки, справа не в податках, а в умовах і гарантіях отримання державного захисту. Звісно, якщо бізнес орієнтований на європейські ринки, то він має певні преференції. Але все ж це не головне.

Якщо брати затрати, то в Україні собівартість виробництва є значно нижчою. Проте, якщо порівнювати комфорт і державні гарантії для ведення господарської діяльності, то в країнах Європи вони значно вищі. Тому, попри активну дерегуляцію бізнес-процесів, Україні й досі важко конкурувати з країнами Європи.