«Ключове» питання

Неможливість відчинити двері будинку не є добровільною відмовою від проживання

Неможливість члена сім’ї потрапити до помешкання через відсутність ключів і небажання проживати разом з матір’ю не може розцінюватись як відмова від проживання. На цьому в постанові від 27.12.2018 наголосив Верховний Суд.

У квітні 2017 року співвласниця будинку звернулася до суду з вимогою позбавити її сина — іншого співвласника — права користування помешканням. Свою вимогу вона аргументувала тим, що, хоча син і зареєстрований у будинку, він добровільно виїхав з нього та не проживає разом з матір’ю близько 5 років. Водночас його реєстрація в належному їй житлі порушує абсолютне право власника.

Відповідач заперечив проти задоволення позову та пояснив, що не проживає за місцем реєстрації у зв’язку з тим, що позивачка забрала ключі від ухідних дверей будинку та перешкоджає йому в проживанні в спірній оселі. Тому він вимушений мешкати з трьома малолітніми дітьми та дружиною в одній кімнаті за місцем проживання дружини.

Рішенням районного суду в задоволенні позову відмовлено. Феміда виходила з того, що факт непроживання відповідача в спірному будинку зумовлений поважними причинами та не є підставою для позбавлення права користування житлом.

Ухвалою апеляційного суду скаргу позивачки відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційна інстанція взяла до уваги ту обставину, що висновки місцевого суду підтверджуються наявними у справі доказами. А доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Не задоволена рішенням співвласниця будинку оскаржила вердикт до касаційного суду. У скарзі вона вказала на те, що син жодного разу не звертався до правоохоронних органів з приводу обмеження доступу до помешкання. До того ж він визнав факт свого непроживання в спірному житлі більше від одного року. 

У постанові №621/795/17 ВС зазначив таке. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що факт непроживання відповідача в будинку понад рік зумовлений поважними причинами та не є підставою для позбавлення його права користування житлом.

Аргументи скарги про те, що відповідач визнав факт свого непроживання в будинку більше ніж рік, є неспроможними, оскільки при вирішенні питання про втрату членом сім’ї власника житла права на користування приміщенням з’ясуванню підлягає як строк його відсутності, так і поважність причини такої відсутності.

Європейський суд з прав людини сказав, що п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів і відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, який випливає зі ст.6 конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Згідно з ч.3 ст.401 та ч.1 ст.410 Цивільного процесуального кодексу суд касаційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а судові рішення — без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права й відсутні підстави для його скасування.