Пригоди марокканців

ЄСПЛ закликав не порушувати балансу між повагою до приватного життя та громадського

Органи влади ратували за правила співіснування приймаючих країн і депортували двох іноземців за торгівлю наркотиками біля школи. Ті ж поквапилися захистити свої права за допомогою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Жебрацької долі та арештантської неволі

Змінивши африканське королівство на Іспанію ще в зовсім юному віці, заявники у справі «Saber and Boughassal v. Spain» мали за плечима і європейську освіту, і дозволи на проживання в країні. До того ж їхні батьки, брати та сестри також покинули батьківщину. Один із заявників одружився з жінкою марокканського походження і перевіз її до Каталонії в рамках возз’єднання сім’ї.

Проте далі щось у житті емігрантів, очевидно, пішло не так, адже їх притягнули до відповідальності за продаж гашишу біля шкільних дверей. Окрім умовного ув’язнення, вони «відзначилися» грабежами, хуліганством і, відповідно, кількома арештами. Вочевидь, після такого букету злочинів терпіння у влади луснуло й центральний уряд у Жироні та Барселоні вирішив вислати винуватців із країни на 4 та 10 років відповідно, користуючись можливістю, наданою законом про права іноземців.

У відповідь на таку загрозу заявники спробували апелювати відсутністю зв’язків із Марокко та своїм іспанським сімейним життям, яке охороняє ст.8 конвенції. Утім, суд звернув увагу на судимість позивачів, відсутність соціальних і професійних зв’язків у Іспанії, а також на те, що одного з них держава тривалий час забезпечувала через безробіття, і відмовив у задоволенні вимог одного з них, а строк депортації іншого зменшив на рік. Керуючись принципом пропорційності й особливих обставин, юстиція все ж не могла скасувати висилку як юридичний наслідок судимості.

Задоволення без задоволення

Європейський суд з прав людини мав за завдання вирішити, чи дійсно охоронювані конвенцією принципи приватного життя є важливішими за гріхи заявників і чи мали місце сімейні зв’язки, які ті використовували як щит. Адже уряд стверджував, що балансування між правом на недоторканність приватного життя заявників і гарантуванням громадської безпеки не порушує закону про імміграцію, який передбачає видворення іноземного громадянина, позбавленого волі на строк до одного року. У такому випадку приватне й сімейне життя особи впливає на строк депортації.

Та й вигнання, на думку представників держави, не вплинуло на сімейне життя заявників, оскільки ті вже були дорослими, коли почали торгувати забороненими речовинами. Один із заявників був неодруженим, а інший взяв за дружину марокканку, тому те, що в Іспанії залишилися їхні батьки, не так уже й критично для сімейних зв’язків.

Суд же постановив, що в минулому стосунки між дорослими дітьми та батьками або між дорослими братами й сестрами не були об’єктом захисту ст.8 конвенції в частині родинного життя. Проте в ряді справ ЄСПЛ визнавав, що в молодих людей, які ще не створили своїх сімей, відносини з батьками та найближчими родичами також аналізуються в рамках родинного життя.

У ситуації заявників, які набули статусу довгострокових іммігрантів, але законно провели більшу частину дитинства та юності в приймаючій країні, уряду необхідно було знайти дуже вагомі підстави для висилки. Хоча при цьому національні органи влади користуються певною свободою приймати відповідні рішення.

У Страсбурзі вирішили, що відносини неодруженого заявника з батьками не можна назвати сімейним життям у значенні ст.8 конвенції без додаткових елементів, які підтверджують належність до країни. А от сімейний заявник користується благами ст.8. Але категоричні заходи влади все ж повинні розглядатися як зазіхання на їхнє право приватності. Адже обов’язкову середню освіту молоді чоловіки здобули в Іспанії, пізніше отримали дозвіл на довгострокове перебування в країні. Тобто зв’язки з державою були настільки тривалими, що розірвати їх лише на підставі закону про імміграцію навряд чи можливо.

Дійшовши такого висновку, Суд визнав порушення ст.8 конвенції. Матеріального відшкодування заявники не просили, прагнули тільки скасування депортації та видачі нових дозволів на проживання в Іспанії. Але право вирішити це питання Страсбург переклав на відповідача під контролем Комітету міністрів Ради Європи. Тому доля депортованих злочинців досі залишається невизначеною.