Закон і Бізнес


Ознаки самочинності


№52 (1402) 29.12—11.01.2019
7360

До початку реалізації права на забудову конкретної ділянки особа зобов’язана набути право власності або користування нею. Такий висновок зробив ВС в постанові №759/17450/14-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

17 жовтня 2018 року                      м.Київ                         №759/17450/14-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О., ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М. (суддя-доповідач), КУРИЛО В.П.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника прокурора м.Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Державної архітектурно-будівельної інспекції на рішення Святошинського районного суду м.Києва від 5.11.2014 та ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 14.02.2017,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2014 року Особа 2 звернувся до суду з позовом до Особи 3 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з 28.12.99 він перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем та за період шлюбу ними було побудовано нежитлову будівлю, розташовану за Адресою 1.

Посилаючись на те, що указана будівля є спільним майном подружжя, та з урахуванням викладеного Особа 2 просив суд визначити за ним та відповідачем право власності на нежитлову будівлю, розташовану за Адресою 1, по 1/2 частини за кожним.

У жовтні 2014 року Особа 3 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 2 про визнання права особистої приватної власності.

Позовна заява мотивована тим, що спірний об’єкт нерухомості був побудований за її особисті кошти та є її особистою приватною власністю.

З урахуванням викладеного Особа 3 просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на об’єкт нерухомості, розташований за Адресою 1.

Рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 5.11.2014 в задоволенні позову Особи 2 відмовлено.

Позов Особи 3 задоволено.

Визнано право власності Особи 3 на нежитлову будівлю загальною площею 291,8 м2, розташовану за Адресою 1.

Відмовляючи у задоволенні позову Особи 2 та задовольняючи зустрічний позов Особи 3, суд першої інстанції виходив з того, що спірне нерухоме майно було побудовано за особисті кошти Особи 3 і вона особисто є власником спірного майна з 1.04.2014.

Не погоджуючись з указаним рішенням, заступник прокурора м.Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та ДАБІ звернувся з апеляційною скаргою до Апеляційного суду м.Києва.

Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 17.03.2016 рішення Святошинського районного суду м.Києва від 5.11.2014 в частині задоволення зустрічного позову Особи 3 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову Особи 3 до Особи 2 про визнання права особистої приватної власності на нежитлову будівлю загальною площею 291,8 м2, розташовану за Адресою 1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд виходив з того, що відсутні докази того, що Особа 3 набула право власності на збудовану нежитлову будівлю загальною площею 291,8 м2, розташовану за Адресою 1, оскільки договір про спільну діяльність не є документом, який підтверджує факт набуття права власності на новостворене майно.

Не погоджуючись з указаним рішенням, Особа 3, в інтересах якої діє Особа 5, звернулась із касаційною скаргою до суду касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13.07.2016 касаційну скаргу Особи 3 задоволено. Рішення АСК від 17.03.2016 скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвалою АСК від 14.02.2017 апеляційну скаргу заступника прокурора м.Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та ДАБІ відхилено. Рішення Святошинського районного суду м.Києва від 5.11.2014 залишено без змін.

У березні 2017 року заступник прокурора м.Києва в інтересах держави в особі Київської міськради та ДАБІ подав до ВСС касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 3.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з’ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено надані докази у їх сукупності.

У червні 2017 року Особа 3 подала до ВСС заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначила, що судові рішення є законними і обґрунтованими.

<…> Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, ВС у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Судами встановлено, що відповідно до рішення Святошинського районного суду м.Києва від 29.10.2008 Особа 3 є власником нежитлового приміщення громадського призначення, розташованого за Адресою 1, — підвалу літ. «А», другий поверх літ. «А», м.Київ, загальною площею 791,5 м2.

Указане приміщення зареєстровано в бюро технічної інвентаризації за Особою 3 на праві приватної власності 9.03.2010, за номером 3464-П.

Відповідно до договору дарування від 24.11.2013 Особа 3 отримала у подарунок від Особи 10 кошти у розмірі 1000000 грн.

24.11.2013 між Особою 3 та Особою 11 укладено договір про спільну діяльність, відповідно до умов якого сторони зобов’язалися шляхом об’єднання майна та зусиль спільно діяти для досягнення наступної спільної мети з будівництва господарським способом нерухомого майна, а саме — нежитлової будівлі загальною площею 291,8 м2, розташованої за Адресою 1. Вартість будівельних робіт становила 976000,00 грн.

Пунктами 4.1.3 та 10.2 указаного договору сторони визначили, що строк завершення ремонтно-будівельних робіт — 1.04.2014, а власником об’єкта нерухомості буде Особа 3.

Відповідно до чч.2 та 3 ст.331 ЦК право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Крім того, відповідно до ч.2 ст.5 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об’єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об’єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За змістом ст.26 закону «Про регулювання містобудівної діяльності», право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об’єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку:

1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних;

2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених ст.31 цього закону, її експертизи;

3) затвердження проектної документації;

4) виконання підготовчих та будівельних робіт;

5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів;

6) реєстрація права власності на об’єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов’язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об’єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку ст.331 ЦК.

Згідно із ч.1 ст.376 ЦК самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості вважається самочинним, тобто якщо:

1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети;

2) об’єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту;

3) об’єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч.1 ст.376 ЦК ознак свідчить про те, що об’єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із ч.3 ст.376 ЦК право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч.4 ст.376 ЦК).

З контексту чч.3 та 4 ст.376 ЦК випливає, що ч.3 цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм ч.3 ст.376 ЦК дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий не є забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення ч.1 ст.376 ЦК, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об’єкті нерухомості.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 2.12.2015 у справі №1328цс15.

Таким чином, суд не врахував наведених вище вимог стст.331, 376 ЦК та дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для визнання за Особою 3 права власності на самовільно збудований об’єкт нерухомості загальною площею 291,8 м2, розташований за Адресою 1 у м.Києві, за літ. «Б».

Оскільки фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційний суд повністю не встановив, тому судове рішення не відповідає вимогам ст.263 ЦПК щодо законності й обґрунтованості, що на підставі ст.411 ЦПК є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись стст.389, 400, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора м.Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та Державної архітектурно-будівельної інспекції України задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційного суду м.Києва від 14.02.2017 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення суду апеляційної інстанції втрачає законну силу та у подальшому виконанню не підлягає.