Закон і Бізнес


Відсторонення без підозрюваного

ВРП повинна перевіряти дотримання процедури набуття суддею процесуального статусу


Більшість членів ВП ВС вирішила, що справа ВРП — відсторонювати суддів, а не аналізувати законність вручення підозр.

№52 (1402) 29.12—11.01.2019
Олег ТАТАРОВ, доктор юридичних наук, професор
12887
12887

Під час розгляду Вищою радою правосуддя клопотань про відсторонення неодноразово порушувалося питання правомірності здійснення повідомлення про підозру. Частина членів Ради вважає, що вона повинна перевіряти законність набуття суддею статусу підозрюваного, більшість дотримується протилежної думки. Аналогічна ситуація складається й у Великій палаті Верховного Суду.


Позиція ВП ВС та окрема думка

8 листопада цього року ВП ВС розглянула апеляційну скаргу судді Дзержинського районного суду м.Харкова Сергія Лазюка на рішення Касаційного адміністративного суду від 2.04.2018. Суддя оскаржував рішення ВРП від 29.09.2017 №3041/0/15-17 про продовження строку його тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. При винесенні рішення думки суддів ВП ВС розділилися. Основне питання, щодо якого не вдалося дійти згоди, стосувалося повноважень ВРП при розгляді такого клопотання.

У постанові ВП ВС від 8.11.2018 визначено, що до компетенції ВРП не належить перевірка дотримання встановленої законом процедури повідомлення про підозру, а повноваження Ради обмежуються перевіркою обґрунтованості підозри (згідно з положеннями ст.132 Кримінального процесуального кодексу — як загальна вимога при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження).

Однак така позиція зумовлює неоднозначне тлумачення положень чинного кримінального процесуального законодавства, фактично звужує коло питань, які мають бути розглянуті ВРП при вирішенні вказаного питання, та суперечить кримінально-процесуальній природі такого рішення Ради.

Водночас частина суддів ВП ВС у викладеній окремій думці зауважила, що подібне звужувальне тлумачення є неприпустимим. З огляду на передбачені КПК умови застосування подібного заходу забезпечення (за наявності в особи процесуального статусу підозрюваного) найперше, що повинна встановити ВРП, — це набуття суддею такого статусу в передбаченому законом порядку.

Така логіка є зрозумілою та ґрунтується на положеннях закону, оскільки ст.1551 КПК як умову застосування подібного заходу забезпечення кримінального провадження передбачає наявність у судді статусу підозрюваного або обвинуваченого. Крім цього, загальна для інституту відсторонення особи від посади норма ст.157 КПК однією з обставин, що підлягають обов’язковому врахуванню при вирішенні цього питання, визначає наявність правової підстави для відсторонення.

ВРП у статусі слідчого судді

Погоджуючись із висновками, викладеними в окремій думці, зауважимо, що під правовою підставою відсторонення слід розуміти, зокрема, наявність в особи (судді — в цьому випадку) процесуального статусу підозрюваного. Натомість відповідно до ст.42 КПК, а також згідно з практикою Європейського суду з прав людини (п.46 рішення від 27.02.80 у справі «Deweer v. Belgium») особа повинна набути статус підозрюваного виключно у передбаченому законом порядку, з дотриманням установленої законом процедури (в тому числі компетентним суб’єктом). Інакше вона не може вважатися такою, що набула процесуального статусу підозрюваного у межах кримінального провадження.

У контексті наведеного не можна погодитися з висновком ВП ВС про те, що питання стосовно дотримання процедури повідомлення судді про підозру не належить до компетенції ВРП та повинне розглядатися виключно в рамках кримінального судочинства.

Так, відповідно до ст.1551 КПК та ст.63 закону «Про Вищу раду правосуддя» ВРП наділена специфічною кримінально-процесуальною правосуб’єктністю. Тому з метою контролю за дотриманням прав і свобод судді в рамках кримінального провадження щодо нього уповноважена на дослідження всіх питань, що мають значення при вирішенні питання про відсторонення. Зокрема, Рада як орган державної влади та суддівського врядування, діяльність якого спрямована на забезпечення (в тому числі) незалежності судової влади (ст.1 закону про ВРП), з огляду на особливий суб’єктний склад відповідних кримінально-процесуальних правовідносин перебирає на себе функції слідчого судді та стає структурою, до повноважень якої належить недопущення безпідставного застосування заходів процесуального примусу.

На ВРП як орган, який приймає процесуальне рішення про застосування такого заходу забезпечення, як відсторонення, поширюються загальні правила, передбачені ст.132 КПК. Зокрема:

• перевірка наявності обґрунтованої підозри щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення;

• оцінка рівня відповідності потреб досудового розслідування такому ступеню втручання у права та свободи судді;

• встановлення можливості виконання завдання, для чого Генеральний прокурор або його заступник звертається з відповідним клопотанням.

Таким чином, рішення ВРП про відсторонення судді від здійснення правосуддя (про продовження строку відсторонення) хоч і підлягає оскарженню в адміністративному порядку, проте має складну правову природу та за своїм змістом і суттю є одним із процесуальних рішень, що приймаються в межах кримінального провадження.

Обґрунтованість підозри та набуття суддею процесуального статусу підозрюваного відповідно до чинного КПК та практики ЄСПЛ (рішення від 30.08.90 у справі «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom») не є тотожними поняттями. Вони повинні встановлюватися як самостійні юридичні факти під час вирішення питання про відсторонення (продовження його строку) відповідно до стст.132 та 1551 КПК.

Продовження строку відсторонення

Крім того, у постанові ВП ВС використане буквальне тлумачення норм чинного законодавства з приводу питань, що вирішуються під час розгляду клопотання про продовження строку (зокрема, неможливості перегляду попереднього рішення ВРП про застосування такого заходу). Втім, у випадку розгляду такого клопотання мова йде не про перегляд раніше прийнятого рішення, а про прийняття нового, що можливо виключно в разі дотримання передбаченої законом процесуальної форми.

Як і при вирішенні питання про відсторонення, так і при продовженні відповідного заходу законодавча умова щодо необхідності набуття особою процесуального статусу підозрюваного є незмінною. Тому і правові підстави прийняття відповідних рішень також не відрізняються. З огляду на це питання відсутності в особи процесуального статусу підозрюваного повинне бути підставою для повернення клопотання про продовження відсторонення як такого, що подане без дотримання визначених законом вимог (ч.3 ст.64 закону про ВРП), або для прийняття рішення про відмову в задоволенні такого клопотання (п.19.13 регламенту Вищої ради правосуддя).

Здійснення повідомлення: від складання до вручення

Головним же в окремій думці суддів ВП ВС є роз’яснення положень ст.481 КПК у частині належного повідомлення судді про підозру. Так, відповідна норма закріплює повноваження Генерального прокурора та його заступників на здійснення повідомлення про підозру судді. Водночас правозастосовна практика розмежовує поняття «складення» і «погодження» або ж «здійснення повідомлення про підозру» та його «вручення». В практичній діяльності повідомлення про підозру, що складається або погоджується прокурорами вищого рівня, часто вручаються особам слідчими або прокурорами — процесуальними керівниками на підставі доручень перших.

В окремій думці наголошується на неприпустимості та незаконності відповідних дій з огляду на комплексність поняття «здійснення повідомлення про підозру». Відзначається, що «письмове повідомлення про підозру не може набути в процесуальному аспекті якості дійсності, реальності тільки внаслідок створення, складання та погодження його певними уповноваженими суб’єктами кримінального процесу». Отже, сам факт складання тексту повідомлення про підозру без його безпосереднього вручення відповідною особою не може бути розцінений як виконання нею усього комплексу дій, що охоплюють поняття «здійснити повідомлення про підозру». Таким чином, Генпрокурор або його заступник, які склали повідомлення про підозру, й повинні його вручити, а також вчинити відповідний комплекс процесуальних дій.

Така вимога кодексу повністю узгоджується з положеннями ст.49 закону «Про судоустрій і статус суддів» та з огляду на важливе процесуальне значення повідомлення про підозру є додатковою гарантією незалежності судді від застосування до нього заходів примусу, зменшує ризик перешкоджання професійній діяльності, чинення тиску у зв’язку зі здійсненням правосуддя тощо.

Крім цього, визнання за Генпрокурором та його заступниками виключних повноважень щодо здійснення повідомлення про підозру судді згідно із ст.481 КПК, по-перше, відповідає проголошеним законом гарантіям незалежності суддів, а по-друге, є логічним кроком з огляду на неможливість (недоцільність) поділу «здійснення повідомлення про підозру» на окремі процесуальні дії, які відповідно до положень кодексу не можуть виконуватися різними суб’єктами.

Також неможливість доручення іншим суб’єктам сторони обвинувачення вчинення відповідних процесуальних дій щодо вручення повідомлення про підозру випливає із системного аналізу загальної (ч.2 ст.36 КПК) та спеціальної (ст.481) норм.

Вбачається, що викладене в окремій думці тлумачення згаданих норм може мати наслідком узгодження правозастосовної практики щодо повідомлення про підозру не тільки суддям, але й іншим визначеним у ст.481 КПК особам (адвокатам, депутатам місцевих рад, народним депутатам). Адже їм також вручаються відповідні процесуальні рішення не передбаченими ст.481 КПК суб’єктами.