Закон і Бізнес


Презумпція заборгованості


№51 (1401) 22.12—28.12.2018
5682

Відповідальність головного бухгалтера ТОВ за неперерахування аліментів сама по собі не виключає вини особи, яка їх має сплачувати. Такий висновок зробив ВС в постанові №359/9950/16-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

17 жовтня 2018 року                       м.Київ                               №359/9950/16-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЛУСПЕНИКА Д.Д. (суддя-доповідач),
суддів: ГУЛЬКА Б.І., СИНЕЛЬНИКОВА Є.В., ХОПТИ С.Ф., ЧЕРНЯК Ю.В.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2.06.2017 та рішення Апеляційного суду Київської області від 2.11.2017,

ВСТАНОВИВ:

<…> У грудні 2016 року Особа 1 звернулася до суду із позовом до Особи 3 про стягнення неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів на дітей, додаткових витрат на дітей і витрат на правову допомогу.

Позовна заява мотивована тим, що від шлюбу з Особою 3 вони мають двох неповнолітніх дітей: Особу 4, Інформація 1, і Особу 5, Інформація 2, на утримання яких на підставі рішення суду Особа 3 повинен сплачувати аліменти, але ухиляється від їх сплати, у зв’язку із чим за період з 9.11.2015 до 29.12.2016 допустив прострочення сплати аліментів. Отже, за цей період він повинен сплатити неустойку.

Крім того, відповідач не бере участі у додаткових витратах на утримання дітей. Так, з 2014 року їхня донька Особа 4 навчається у дитячій музичній школі; була зарахована до класу, в якому навчання відбувається із застосуванням новітніх технологій за спеціальною програмою, у зв’язку із чим вона щомісяця купує спеціальні книжки і зошити. З 2010-го Особа 4 та з 2015—2016 років Особа 5 відвідують курси англійської мови. Також діти відвідують басейн, де вчаться плавати, розвиваються фізично, набувають додаткових здібностей. Особа 5 відвідує платні заняття «Ранній розвиток дитини». Особа 5 перебуває на обліку в ортопеда, у зв’язку із чим йому призначено лікування, а саме: ортопедичне взуття, устілки у взуття, лікувальна фізична культура щоденно, масаж стоп, плавання в басейні, електростимуляція стоп.

Загальна сума додаткових витрат на дітей становить 20083,36 грн., половину з яких їй повинен компенсувати батько дітей — Особа 3.

На підставі вказаного Особа 1 з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 22.03.2017 просила суд стягнути з Особи 3 неустойку за несплату аліментів за період з 9.11.2015 до 29.12.2016 у розмірі 8187,00 грн. та за період з 1.03.2017 до 10.03.2017 у розмірі 64 грн., половину від понесених позивачем додаткових витрат на утримання дітей у розмірі 10041,68 грн., половину від очікуваних витрат на дітей у квітні — травні 2017 року в розмірі 1180 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 3000 грн.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2.06.2017 позов Особи 1 задоволено частково.

Стягнуто з Особи 3 на користь Особи 1 10888 грн. додаткових витрат на дітей Особу 5 і Особу 4, 3000,00 грн. — витрат на правову допомогу, 551,20 грн. — судового збору, всього — 14439,20 грн.

У задоволенні інших позовних вимог Особі 1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у період з 2015 до 2017 року позивач поніс додаткові витрати на розвиток здібностей дітей, придбання необхідних підручників та обладнання, ортопедичного взуття та устілок відповідно до лікарських призначень, які підтверджені належними і допустимими доказами, тому половину вартості цих витрат відповідно до ст.185 СК необхідно стягнути з відповідача. Відмовляючи у стягненні неустойки за сплату аліментів з Особи 3, суд зазначив, що заборгованість зі сплати аліментів виникла не з вини відповідача, а з вини підприємства, де він працює, унаслідок затримки заробітної плати.

Рішенням АСКО від 2.11.2017 рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2.06.2017 змінено в частині стягнення витрат на правову допомогу: стягнуто з Особи 3 на користь Особи 1 2130 грн., у частині відмови в задоволенні вимог Особи 1 про стягнення додаткових витрат на утримання дітей стягнуто з Особи 3 на користь Особи 1 кошти за придбання дитячого купальника, шапочки та окулярів для плавання у розмірі 474,00 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що кошти на придбання предметів, необхідних для плавання (купальний костюм, шапочка та окуляри для плавання), на загальну суму 474 грн. у розумінні ст.185 СК не є додатковими витратами на утримання дитини. Отже, половину цих витрат необхідно стягнути з відповідача на користь позивача. Також суд, урахувавши встановлений ст.1 закону «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу, загальний час роботи представника позивача, вважав, що розмір витрат на правову допомогу повинен становити 2130,00 грн. Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про відсутність вини відповідача в наявності заборгованості зі сплати аліментів.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Особа 1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції змінити в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення неустойки (пені) за період з 9.11.2015 до 29.12.2016 та за період з 1.03.2017 до 10.03.2017 й змінити рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення вимог про стягнення витрат на правову допомогу.

В іншій частині судові рішенні не оскаржуються, тому відповідно до ст.400 ЦПК в касаційному порядку не переглядаються.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли безпідставного висновку про відсутність вини відповідача у несвоєчасній сплаті аліментів, оскільки він був обізнаний зі змістом рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 7.04.2016, яким з нього на утримання неповнолітніх дітей було стягнуто аліменти, тому він був зобов’язаний виконувати це рішення суду або контролювати його виконання іншими особами — працівниками роботодавця, оскільки його діти повинні мати засоби для існування. Також апеляційний суд, змінюючи розмір витрат на правову допомогу, не врахував, що ці витрати включають не лише участь у судових засіданнях, а й інші дії, пов’язані з наданням правової допомоги у конкретній справі: складання позовної заяві, надання консультацій, переклад і копіювання документів тощо.

Відзиву на касаційну скаргу відповідач не подав.

Згідно зі ст.388 ЦПК судом касаційної інстанції у цивільних справах є ВС.

У вересні 2018 року справу передано до ВС.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до чч.1, 2 та 5 ст.263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з᾽ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що з 11.07.2006 Особа 1 і Особа 3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 9.03.2016 було розірвано.

Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей: доньку — Особу 4 та сина — Особу 5.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 7.04.2016 стягнуто з Особи 3 на користь Особи 1 аліменти на утримання неповнолітніх дітей Особи 5 і Особи 4 у розмірі 1/3 частини усіх видів його заробітку (доходу), але не менше від 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 9.11.2015 і до досягнення дітьми повноліття.

Постановою державного виконавця Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби ГУЮ у Київській області від 10.10.2016 відкрито виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа, виданого Бориспільським міськрайонним судом 30.09.2016, про стягнення з Особи 3 на користь Особи 1 аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частини усіх видів його заробітку (доходу) починаючи з 9.11.2015.

23.12.2016 та 31.03.2017 державний виконавець направив указану постанову про відкриття виконавчого провадження за місцем роботи боржника Особи 3 до ТОВ «Моноліт.НЕТ» та ТОВ «Інтро.НЕТ» з вимогою про здійснення відрахувань із зарплати на платіжну карту стягувача Особи 1.

Особа 3 сплатив на користь Особи 6 такі аліменти: 27.01.2017 — у розмірі 7427,34 грн. і 11185,32 грн. та 10.02.2017 — у розмірі 2012,50 грн.

Відповідно до довідки-розрахунку, виданої Бориспільським міськрайонним відділом ДВС від 1.02.2017, заборгованість Особи 3 зі сплати аліментів на користь Особи 6 за період з 9.02.2015 до 3.12.2016 становить 9732,64 грн.

Також судом установлено, що з лютого 2008 до 28.12.2016 Особа 3 працював на посаді генерального директора ТОВ «Моноліт.НЕТ». Відповідальною особою за відрахування аліментів із заробітної плати Особи 3 була головний бухгалтер товариства.

Встановивши, що Особа 3 зарплату в ТОВ «Моноліт.НЕТ» отримував вчасно, однак перерахування аліментів не відбувалося з вини відповідальної за це особи, апеляційний суд дійшов висновку, що заборгованість зі сплати аліментів виникла не з вини Особи 3, а з вини головного бухгалтера.

З таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Згідно зі ст.180 СК батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Сплата аліментів за рішенням суду є одним зі способів виконання обов’язку утримувати дитину тим з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Відповідно до розрахунків Бориспільського міськрайонного відділу ДВС Головного територіального управління юстиції у Київській області від 1.02.2017 заборгованість Особи 3 зі сплати аліментів становить 9732,64 грн.

Зазначені розрахунки відповідачем не оскаржувались та є чинними.

Згідно зі ст.212 ЦПК 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності.

При цьому апеляційний суд не надав розрахункам заборгованості за аліментами належної правової оцінки.

Частиною 3 ст.10 ЦПК 2004 року передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом.

У п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.05.2006 №3 судам роз’яснено, що передбачена ст.196 СК відповідальність платника аліментів за прострочення їх сплати у вигляді неустойки (пені) настає лише за наявності вини цієї особи. На платника аліментів не можна покладати таку відповідальність, якщо заборгованість утворилася з незалежних від нього причин, зокрема у зв’язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати, затримкою або неправильним перерахуванням аліментів банками. В інших випадках стягується неустойка за весь час прострочення аліментів.

Проте апеляційний суд не врахував, що доказів щодо звільнення від обов’язку утримувати дитину відповідач не надав.

Крім того, Особа 3 був обізнаний зі змістом рішення суду про стягнення з нього аліментів на утримання дітей та знав про звій обов’язок щодо їх сплати, однак доказів на підтвердження неможливості сплачувати аліменти, у зв’язку із чим заборгованість утворилась з незалежних від нього причин, зокрема внаслідок несвоєчасної виплати заробітної плати, затримки або неправильного перерахування аліментів банком, не надав.

Посилання суду на відповідальність головного бухгалтера ТОВ саме по собі не виключає вини платника аліментів — відповідача, який знав про наявність рішення суду щодо стягнення з нього аліментів. Крім того, відповідач був директором ТОВ і разом з головним бухгалтером несе відповідальність за фінансову діяльність на підприємстві.

При цьому ч.1 ст.14 ЦПК 2004 року визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВР, — і за її межами.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини право на виконання судового рішення є складовою права на доступ до суду, передбаченого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід’ємна частина судового розгляду (рішення від 20.07.2004 у справі «Шмалько проти України»).

Відсутність гарантії виконання судового рішення у розумінні ст.6 конвенції, якою передбачені гарантії, надані сторонам, — справедливий, відкритий і швидкий розгляд.

Відповідно до ч.5 ст.124 Конституції судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України. У п.9 ч.3 ст.129 Конституції до основних засад судочинства віднесено обов’язковість рішень суду.

Отже, відповідач зобов’язаний сплачувати аліменти, що свідчить про наявність презумпції вини платника аліментів у виникненні заборгованості з їх сплати та є підставою для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч.1 ст.196 СК, що суд мав урахувати при встановленні доведеності вини відповідача.

Крім того, обов’язок надавати дитині допомогу (аліменти) батько несе не лише на підставі рішення суду, а й з факту народження дитини згідно з вимогами СК.

У ч.1 ст.196 СК визначено, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

В абз.2 п.48 постанови Пленуму ВСС «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17.10.2014 №10 судам роз’яснено, що витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в п.47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов’язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад, копіювання документів).

При розгляді спорів про стягнення на підставі ч.1 ст.196 СК пені від суми несплачених аліментів суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов’язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов’язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму.

Вказана правова позиція висловлена Великою палатою ВС у постанові від 25.04.2018 у справі №572/1762/15-ц (провадження №14-37цс18).

Апеляційний суд на вказані обставини уваги не звернув та дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні вимог Особи 1 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів.

Також колегія суддів вважає, що, зменшуючи розмір витрат на правову допомогу, апеляційний суд не встановив усіх обставин, які мають значення для вирішення питання про розподіл судових витрат.

Відповідно до ч.1 ст.79 ЦПК 2004 року судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.

Згідно з п.2 ч.3 ст.79 ЦПК 2004 року до витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.

Витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Відповідно до ст.1 закону «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, не може перевищувати 40% встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, в судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Склад та розмір витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Із матеріалів справи вбачається, що розмір витрат, понесених позивачем на правову допомогу, підтверджується договором про надання правової допомоги, актом приймання-передачі наданих послуг та квитанцією про оплату витрат на правову допомогу у розмірі 3000,00 грн.

Зменшуючи розмір витрат на правову допомогу, апеляційний суд урахував лише час участі представника в судових засіданнях, не звернувши уваги на те, що згідно із договором про надання правової допомоги від 25.01.2017, укладеним між адвокатським бюро і Особою 1, АБ зобов’язалося здійснювати й інші функції, пов’язані із представництвом інтересів Особи 1 в суді, зокрема: надавати правову консультацію, складати заяви, скарги та інші документи процесуального характеру тощо. З урахуванням цього для правильного вирішення справи апеляційний суд мав установити й інші складові витрат на правову допомогу та з урахуванням цього визначити їх розмір.

Відповідно до пп.1, 2 і 3 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки апеляційний суд не встановив фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, тому ухвалене у справі рішення апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог Особи 1 про стягнення неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів на дітей і витрат на правову допомогу відповідно до ч.3 ст.411 ЦПК підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, оскільки згідно з ч.1 ст.400 ЦПК під час розгляду справи у касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому усунути вказані недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду неможливо.

Керуючись стст.402, 409, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Київської області від 2.11.2017 в частині вирішення позовних вимог Особи 1 про стягнення неустойки (пені) за несвоєчасну сплату аліментів на дітей і витрат на правову допомогу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.