Кваліфікаційна дискваліфікація
ВРП не вправі звільняти суддів за результатами оцінювання, керуючись регламентом замість закону
Про судову реформу говорять уже давно. Однак з кожним її «етапом» проявляються «нюанси» роботи реформаторів, що мають наслідком протиправні звільнення суддів за результатами оцінювання. Розглянемо, чи узгоджується ця процедура з Конституцією та європейськими гарантіями.
Чи є Рада «судом»?
Так, §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У рішенні від 9.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» Європейський суд з прав людини констатував, що Вища рада юстиції (нині — Вища рада правосуддя) за своїми ознаками може вважатися «судом». Зокрема, у п.88 цього рішення зазначено: «ЄСПЛ ніщо не заважає назвати «судом» конкретний національний орган, який не входить до судової системи, для цілей установлення його відповідності критеріям, викладеним у рішенні у справі «Vilho Eskelinen and Others v. Finland». Далі зауважується, що «адміністративний або парламентський орган може вважатися «судом» у матеріально-правовому значенні цього терміна, що приведе до можливості застосування ст.6 конвенції до спорів державних службовців (див. рішення у справі «Argyrou and Others v. Greece»).
Критерії, на основі яких визначається, чи виконує державний орган судову функцію, сформульовані й у п.74 рішення у справі «Savino and Others v. Italy». Ними є, зокрема, наявність організованої процедури, наявність в органу так званої повної юрисдикції, обов’язковість рішення.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.130 Конституції ВРП ухвалює рішення про звільнення судді з посади. Аналогічна норма міститься у п.6 ч.1 ст.3 закону «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 №1798-VIII.
На підставі рішення Ради про звільнення судді видається наказ про його відрахування зі штату, припиняється виплата винагороди. Отже, ВРП під час розгляду питання про звільнення судді відповідає ознакам «суду», оскільки наділена виключними повноваженнями приймати таке рішення, що породжує правові наслідки та є обов’язковим до виконання.
Вимоги до регулювання
Якщо Рада є «судом», то, відповідно, має дотримуватися вимог §1 ст.6 конвенції.
У пп.24—25 рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ нагадав, що поняття «встановленого законом» стосується не лише правової основи існування «суду», але й дотримання певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Leo Zand v. Austria» Європейська комісія висловила думку, що поняття «судом, установленим законом» передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з... питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». У пп.107—109 рішення у справі «Coëme and Others v Belgium» ЄСПЛ дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, отже, не міг вважатися судом, «установленим законом».
У цьому випадку під час вирішення питання про звільнення судді за результатами оцінювання ВРП не відповідає вимогам основоположного принципу конвенції, тобто не є «судом, установленим законом».
Згідно з пп.4 п.161 «Перехідних положень» Конституції відповідність займаній посаді судді, якого призначено або обрано безстроково до 30.09.2016, має бути оцінена в порядку, встановленому законом. При цьому порядок та вичерпні підстави оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання мають бути передбачені законом.
Крім того, ч.2 ст.112 закону «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що рішення про звільнення судді ухвалює ВРП у порядку, встановленому законом №1798-VIII. Отже, виключно законом, а не будь-яким іншим актом мають бути визначені порядок ухвалення, підстави та порядок оскарження рішення про звільнення судді за результатами оцінювання.
Рішення без порядку
Так, гл.1 розд.VII закону «Про судоустрій і статус суддів» містить лише перелік норм, які встановлюють підстави звільнення судді та передбачають повноваження приймати такі рішення. Глава 6 розд.ІІ «Звільнення судді з посади» містить лише норми про порядок прийняття та оскарження рішень щодо звільнення з підстав, установлених ст.126 Конституції.
Однак ні в Конституції, ні в жодному законі не визначений порядок ухвалення рішення про звільнення судді за результатами оцінювання. Відсутність законодавчо визначеного порядку для цієї процедури виключає можливість діяти згідно із законодавством та, відповідно, мати закон, який чітко встановлював би «суд» та питання його компетенції під час вирішення цієї категорії справ.
Лише 2.10.2018 регламент ВРП доповнено п.17.41, який визначив порядок розгляду питання про звільнення судді з підстав пп.4 п.161 Конституції. Водночас цей акт не є законом і в ньому відсутнє положення, яке окреслювало б види рішень, що можуть бути прийняті, а також порядок та вичерпні підстави їх оскарження. Хоча щодо цього є пряма вимога у пп.4 п.161 Конституції.
Таким чином, нині ВРП не відповідає вимогам основоположного принципу «суд, установлений законом». Отже, рішення, прийняті Радою в таких умовах, не відповідатимуть вимогам закону та становитимуть пряме порушення основоположних прав, визначених §1 ст.6 конвенції.
На жаль, такі «дрібниці» члени ВРП чи національні суди рідко беруть до уваги. Однак не виключено, що у Страсбурзі зацікавляться вивченням питання «суду, встановленого законом» щодо колегіального органу суддівського врядування…