Закон і Бізнес


Тіні тюремних скриптів

Грабіж за ґратами не може виправдовуватися законом


№48 (1398) 01.12—07.12.2018
Вероніка ВОЛИК
865

Адміністрація в’язниці, керуючись своїм циркуляром, вилучила в арештантів їхні рукописи. І лише у Страсбурзі було доведено, що в законодавстві держави відсутня відповідна правова основа для такої конфіскації. Хоча представники уряду дуже старались і для кожного випадку вилучення знаходили різні дозвільні норми в законі.


Втрачені хартії

Одна й та сама історія сталась із заявниками у справі «Günana and others v. Türkey». До них у гості приходили наглядачі, проводили в їхніх камерах обшуки та забирали рукописи. У когось — кілька десятків аркушів, у когось — усі 500. Робили це не тому, що хотіли, аби в’язні деградували й відчували біль від покарання. Причина крилась у тому, що в керівництва закралася підозра, що заявники строчили не поеми, а пропаганду терористичної організації та оди її провідникові.

Проте спочатку проводили обшуки, а потім тюремна комісія виносила відповідні рішення, підкріплюючи їх посиланнями на положення про управління в’язницями та виконання вироків.

Заявники поскаржилися на такі прояви цензури, але запал кожного охолодив прокурор. Він виносив постанови про те, що зміст рукописів уважається роботою на терористичну спільноту. Судді сподобалася така позиція, і він вирішив процитувати її у відмовному рішенні: вилучення відбувалося за процедурою та згідно із законом.

Контрмотиви всіх заявників ґрунтувалися на тому, що їхнє письмо потрібно було розглядати через призму вираження власних поглядів, а їх цього позбавили.

Серед обшуканих арештантів був і такий, хто писав не від руки, а друкував на ноутбуку. Вочевидь, закони Туреччини техніку в камерах дозволяють. Історія того в’язня дещо відрізнялася. Комп’ютер йому обіцяли повернути, але тільки тоді, коли все, що підпадає під терористичну пропаганду, буде з нього видалено.

Тільки суть від цього не змінилась: адміністрація буцегарні посягнула на одну з найбільш важливих статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. І довести це можна було лише у Страсбурзі.

Не втручатись і не сперечатись!

Заяву до Європейського суду з прав людини підкріплювали, хто чим міг. Дехто — гарантіями ст.10 конвенції, дехто — оскарженням пропагандистського змісту своїх дописів.

Уряд уважав, що свобода вираження поглядів не може поширюватися на піарників тероризму. Тому, мовляв, санкціонованими вилученнями конвенції не порушували, навпаки — захищали суспільство.

Проте Суд ще в перших рядках свого рішення зазначив, що документи, без сумніву, є результатом здійснення зацікавленими особами свого права на свободу вираження поглядів.

Норма, на яку серед інших посилався Уряд, обґрунтовуючи законність своїх дій, як виявилося, стосується абсолютно іншого права.

Адміністрація мала можливість конфісковувати рукописи в камерах, але тільки тоді, коли їх можна було б класифікувати як кореспонденцію: листи, факси чи телеграми.

До того ж Суд, досліджуючи матеріали справи, знаходив усе нові й нові правові підстави для підтримки рішень про вилучення документів. Тільки одному із заявників не пощастило отримати на підтвердження законності дій тюремників жодного аргументу.

Утім, підходящих доводів у рішеннях органів юстиції так і не знайшлось. ЄСПЛ підтвердив, що уряд не довів наявності правової основи, яка мала б ототожнити творчість заявників із простим листуванням.

У справі йшлося не лише про обмеження права на вираження поглядів, а й про порушення порядку судочинства, і м’яч перейшов на поле уряду. Згадали про прокурора, який не повідомив заявникові про результати розгляду його скарги, а той не оскаржив бездіяльності до суду, тим самим не вичерпавши всіх способів захисту. Суд погодився з таким аргументом.

Перейшли до найбільш приємної для переможців частини рішення — сатисфакції. Незрозуміло чому, але один заявник вимагав компенсації за матеріальну шкоду. ЄСПЛ, звичайно, відмовив.

Заявлені суми для компенсації за моральні збитки виявилися надмірними. У результаті заявники отримали по €2000 кожен.

Відтепер будь-який в’язень може писати та друкувати те, що вважає за потрібне, навіть заклики до тероризму. Хоча це викликає тривогу, тому, швидше за все, турецька влада таки закріпить у відповідних актах хоч якусь заборонну норму, щоб у Страсбурзі більше не виникло запитань.