Домоволодіння на трьох

Коли спір не може бути вирішений шляхом вселення особи на житлову площу, якщо така не забезпечує можливості проживання, такий спосіб захисту права власності не буде належним. Такий висновок зробив ВС в постанові №654/761/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

12 вересня 2018 року                       м.Київ                                №654/761/15-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ВИСОЦЬКОЇ В.С.,
суддів: МАРТЄВА С.Ю. (суддя-доповідач), ПРОРОКА В.В., ФАЛОВСЬКОЇ І.М., ШТЕЛИКС.П.,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 7 в інтересах Особи 6 на рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 2.02.2016 у складі судді Сіянко В.М. та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 19.10.2016 у складі суддів: Радченка С.В., Вербицької Л.І., Колісниченко А.Г.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2015 року Особа 4, Особа 5 звернулися до суду з позовом до Особи 6 про виділення в натурі 2/3 частини домоволодіння та усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення.

Позовна заява мотивована тим, що їм належить на праві спільної часткової власності по 1/3 частини від 37/100 домоволодіння за Адресою 1, інша частина (1/3) належить відповідачу.

Сторони не можуть дійти згоди щодо реального розподілу домоволодіння, тому позивачі уточнили позов та остаточно просили виділити їм у натурі у володіння та користування у спільну часткову власність 2/3 частини від 37/100 домоволодіння за Адресою 1 та усунути перешкоди в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення позивачів до зазначеного житлового будинку.

Рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 2.02.2016 позов задоволено частково.

Зобов’язано Особу 6 усунути перешкоди в користуванні Особою 4, Особою 5 частиною житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами до нього за Адресою 1, шляхом вселення Особи 4 та Особи 5 до вказаного житлового будинку.

Стягнуто з Особи 6 на користь Особи 4 121,80 грн. судового збору. Стягнуто з Особи 6 на користь Особи 5 121,80 грн. судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачі як співвласники майна, що є у спільній частковій власності, володіють і користуються ним спільно із відповідачем і, оскільки він чинитьперешкоди у користуванні цим майном, вони мають право вимагати усунення таких перешкод шляхом вселення до будинку.

Ухвалою АСХО від 19.10.2016 рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 2.02.2016 залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог в частині усунення перешкод у користуванні належною позивачам частиною домоволодіння шляхом їх вселення, оскільки відповідач перешкоджає користуватися позивачам належною їм частиною спірного будинку.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Особа 7 в інтересах Особи 6 просить скасувати судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не взяли до уваги, що право власності позивачів відповідачем не оспорюється, предметом спору є виділ в натурі частки з майна, який є технічно неможливим. Позивачі не довели того, що відповідач чинить їм перешкоди у користуванні власністю.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою ВСС від 15.05.2017 справу призначено до судового розгляду.

<…> 24.01.2018 справа передана до Верховного Суду.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 ст.400 ЦПК передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з ч.1 ст.402 ЦПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням ст.400 цього кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Положеннями ст.41 Конституції передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Право приватної власності є непорушним.

Загальні положення про право власності викладені у гл.23 ЦК.

Суди встановили, що сторонам у справі належать по 1/3 частини від 37/100 житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами до нього за Адресою 1.

Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 23.11.2015 №0197 встановлено, що реальний розподіл 37/100 частин житлового будинку літ. «А», розташованого за Адресою 1, в частках 2/3 та 1/3, на дві ізольовані однокімнатні квартири з дотриманням вимог ДБН, санітарних норм та інших чинних норм згідно з наданим мотивуванням у дослідній частині неможливий.

Відповідно до ч.3 ст.358 ЦК учасники спільної часткової власності здійснюють свої права за їх згодою та можуть домовитись про порядок користування і володіння майном, яке перебуває у їх спільній власності. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ч.1 ст.364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

Річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення, є подільною (ч.1 ст.183 ЦК).

За правилами ч.1 ст.319 ЦК, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст.321 ЦК встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

При цьому згідно з вимогами ст.391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Права власника житлового будинку, квартири визначені стст.317, 383 ЦК та ст.150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім’ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Задовольняючи частково позовні вимоги шляхом вселення позивачів, суди попередніх інстанцій виходили з того, що, оскільки Особі 4 та Особі 5 на праві власності належить по 1/3 частини від 37/100 житлового будинку за Адресою 1, вони не можуть бути позбавлені права користування та володіння своїм майном.

Разом з тим суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, хто є співвласником 63/100 частин домоволодіння та чи виділені в натурі 37/100 частин домоволодіння, не дослідили обставин вчинення перешкод позивачам у користуванні цим майном, зокрема того, де, коли та яким чином були здійснені перешкоди. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, встановив факт вчинення перешкод, виходячи лише з пояснень представника позивачів, та не взяв до уваги, що матеріали справи таких доказів не містять.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.316 ЦК правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Однак право власності за своєю правовою природою не є необмеженим.

На підставі ч.2 ст.319 ЦК власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із ч.5 зазначеної статті власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

З огляду на ч.7 зазначеної статті діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Законодавчі обмеження здійснення права власності, які пов’язані з особливостями правового регулювання інституту права спільної власності містяться в спеціальних нормах гл.26 розд.1 «Книги третьої» Цивільного кодексу «Право спільної власності».

Зокрема, як убачається із ч.3 ст.358 ЦК, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Така компенсація може мати разовий або періодичний характер залежно від домовленості сторін або обставин справи.

За таких обставин вселення за судовим рішенням учасника спільної власності на житлове приміщення до іншого при відсутності технічної можливості поділу, виділу або встановлення порядку користування житлом, незначний розмір жилої площі якого не забезпечує фактичної можливості проживати та використовувати для житла площу, яка відповідає розміру частки у власності, не узгоджується із ч.3 ст.358 ЦК.

Крім того, ст.30 Конституції гарантує кожному недоторканність житла чи іншого володіння.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, за наявності у національному праві норми ч.3 ст.358 ЦК вселення за судовим рішенням учасника спільної власності до іншого, який використовує приміщення для постійного проживання, за відсутності можливості надання учаснику спільної власності, який звернувся з такими вимогами, у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності, порушує як право на недоторканність житла, гарантоване Конституцією, так і право на повагу до свого житла, передбачене ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Однак ч.3 ст.358 ЦК передбачає у цьому випадку право власника вимагати компенсації.

Виходячи із застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя, термін «житло» в тлумаченні Суду означає насамперед місце, де особа є «вдома». Цей висновок зроблено в результаті аналізу семантичного значення цього терміна офіційними мовами конвенції. Так, в англійському тексті вживається «home», що значить «дім, житло, батьківщина»; at home — «удома»; у французькому — domicile — «житло»; місце проживання; а domicile — «вдома». Тобто наголос робиться на аспекті важливості об’єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об’єкта, приміром, його відповідності певним вимогам. Для порівняння, у ст.379 ЦК зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Під час нового розгляду справи, судам необхідно врахувати, що в разі встановлення того, що спір не може бути вирішений шляхом вселення особи на житлову площу, якщо така фактично не забезпечує можливості проживання з дотриманням санітарно-гігієнічних та морально-етичних норм, такий спосіб захисту права власності не буде належним, а єдиним можливим і допустимим в такому випадку способом захисту є право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ч.3 ст.358 ЦК).

Таким чином, судам слід установити, чи є належним способом захисту права власності вимоги про вселення учасника спільної власності до іншого за відсутності можливості надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності або встановлення порядку користування та чи не виникне у такому випадку колізія між правами учасників спірних правовідносин: з одного боку — права учасника спільної власності, а з другого — права іншого співвласника на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла, що охороняється законом.

Суд першої інстанції порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив зібрані у справі докази. Суд апеляційної інстанції зазначених порушень суду першої інстанції не усунув та помилково залишив без змін рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановити зазначені обставини та усунути допущені порушення судового розгляду справи.

Відповідно до п.1 ч.3 ст.411 ЦПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За викладених обставин постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню в частині задоволених вимог про усунення перешкод у користуванні частиною житлового будинку шляхом вселення з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись стст.402, 409, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 7 в інтересах Особи 6 задовольнити частково.

Рішення Голопристанського районного суду Херсонської області від 2.02.2016 та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 19.10.2016 в частині задоволених вимог про усунення перешкод у користуванні частиною житлового будинку шляхом вселення скасувати.

Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.