Закон і Бізнес


Угода понад закон

Розглядаючи питання про реадмісію, потрібно зважати на правила, прописані в міжнародному договорі


Громадяни Республіки В’єтнам, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають реадмісії, що унеможливлює застосування до них процедури видворення.

№46 (1396) 17.11—23.11.2018
Ганна ШЕЛЄХОВА, голова Зарічного районного суду м.Суми; АЛЛА РУБАНЕНКО, помічник судді Зарі-чного районного суду м.Суми
1270

Якщо міжнародною угодою, ратифікованою Верховною Радою, установлено інші правила, ніж ті, що передбачені в акті законодавства України, то застосовуються норми міжнародного права. Про наслідки порушення цього принципу йдеться в узагальненні судової практики щодо видворення з України іноземців та осіб без громадянства.


Європейський погляд

Дослідження зроблене щодо справ цієї категорії, які слухали в Зарічному районному суді м.Сум у 2017 р. та з 1.01 до 31.08.2018.

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини, автори узагальнення зазначають, що в багатьох державах, які є учасницями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, законодавство дозволяє висилати іноземців, які скоїли злочини.

У ст.8 конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Мустаким проти Бельгії»).

ЄСПЛ визнає, що держави мають право контролювати в’їзд і проживання іноземних громадян відповідно до встановленої практики міжнародного права та власних договірних зобов’язань. Із цією метою держави мають повноваження депортувати іноземців, засуджених за кримінальні правопорушення (рішення у справі «Амроллах проти Данії»).

Органи чи судиу, уповноважені приймати рішення про вислання, мають зважати на всі інтереси, що зачіпаються у справі. Вони повинні знайти справедливу рівновагу між запобіганням злочинам і заворушенням та повагою до сімейного життя особи, яка може бути вислана з країни (рішення у справі «Бултіф проти Швейцарії»).

Європейський суд нагадує 2 принципи, які можуть бути враховані в критеріях, що були визначені в рішенні у справі «Бултіф проти Швейцарії»:

• найкращі інтереси для добробуту дітей;

• міцність соціальних, культурних і родинних зв’язків у сім’ї в країні перебування та в країні приїзду.

Поріг обґрунтованості рішення про депортацію є більш високим, якщо особа, питання про депортацію якої розглядається, є «іммігрантом другої генерації», тобто якщо вона народилася в країні, з якої її збираються вислати, або прожила в ній більшу частину свого життя. У таких випадках ЄСПЛ також зважає на суспільні зв’язки особи, час перебування в країні, ступінь інтегрованості та мову, якою вона користується.

Стаття 1 конвенції вимагає від держав гарантувати права та свободи не лише громадянам, а кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією. Яскравими прикладами того, як цей принцип реалізується на практиці, можуть служити заяви, де мовиться про порушення права на сімейне життя у зв’язку з діями держави, спрямованими на депортацію з недоговірної держави особи, яка влаштувала життя з громадянином/громадянкою договірної держави, або на скасування даного цій особі дозволу на проживання.

У більшості випадків розпорядження про депортацію оскаржують чоловіки, яких суд визнав винними у вчиненні кримінального правопорушення на території договірної держави та яких очікує депортація після відбуття ними призначених строків ув’язнення.

Якщо члени родини мають намір підтримувати зв’язки та якщо їхнє сімейне життя існує, тоді для розірвання зв’язків між батьком/матір’ю та дитиною або для недопущення возз’єднання такої сім’ї держава зобов’язана навести вагомі підстави (рішення у справі «Беррегаб проти Нідерландів»). Посилання на «економічний добробут країни» визнано недостатньою підставою для відмови в дозволі марокканцю — батькові дитини, з якою він постійно проживав, залишитися в країні.

Важливим з наведеного для практики Зарічного райсуду є необхідність урахування сталих родинних зв’язків, що виникли в особи, яка підлягає видворенню з території України.

Сімейні відносини

Практика ЄСПЛ також свідчить, що питання імміграції та депортації, пов’язані зі змінами в конфігурації європейських держав, стали порушуватися лише нещодавно.

У справі «Сливенко проти Латвії» жінка, етнічна росіянка, яка прожила майже все своє життя в Латвії, була одружена з офіцером російських збройних сил, від якого народила дитину. Після виїзду її чоловіка з Латвії, органи влади зажадали депортації. Матір і дитину виселили з квартири, заарештували та протягом незначного часу тримали під вартою в центрі для нелегальних іммігрантів. Вони могли повернутися до Латвії тільки через 5 років після вислання, і такий візит не міг тривати більше ніж 90 днів, що фактично позбавляло їх можливості відвідувати батьків заявниці. Суд визнав наявність у цій справі порушення ст.8 конвенції.

У рішенні у справі «Ліу проти Росії» ЄСПЛ визнав, що відносини між заявниками становили сімейне життя. А відмова дати Ліу Джингкаї дозвіл на проживання та наказ про його депортацію були втручанням у право заявників на повагу до їхнього сімейного життя. Суд установив, що законодавство РФ передбачало дві паралельні процедури для видворення іноземців, проживання котрих визнавалося незаконним. Згідно з однією з них рішення про депортацію ухвалювалося виконавчим органом без забезпечення можливості незалежного перегляду цього рішення чи дотримання змагального процесу. Водночас інша процедура гарантувала судовий розгляд та перевірку. Внутрішнє законодавство давало виконавчій владі свободу розсуду у виборі однієї із цих процедур для конкретного випадку.

Отож можливість особи скористатися процедурними гарантіями залежала від виконавчої влади. Тому законодавство не забезпечувало достатнього рівня захисту від свавільного втручання. Як наслідок, виконання цього наказу призвело до порушення ст.8 конвенції.

Право на переклад

У рішенні у справі «Vizgirda v. Slovenia» ЄСПЛ звернув увагу на те, що застосування в судовому процесі над іноземцем мови, яку він знає тільки на базовому рівні, є порушенням права на справедливий суд. У Страсбурзі не погодилися з аргументами влади Словенії, що російська є поширеною в Литві. Іншого пояснення щодо того, чому при призначенні перекладача влада вважала, що заявник володіє достатніми знаннями російської мови, дано не було. Суд установив, що влада була зобов’язана з’ясувати компетенцію заявника в знанні російської, перш ніж приймати рішення про її використання з метою тлумачення. Суд послався на стандарти, закріплені в директиві Європейського Союзу №2010/64 щодо права на тлумачення. Той факт, що підсудний має базові знання мови провадження або третьої мови, якою провадження було перекладено, не повинен сам собою обмежувати цього підсудного в тлумаченні мовою, яку він або вона добре розуміє, щоб повністю використати своє право на захист.

ЄСПЛ зауважив, що влада ніколи не повідомляла п.Візгірду в його праві на тлумаченні рідною мовою. Цей факт, наявність базового рівня знання російської та вразлива позиція заявника як іноземця перед кримінальним процесом, може пояснити відсутність заперечень щодо використання російської. Те, що адвокат не скаржився на відсутність перекладача, не звільнило суди від обов’язку правильно розібратися в питанні. У цілому Суд дійшов висновку, що п.Візгірді не було надано мовної допомоги, яка б дозволила йому активно брати участь у судовому процесі проти нього. Отже, процес у цілому був несправедливим, а права заявника — порушені у світлі ст.6 конвенції.

Аналізуючи страсбурзьку практику, автори узагальнення зробили висновок, що ЄСПЛ уживає поняття «депортація», що за змістом є аналогією слова «видворення».

Без з’ясування намірів

При досліджені відомостей з ЄДРСР щодо кількості скасованих рішень та підстав скасування встановлено таке. За період з 1.01.2017 до 31.12.2017 Харківський апеляційний адміністративний суд скасував 44 рішення у вищезазначеній категорії справ.

Так, при розгляді апеляційної скарги громадянина Республіки Бангладеш на рішення Дзержинського районного суду м.Харкова колегія суддів зазначила: у даних під час апеляційного розгляду справи додаткових поясненнях відповідач зауважив, що під час ознайомлення з рішенням про примусове повернення в нього не було з’ясовано наміру щодо оскарження рішення. Це призвело до позбавлення його права на оскарження та отримання ним правової допомоги для цієї мети.

В апеляційній інстанції було встановлено, що текст рішення про примусове повернення не має посилань на порядок і строки оскарження. Також матеріали справи не містили доказів вручення відповідачу примірника рішення в перекладі на мові, якою він володіє. Тож колегія суддів дійшла висновку про наявність у відповідача поважних підстав для невиконання рішення про примусове повернення.

В іншій справі апеляційна інстанція зазначила, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства повинні передувати дві обставини:

• прийняття рішення відповідним компетентним органом про примусове повернення;

• ухилення від виїзду після прийняття рішення про повернення або наявність обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятимуться від виконання такого рішення.

Тобто обов’язковим є попереднє прийняття компетентним органом рішення про примусове повернення.

Строк, установлений рішенням про примусове повернення, повинен бути достатнім для його виконання та самостійного виїзду іноземця з України, однак не має перевищувати 30 днів.

Виходячи з правового аналізу положень ст.26 закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 №3773-VI, апеляційний суд зазначив, що один із примірників рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства необхідно видати іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У вердикті зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання. Форма рішення затверджується спільним наказом Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки.

Як свідчать дані відповідачем додаткові пояснення до апеляційної скарги, під час ознайомлення з рішенням не був з’ясований намір позивача щодо його оскарження. Це призвело до позбавлення особи права на оскарження та отримання ним правової допомоги для цієї мети. Також не були надані докази вручення примірника рішення в перекладі мовою, якою володіє особа.

Неналежна процедура видворення

Підставою для скасування рішення в іншій адміністративній справі стало використання неналежної процедури видворення іноземця.

Між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам було укладено угоду про реадмісію громадян обох держав, ратифіковану законом від 3.09.2008 №359-VI. Документ визначає підстави та порядок реалізації компетентними та уповноваженими органами України положень про реадмісію (приймання-передавання) громадян обох держав, а також порядок їх взаємодії під час реадмісійних процедур.

Відповідно до пп.1—2 ст.1 угоди на запит однієї договірної сторони інша договірна сторона здійснює реадмісію осіб, які не виконують чи більше не виконують вимог стосовно в’їзду чи перебування на території держави запитуючої договірної сторони, далі — осіб, які підлягають реадмісії.

Запитуюча договірна сторона негайно та без будь-яких спеціальних процедур здійснює реадмісію осіб, які підлягають реадмісії та які відповідно до результатів перевірки компетентними органами не є громадянами держави запитуваної договірної сторони або не відповідають вимогам, передбаченим у ст.2 цієї угоди. Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що закон №3773-VI та угода по-різному регулюють питання видворення та передачі з території України іноземців та осіб без громадянства (реадмісію).

Закон передбачає застосування процедури реадмісії лише у випадку затримання іноземця або особи без громадянства за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску та їх передачі прикордонним органам суміжної держави. Натомість в угоді передбачено застосування процедури реадмісії щодо всіх громадян обох держав, які не виконують чи більше не виконують вимог стосовно в’їзду чи перебування на території запитуючої держави.

Відповідно до ст.19 закону «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 №1906-IV чинні міжнародні договори нашої держави, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою, є частиною національного законодавства й застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, громадяни Республіки В’єтнам, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають реадмісії, що унеможливлює застосування до них процедури видворення, а відповідно, й затримання з метою поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, для ідентифікації та забезпечення примусового видворення за межі території нашої держави.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення. Однією з них стала відсутність у матеріалах справи доказів, які підтверджують факт надіслання запитів до надзвичайного та повноважного посла в Україні та отримання послом цих запитів.

Суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що в матеріалах справи відсутні докази направлення через департамент консульської служби МЗС повторних запитів до компетентних органів країни походження відповідача щодо ідентифікації громадянина В’єтнаму. Це свідчить про те, що позивач не в повній мірі реалізував свої повноваження щодо ідентифікації іноземця.

Доказів відсутності співпраці з боку іноземця або особи без громадянства під час процедури його ідентифікації матеріали справи також не містять, анкетні дані відповідачем надані в повному обсязі.

Відповідно до п.113 рішення ЄСПЛ у справі «Чахал проти Великої Британії», будь-яке позбавлення волі відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції буде виправданим доти, доки триває процедура депортації. Якщо така процедура не провадиться з належною ретельністю, затримання перестає бути допустимим відповідно до §1 (f) ст.5 конвенції (рішення у справах «Куїн проти Франції», «Коломпар проти Бельгії»). За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення.

Автори узагальнення зазначають, що, аналізуючи причини скасування рішень судів першої інстанції в цій категорії справ, необхідно звернути увагу на потребу більш ретельного вивчення суддями законодавства, що регулює питання реадмісії, у тому числі переліку держав, з якими укладені такі договори. Доцільним також видається ознайомлення з конкретним змістом договорів, укладених між державами.