Постійно тимчасові

Як ВС позбавив переселенців права голосу на місцевих виборах

25 липня цього року Верховний Суд виніс постанову, якою обмежив внутрішньо переміщених осіб у праві голосу на місцевих виборах. Проаналізуємо, чи узгоджується таке рішення з практикою Європейського суду з прав людини та чи є перспективи у звернення до Страсбурга за таких обставин.

Європейський аспект

Стаття 3 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право на вільні вибори. Загалом сфера застосування цієї гарантії не охоплює місцеві вибори — як у містах (справи «Xuereb v Malta» і «Salleras Llinares v Spain»), так і в регіонах (справа «Malarde v France»).

Однак скарги, які стосуються виборів і на які не поширюється дія ст.3 Першого протоколу, можуть подаватися, де це доречно, на підставі інших статей конвенції. Так, ЄСПЛ дійшов висновку, що повноваження ухвалювати нормативні та підзаконні акти, покладені на органи місцевого самоврядування в багатьох країнах, потрібно відрізняти від повноважень законодавчої влади, про яку йдеться у ст.3 Першого протоколу, незважаючи на те що законодавча влада може не обмежуватися національним парламентом (справа «Mółka v. Poland»).

На думку Євросуду, право голосу («активний» аспект) та право висувати свою кандидатуру на виборах («пасивний» аспект) не є абсолютними. Тут мають місце «непрямі обмеження», і в цьому договірні сторони повинні отримати широку свободу розсуду. Концепція «непрямих обмежень» відповідно до ст.3 Першого протоколу має першочергове значення при окресленні мети обмеження прав, гарантованих цим положенням. Договірні сторони вільні покладатися на мету за умови, що її відповідність принципу верховенства права та загальним цілям конвенції доведено конкретними обставинами в конкретній справі.

Отже, право голосу може бути обмежене державою. Однак свобода розсуду, яка залежить від контексту та якою користуються держави, не повинна призводити до заборони для певних осіб чи груп осіб брати участь у політичному житті країни, зокрема у виборах до законодавчого органу (п.28 рішення у справі «Aziz v. Cyprus»; п.158 рішення у справі «Tănase v. Moldova [GC]»).

Якщо ж було порушено саму суть права заявника і разом з тим доведено очевидну нерівність при реалізації права голосу членами тієї чи іншої громади, то матиме місце порушення ст.3 Першого протоколу, взятої окремо чи в поєднанні зі ст.14 конвенції («Заборона дискримінації»).

Процесуальний аспект

Чи відбувся у цьому випадку справедливий суд, як того вимагає ст.6 конвенції? Чи є рішення ВС умотивованим і чи дотримано принципу юридичної визначеності при його постановленні?

Так, ст.24 Конституції застерігає від установлення будь-яких привілеїв чи обмежень за «етнічним та соціальним походженням, майновим станом, місцем проживання». Проте ст.38 Основного Закону гарантує громадянам право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, його ст.22 передбачає, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані».

Чи враховує Верховий Суд у своєму рішенні ці надважливі норми прямої дії? Ні, він їх ігнорує.

ВС посилається на ст.8 закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV. Але ця стаття скасована ще у 2012 році! Крім того, питання порядку реєстрації місця проживання особи врегульовано ст.6 закону, в якій зазначено, що реєстрація місця проживання повинна бути здійснена протягом 30 календарних днів, а не 10, як вказав ВС у постанові. Отже, має місце помилкове застосування норм права.

Водночас ч.2 ст.2 закону №1382-IV установлює, що «реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження». Але ця норма чомусь також не знайшла свого відображення у постанові.

Проігнорований закон

Ще цікавішим стає рішення ВС з точки зору правового нігілізму, якщо перейти до аналізу норм закону №1382-IV. Адже Суд повністю проігнорував ст.8 закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». Вона встановлює, що «внутрішньо переміщена особа реалізує своє право голосу на виборах Президента України, народних депутатів України, місцевих виборах та референдумах шляхом зміни місця голосування без зміни виборчої адреси згідно з ч.3 ст.7 закону «Про Державний реєстр виборців».

У свою чергу, остання норма передбачає, що «за мотивованим зверненням виборця, який має право голосу на відповідних виборах чи референдумі, орган ведення реєстру може тимчасово (на період їх проведення) змінити виборцю місце голосування (виборчу дільницю) без зміни його виборчої адреси».

Отже, хоча закон визначає порядок голосування для ВПО без зміни виборчої адреси, ВС на власний розсуд тлумачить поняття «постійна реєстрація місця проживання». У постанові вказано, що «зареєстроване місце проживання не повинне бути тимчасовим, як випливає зі ст.1 закону «Про місцеве самоврядування в Україні», якою встановлено, що територіальна громада — це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста».

Далі ВС указує, що «право участі на таких виборах повинні мати лише ті громадяни України, які постійно проживають на відповідній території та мають реєстрацію місця проживання на території відповідного села, селища, міста».

Проте не пояснюється, яким чином визначається постійність чи тимчасовість такого проживання. Якщо громадянин вже понад рік мешкає та зареєстрований в адміністративно-територіальній одиниці, має соціальні зв’язки, сплачує податки, хіба він не є частиною цієї громади? І чому він може бути позбавлений права голосу, на відміну від громадянина, який, скажімо, місяць тому переїхав до цього ж населеного пункту, але має відмітку в паспорті про реєстрацію?

Доцільність проти суті

Це рішення ВС — яскравий приклад пріоритету політичної доцільності перед принципом верховенства права. Воно ні формально, ні за суттю не відповідає нормам закону та практиці ЄСПЛ, оскільки повністю нівелює суть права. До речі, на конвенцію та практику ЄСПЛ, які є джерелом права, в тексті постанови ВС не має жодного посилання.

Таким чином, постанова ВС є невмотивованою, містить помилкові посилання і висновки й порушує принцип юридичної визначеності. Отже, має місце порушення ст.6 («Право на справедливий суд») у поєднанні зі ст.14 конвенції. І якщо довести нелегітимність мети такого обмеження прав великої групи людей, то можна говорити й про порушення ст.3 Першого протоколу у поєднанні зі ст.18 («Межі застосування обмежень прав»).

Закон і Бізнес