Закон і Бізнес


Творці та жертви в одній особі

«Вважав його гарним товаришем, а коли переконався, що заходить далеко, порвав з ним і завів на нього справу»


Люди ХХ сторіччя, №1 (988) 01.01—11.01.2011
3664

У 1927 році життя керівних працівників Таганрозького округу і м.Таганрога несподівано перетворилося на суцільний і незатихаючий скандал. Започаткували його численні скарги робітників на те, що міська верхівка веде шикарне і п’яне життя.


Захищати інтереси трудящих з несподіваним завзяттям узявся голова окружного відділу ОДПУ Яків Бухбанд. Оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ відновив історію життя чекіста, якого Максим Горький хвалив за літературні спроби, а колеги звинувачували в садизмі.

«Доведення ряду осіб до самогубства»

Подібні ексцеси час від часу відбувалися по всій країні, і вирішувалося все за відпрацьованою схемою. Серед відповідальних товаришів знаходили одного-двох цапів-відбувайлів, яких знімали з роботи, а то й виключали з партії, про вжиті заходи повідомляли в газетах та на робочих зборах, і все продовжувало йти своїм звичаєм.
Проте в Таганрозі були арештовані не тільки ряд керівних господарських працівників, а й співробітники окружних правоохоронних структур, які, на думку місцевого ОДПУ, недостатньо твердо відстоювали інтереси трудящих. У тюрмі опинилися судді та прокурори, котрих піддали допитам з тортурами, а начальник кримінального розшуку Розенберг після бесіди з Я.Бухбандом наклав на себе руки.
Здавалося б, після таких суворих заходів скандал міг би і згаснути. Проте ще до його початку Я.Бухбанд брав участь у тих самих бенкетах і пиятиках, за які тепер викривав інших. Отже, постраждалі відповідальні товариші почали писати в Москву, головним чином в центральну контрольну комісію ВКП(б), заяви і скарги, щоб показати, як вони вважали, дійсне обличчя чекіста.
У червні 1928 року скарги відправили в Північнокавказьку краєву контрольну комісію для перевірки, й, узагальнюючи їх, Петров, котрому доручили провести перевірку, писав: «Из ЦКК прислано край. КК ряд жалоб и заявлений от членов партии и беспартийных на неправильные действия таганрогских организаций... Во всех рассмотренных заявлениях особенно выделяется роль бывш. начальника таганрогского отд. ГПУ т.Бухбанда, ему предъявляется обвинение в пьянстве, садизме, сведении личных счетов и доведении ряда лиц до самоубийства». (Тут і далі лексичні, стилістичні, а також особливості синтаксису цитованих джерел збережені. — Прим. ред.)
Все це якось не в’язалося з тим, що Я.Бухбанд уважався одним з найінтелігентніших співробітників ОДПУ. Напри¬клад, на той час він написав і опублікував дві п’єси. А його послужному списку могли позазд¬рити багато хто не тільки з початківців, а й досвідчені чекісти.
«Родился в 1893 г. в Перемышле Австро-Венгрии. Отец — рабочий-винокур. Получил высшее образование.
С 1912 по 1914 г. состоял в рабочей социал-демократиче¬ской партии в Вене, прервал членство в связи с войной. Примыкал к анархистам.
В 1912—1914 гг. работал машинистом на заводе в Вене. Призван в армию. В 1914—1915 гг. служил бомбардиром. Попал в плен.
В 1917—1918 гг., будучи политработником, сражался в отряде Красной гвардии против банд атамана Дутова. В 1917 г. — председатель интернациональной секции в Екатеринбурге. В том же году вступил в ряды РКП(б).
В 1919 г. — редактор газеты на немецком языке ІІІ Интернационала на Урале. В 1918 г. воевал в составе того же отряда против чехословаков на Урале. В 1918—1919 гг. — военком и командир интернационального батальона и 37-й бригады ВНУС.
15 мая 1919 г. направлен из парторганизации в органы ВЧК, уполномоченный Екатеринбургской ЧК. В 1920 г. — начальник агентуры там же. В 1919 г. участвовал в подавлении Красноуфимского восстания и бандитских шаек, в 1920 г. — в ликвидации офицерской организации «Союз спасения России».
В 1921 г. — начальник по политическим партиям и начальник агентуры Владикавказской ЧК. В 1921 г. — начальник агентуры ОО (особливого від¬ділу. — Прим. ред.), а с января 1922 г. — начальник агентуры и начальник оперативного штаба по борьбе с бандитизмом Пятигорской ЧК, непосредственно руководил операцией по ликвидации штаба бело-зеленых банд Союза трудовых крестьян в Пятигорске. В 1922 г. — начальник СОЧ (таємно-оперативної частини. — Прим. ред.) и врид (тимчасовий виконувач посади. — Прим. ред.) начальника Рыбинской губернской ЧК. В 1922 г. начальник КРО (контррозвідувального відділу. — Прим. ред.) Приволжского военного округа, затем — начальник СОЧ Кубано-Черноморского облотдела ОГПУ.
С 15 марта 1924 г. — врид начальника Амурского губотдела ГПУ. С 30 сентября 1924 г. — заместитель начальника Приморского губотдела ГПУ и начальник СОЧ, а с 30 июня по 8 сентября 1925 г. — временно исполняющий должность начальника того же губотдела ОГПУ. В 1925 г. принимал участие в ликвидации банд хунхузов. С 18 января 1926 г. — сотрудник резерва административного отдела ОГПУ по должности начальника СОЧ губотдела.
С 6 марта 1926 г. — начальник Таганрогского окротдела ГПУ и с 1 октября того же года по совместительству — начальник ОО 13-й Дагестанской дивизии».
Не менше вражали і його нагороди, згадувані в біографії: «Награжден орденом Красного знамени (1928), ведомственными наградами — золотыми часами (1921), золотыми часами с надписью «За беспощадную борьбу с контрреволюцией от коллегии ОГПУ» (9.02.1930), нагрудным знаком «Почетный работник ВЧК—ГПУ (V)».

«Про проститутку, котра підібрала мене»

Дещо бентежив, правда, початок біографії такого заслуженого чекіста. Чи то він здобув вищу освіту до 19 років, а потім пішов працювати машиністом, чи то вчився, одночасно працюючи на заводі, що якось не в’яжеться з розхожими уявленнями про порядки в європейських університетах початку XX ст. Одначе життя завжди складне і багатогранне. Отже, варто було пошукати відповідь у творах Я.Бухбанда, частина з яких явно мала автобіографічний характер, а після прочитання інших складалося враження, що мова йде про членів однієї і тієї ж сім’ї, яких автор описує в різні періоди і при різних обставинах.
Наприклад, у виданій в 1935 році повісті «Перебіжчики» розповідається, що глави цієї родини з покоління в покоління служили сторожами при синагозі, були у великій шані в єдино¬вірців, але животіли навіть на тлі безпросвітної бідності решти жителів убогого єврейського кварталу.
Судячи з інших книг Я.Бухбанда, ненависть до багатих невдовзі охоплює його головного героя, мабуть, як і автора, цілком. Адже його убога юність мало відрізняється від дитинства. В автобіографічному романі «Шлях солдата» мовилося: «Мене завтра повинна зустріти моя мати, яку я покинув хлопцем, утікши з дому і привласнивши 24 крони. Я згадую свої хвастощі в листах до матері про моє «хороше самостійне життя». Мати не знала, вона багато не знала... Та й не потрібно було знати їй про проститутку Клару Шмідт, яка підібрала мене, безпритульного хлопця, на Пратер-алеї та поселила в себе. Вона захистила мене від відправки етапом до місця проживання. Я не хотів ганьби. Що сказали б сусіди та брат, улюбленець матері? Знову дражнили б, і за першої ж нагоди наречений моєї сестри затиснув би мою голову між колін і побив би ременем. Додому? Нізащо. Мені набридли докори матері. То — з’їдаю багато хліба, то — удари по голові. Ні. Не любив я будинок рідний, а після смерті батька тим більше.
Не любив я і гостей проститутки Клари. Я зненавидів під¬моргування їхніх очей і гримаси їхніх противних пик. Я мав виходити на вулицю на годину, а можливо, й на всю ніч. Все ж таки дорога мені була ця маленька підвальна кімната на Гроссер Шперль-гассе... Шість місяців я читав оголошення в газетах, бігав у різні місця й розшукував роботу. Сам роботу знайти не міг, її дістала мені Клара. Їй тоді не важко було «полюбити» майстра, «полюбити» чиновника...
Я став до роботи. Я дуже був радий і дуже пишався, коли повернув матері вкрадені мною 24 крони. Я думав про те, які плітки підуть удома, коли отримають від мене гроші... Я при¬дбав собі старі брюки-кльош і лаковані черевики без підошов. Півроку я не їв гарячого, годувався хлібом, огірком і редискою, але... про це, звичайно, ніхто не знав, і нічого було знати».
Не сприяла розвитку любові до людей і служба головного героя в австро-угорській армії в 1914 році, де з нього знущалися військовики-антисеміти. Не краще було і в російському полоні, де він опинився, як і автор роману. У таборі для військовополонених, як писав Я.Бухбанд, панувала експлуатація, коли охорона віддавала полонених на роботи власникам навколишніх земель, а також корупція, коли за хабарі охорона дозволяла виходити за територію табору. Як на лихо, почалися хвороби.
Проте ще гірше стало, коли полонених відправляли на шахти або до поміщиків. На шахтах не платили ні копійки з обіцяного, тримали в брудних бараках і погано годували. А в маєтках ще й застосовували тілесні покарання.
Такий значний запас ненависті до багатих, антисемітів і росіян мав знайти вихід і, мабуть, знайшов після жовтневого перевороту. Герой «Шляху солдата», як і сам Я.Бухбанд бачить свій обов’язок у фізичному знищенні ворогів нового ладу. Наприклад, під час боротьби за вплив на уми військовополо¬нених, особливо тих, які ввійшли до комітету в справах військовополонених на Уралі, він стикається з антибільшовицьки налаштованим лейтенантом Шиллером.
«Лейтенант Шиллер не скупився на гроші. Він «винагороджував» тих, котрі залишилися вірними «вітчизні» й допомагали скуповувати йому платину і золото. Золото під виглядом дипломатичної пошти швед¬ського Червоного Хреста він відправляв за кордон. Більшовики для політичного керівництва прикріпили до комітету свого старого члена партії, товариша Дору Хазан. Вона не стала церемонитись, і їй швидко вдалося ліквідувати в комітеті основні негативні явища. Маленького зросту, худа, на вигляд завжди втомлена, скупа на похвали, Дора Хазан стала скоро улюбленим товаришем, особливо для тих, які горіли любов’ю до революції. Її удари по полі¬тичних авантюристах, скигліях, любителях чвар і кар’єристах були відчутними. Дора Хазан мені, як колишньому анархістові, мало довіряла. Її підозрілість до мене часто паралізувала мою активність, яку вона називала «активністю неотесаного бунтаря». Мої пропозиції рідко приймалися. Наприклад, я пропонував ліквідувати лейтенанта Шиллера і перехопити дипломатичну пошту. Про це дізналася Дора. Прошу читача вибачити мені. Я не зможу передати навіть у загальних рисах ставлення до мене товариша Хазан... Я отримав від неї попередження і скоро окопався в Челябінську з мандатом голови комісії з перевірки місць ув’¬язнення», — читаємо в Я.Бухбанда.
Проте, судячи з його творів, пристрасть до вбивств Д.Хазан витравити з нього не вдалося. Герой п’єси Я.Бухбанда «Полковник Лавров», виданої в 1925 році, — чекіст із до¬слівно перекладеним на російську прізвищем автора — Книгалента, описується в п’єсі так: «Начальник оперативного штабу боротьби з бандитизмом, 28 років, середнього зросту, голений, з іноземним акцентом (австрієць), одягнений у шкіряну тужурку». І він не сидить у штабі, а особисто знищує членів банди полковника Лаврова.
І ось що прикметно. В інших творах Я.Бухбанда з’являються описи вбивств близьких родичів. Герой його п’єси «Розправа», що вийшла в 1924 році, душить сестру, котра зрадила пролетар¬ську справу. А в другій частині «Шляху солдата» чех-більшовик Новак убиває молодшого брата-контрреволюціонера і збирається вбити старшого.
Тож ніяких слідів здобуття вищої освіти в п’єсах і прозі Я.Бухбанда не знайшлось. А ось слідів ненависті та схильності до садизму, в якому його звинуватили в 1928 році, — скільки завгодно.

«Перебільшення наявності злочинів»

Звіт про перевірку, прове¬дену відносно Я.Бухбанда Північнокавказькою краєвою контрольною комі¬сією, разюче відрізнявся від тих, що проводили в подібних випадках партійні слідчі з Москви. Ростовські товариші явно не знали, залишиться видний чекіст на своїй посаді чи ні, й тому визнавали тільки окремі компрометуючі його факти.
«Расследованием установлено, — говорилось у звіті, —что в период 1926 г. и первой половины 1927 г. пьянки среди группы руководящих работников таганрогской организации имели место, как напр., со стороны б. секретаря окр. КК т.Мочалова — чл. партии с 1912 г., б. нач. Таг. ОГПУ Бухбанда — чл. партии с 1917 г., нач. угро Розенберга (чл. партии, покончивший жизнь самоубийством) и ряда других товарищей (всего по делу о пьянстве с Розенбергом проходило в окр. КК восемь человек).
Отдельные из товарищей, напр. Мочалов, Розенберг, Дворкин, систематически пьянствовали в ресторанах, на квартирах, в рабочее время появлялись на службу в нетрезвом виде, и были такие случаи, когда пили в кабинете секретаря окр. КК Мочалова, он же обвинялся в половой распущенности. Факт появления его в невменяемом состоянии опьянения на улице и арест одного из встретившихся ему рабочих, привод его в милицию под угрозой оружия (из бесед комиссии с рабочими) возмутил рабочих, которые заявили протест, и тогда был поставлен о нем, как о секретаре ОКК, вопрос на президиуме ОКК, а затем на бюро окружкома, утвердившем постановление о его снятии. Розенберг окончательно разложился, сделал растраты, проигрывался в казино, устраивал дебоши и, наконец, узнав, что заведено дело по линии ГПУ и одновременно по линии КК, застрелился, будучи к тому еще больным «люизом» II стадии.
Мочалов отрицает предъявленные ему обвинения за исключением коллективных выпивок. Дворкин, бывш. зам. нач. таганрог. отд. ОГПУ, систематически пьянствовал с Мочаловым и Розенбергом. Указанные товарищи несомненно способствовали окончательному разложению Розенберга.
Что касается роли Бухбанда, то, как показали расследования, он действительно участвовал в нескольких коллективных выпивках на квартирах (9 лет ГПУ и октябрины у одного сотрудника, а также 1—2 семейных вечера на квартире Бухбанда). Одновременно выяснилось, что Розенберг приехал в г.Таганрог уже разложившимся, еще и сейчас поступают запросы и требования из г.Гомеля, где работал Розенберг, о взыскании с него разных денежных сумм по задолженности. Бухбанд не отрицает неоднократные выпивки с Розенбергом, заявляя при этом, что считал его с начала его приезда в Таганрог хорошим товарищем, а когда убедился, что Розенберг заходит далеко, порвал с ним и завел на него дело, что расследованием подтвердилось. За допущенные антипартийные поступки указанной группы товарищей вынесены соответствующие партвзыскания таганрог. окр. КК».
Що стосується доведення інших громадян до самогубства, то члени контрольної комісії спробували виправдати Я.Бухбанда. Про смерть агронома Голуба у звіті мовилося: «Выяснено, что т.Бухбанд в до¬просе агронома участия не принимал, что агроном Голубь, как бывш. офицер, по распоряжению нач. экономотдела т.Малышева, вербовался следователем в секретные осведомители, причем Голубь якобы согласился дать ответ на следующий день, приехав же домой, покончил жизнь самоубийством».
Однак набагато цікавішою виявилась історія самогубства коменданта Таганрозького ОДПУ Тоша, однією з головних функцій якого було виконання вироків: «Самоубийство коменданта т.Тоша произошло при следующих обстоятельствах: в отсутствие т.Бухбанда (отпуск) Тош сделал преступление по службе, имел половую связь с женой арестованного, о чем Бухбанд узнал в ПП ОГПУ (пов¬новажному представництві ОДПУ. — Прим. ред.) из поданного женой Тоша заявления; по приезде в Таганрог вызвал Тоша и в резкой форме вел с ним разговор, разоружил, но не арестовал, сам же ушел на митинг, где должен был выступать по случаю смерти т.Дзержинского. Тош, взяв обманным образом маузер у жены Бухбанда якобы для Бухбанда, придя в свою комнату, застрелился. Товарищи, работавшие с ним, характеризуют Тоша как человека сильно психически расстроенного (больного), одно время находящегося на излечении в доме умалишенных».
Комісія спробувала зам’яти звинувачення Бухбанда в садизмі, пояснюючи його поведін¬ку зайвою нервозністю і квапливістю: «По вопросу садизма Бухбанда из показаний одного из сотрудников ГПУ видно, что он «любил участвовать в исполнении смертных приговоров, обыкновенно у нас приговора в исполнение приводит комендант». Сам Бухбанд не отрицает, что участвовал в исполнении приговоров, но лишь тогда, когда надо было показать пример новичкам, присылаемым для работы с курсов ГПУ; комиссией также установлено, что всякий раз приговора в исполнение приводились в присутствии одного из пом. прокуроров или самого прокурора. В журнале посещений со стороны прокурорского надзора нет ни одного замечания, указывающего на какую-либо ненормальность в ГПУ.
Далее работники ГПУ, опрошенные комиссией, характеризуют т.Бухбанда как нервного, всегда торопящегося человека, так, напр., один из них говорит: «Имеющиеся сводки секретной агентуры мы Бухбанду не всегда докладывали из боязни, что он сейчас же даст распоряжение дело форсировать и в результате получить провал. По этому делу мы докладывали тогда, когда видели, что дело совершенно ясное, вполне оформившееся».
Проте особливо комічно ви¬глядала спроба заперечувати те, що Я.Бухбанд і його співробітники проводили розстріли таким чином, аби постріли чули інші ув’язнені, після чого легко отримували потрібні зізнання: «В заявлении Дубинина указывалось на имевшие место расстрелы у окон камер заключенных, после чего якобы вызывали на допрос, и в ряде заявлений — грубое обращение при допросах со стороны т.Бухбанда. Расследованием факты расстрелов у окон камер не подтвердились. Здание же (сарай), в котором приводились приговора в исполнение, находилось в этом же дворе недалеко от камер заключенных так, что вы¬стрелы, возможно, были слышны (работник ГПУ это отрицает), несмотря на то что при этом заводили автомашину. Также не подтвердилось наличие фактов вызова на допрос непосредственно после расстрелов, вызывались на следующий день и хотя редко, но практиковались вызовы на допрос в вечернее время».
Виходило, що зрідка після розстрілів усе-таки допитували. А грубий тиск на заарештованих під час допитів, але тільки на деяких, Я.Бухбанд заперечувати не став. Отже, в результаті комісія дійшла висновку: «Бухбандом допущен ряд ошибок — поспешность, нервозность, преувеличение наличия преступлений, чем вводил в заблуждение, а со стороны окр¬кома и окр. КК — излишняя доверчивость к информации т.Бухбанда, приведшая к санкционированию лишних арестов».
Останнє пояснювало ту надзвичайну м’якість, із якою проводилася перевірка Я.Бухбанда. Адже, якби довелося ви¬знати, що він займався злочинними справами, відповідати б довелось і партійному керівництву округу й навіть краю. Остаточне рішення партійного суду краю — партколегії — виглядало так: «Констатировать, что таганрогский отдел ОГПУ, руководимый т.Бухбандом, проводя работу по очищению судебных и хозяйственных органов от преступных и разложившихся элементов, допустил в работе ряд грубых ошибок:
а) заведение дела на руководителей таганрогской прокуратуры (Михайленко, Филипенко) без достаточно основанных и проверенных материалов;
б) арест без достаточных к тому материалов ряда лиц («дело Дубинина и Монсу»);
в) грубое обращение с обвиняемыми (Ежов и пр.).
Принять к сведению заявление зам. нач. ПП ОГПУ на СК (Північному Кавказі. — Прим. ред.) т.Еремина о наложении в дисциплинарном порядке на т.Бухбанда за эти упущения в работе строгого выговора».
В очікуванні цього рі¬шення Я.Бухбанд у грудні 1928-го чотири дні залишався без справ. Проте незабаром пішов на підвищення. 1 січня 1929 року він очолив секретний відділ крайового представництва ОДПУ, 1 березня 1930-го — читинський окружний відділ ОДПУ, де вів витончену боротьбу з православним духівництвом. У жовтні 1932 року його призначили начальником управління таборів ОДПУ Середньої Азії. А ще через рік — начальником управління Соловецьких таборів.
На новій, спокійнішій роботі він став більше часу приділяти творчості, й у 1934-му вийшла перша частина роману «Шлях солдата», який пізніше похвалив М.Горький. Отже, Я.Бухбанд почав дивитися звисока навіть на професійних письменників з ім’ям і дозволяв собі глумитися над ними.
Коли на Соловки для описання процесу перековування ворогів радянської влади приїхав Михайло Пришвін, Я.Бухбанд нібито забув погодувати «інженера людських душ» й осіб, котрі того супроводжували. А потім наказав накрити для них стіл, що нагадував скатерть-самобранку. Чи було це проявом садизму, нервозності або звичайної заздрості до талановитого письменника, навряд чи мало велике значення. При цьому соловецький начальник поводився так, що М.Пришвін записав у щоденнику: «Бухбанд: патефон и балалайка», оскільки той повторював одне і те саме про досягнення й показники таборів або прикидався простачком.
У 1935 році його письменницькі амбіції привели до повороту в службовій кар’єрі. Старі товариші по ВНК—ГПУ—ОДПУ знайшли в оновленому й об’єднаному з держбезпекою НКВС справді тепле місце — начальника міліції в Криму. Там він багато писав, видавав і перевидавав свої книги. А після публікації відгуку М.Горького зі схваленням «Шляху солдата» в газеті «Красный Крым» твори т.Бухбанда вирішили популяризувати, і по всій автономній республіці почали проводити читацькі конференції та читання його п’єс, роману і повістей. Природно, ніхто не смів сказати заслуженому чекістові, що кожна наступна його книжка слабкіша попередньої. І тим більше те, що майже всі його ідейно витримані, як тоді мовилося, твори не мають ніякого стосунку ні до драматургії, ні до літератури.
Він міг би купатися в штучних променях письменницької слави й далі, але настав 1937 рік. Його молоді колеги з НКВС почали створювати справу про грандіозну троцькістську і праву терористичну організацію в Криму. І чи то через садизм, чи то зводячи з Я.Бухбандом рахунки, а може, і з якоїсь іншої причини включили його до членів цієї організації.
8 січня 1938 року Я.Бухбанда серед інших обвинувачених у цій справі засудили до найвищої міри покарання. А в 1957-му його повністю реабілітували за відсутністю складу злочину.
Проте річ навіть не в тому, що Я.Бухбанд, як і багато його колег, виявився творцем і жерт¬вою політичних репресій в одній особі. Доводиться лише дивуватися з того, що комусь подобається вважати себе наступниками і продовжувачами справ цих людей.