Дім на двох
Продаж частки сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним.
Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
10 жовтня 2012 року м.Київ №6-106цс12
Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого — Яреми А.Г.,
суддів: Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Жайворонок Т.Є., Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л.,
розглянувши в судовому засіданні заяву Особи 10 про перегляд Верховним Судом рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.03.2012 у справі за позовом Особи 11,яка діє у своїх інтересах та в інтересах Особи 12, Особи 13, до Особи 14, Осо-би 10, треті особи: Головне управління юстиції у м.Києві, орган опіки і піклування Шевченківської районної у м.Києві державної адміністрації, про визнання права власності та визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним,
ВСТАНОВИЛА:
У грудні 2008 року Особа 11 звернулась до суду з позовом до Особи 14, Особи 10 про визнання права власності та визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним.
Зазначала, що з липня 1996 року перебуває у фактичних шлюбних відносинах (без реєстрації шлюбу) з Особою 14. Вони мають дітей: Осо-бу 12, Інформація 1, та Особу 13, Інформація 2.
6.08.98 Особа 14 придбав жилий будинок за Адресою 1 в м.Києві, у рахунок вартості якого внесено 5 тис. грн.
З 1998 року вона разом із дітьми проживає в указаному жилому будинку.
Посилаючись на те, що у 2006 ро-ці дізналася, що за договором купівлі-продажу від 1 5.03.2002 Особа 14 здійснив відчуження зазначеного будинку Особі 10 та що вказаний договір купівлі-продажу укладено з порушенням вимог ст.114 ЦК УРСР 1963 р., ст.17 закону «Про власність» та ст.18 закону «Про охорону дитинства», у процесі розгляду справи змінивши позовні вимоги, Особа 11 просила визнати недійсним зазначений договір купівлі-продажу та визнати за нею право власності на 1/2 частину цього будинку.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 17.06.2011 позовні вимоги Особи 11 задоволено частково: визнано за Особою 11 право власності на 4178/10000 жилого будинку за Адресою 1 в м.Києві, визнано договір купівлі-продажу вказаного жилого будинку від 15.03.2002, укладений між Особою 14 та Особою 10, недійсним у частині 4178/10000 зазначеного жилого будинку, і стягнуто з Особи 14 на користь Особи 10 8172 грн. 59 коп. вартості 4178/10000 указаного жилого будинку; вирішено питання розподілу судових витрат; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 11.10.2011 рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 17.06.2011 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Особі 11 відмовлено.
Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.03.2012 рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 17.06.2011 змінено; рішення Апеляційного суду м.Києва від 11.10.2011 скасовано; позовні вимоги Особи 11 задоволено частково: визнано договір купівлі-продажу спірного жилого будинку від 15.03.2002, укладений між Особою 14 та Особою 10, недійсним; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції Особа 10 порушує питання про скасування зазначеного рішення та прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції стст.48, 114 ЦК УРСР 1963 р. та ст.17 закону «Про власність», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
В обгрунтування заяви Особа 10 надав рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС від 16.05.2007 та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС від 3.10.2007, від 2.04.2008, від 17.09.2008, від 26.11.2008 та від 11.02.2009, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 13.08.2012 цивільну справу за позовом Особи 11, яка діє у своїх інтересах та в інтересах Особи 12, Особи 13, до Особи 14, Особи 10, треті особи: Головне управління юстиції у м.Києві, орган опіки і піклування Шевченківської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання права власності та визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним допущено до провадження ВС в порядку гл.3 розд.V ЦПК.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві Особи 10 доводи, Судова палата у цивільних справах ВС дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
За змістом ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву про перегляд справи ВС і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.
Судами встановлено, що з липня 1996 року до теперішнього часу Особа 11 та Особа 14 проживають однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Особа 11 і Особа 14 мають дітей: Особу 12, Інформація 3, та Особу 13, Інформація 4.
6.08.1998 між Особою 15, Особою 16 і Особою 14 укладено договір купівлі-продажу жилого будинку, згідно з яким Особа 15, Особа 16 передали у власність Особі 14, а Особа 14 прийняв у власність жилий будинок за Адресою 1 в м.Києві, сплативши за нього 11969 грн.
Особа 11 внесла 5 тис. грн. для придбання цього жилого будинку.
15.03.2002 між Особою 14 та Особою 10 укладено договір купівлі-продажу жилого будинку, за яким Особа 14 передав у власність Особі 10, а Осо-ба 10 прийняв у власність зазначений жилий будинок і сплатив за нього 19561 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги Особи 11 та визнаючи договір купівлі-продажу спірного жилого будинку недійсним, суд касаційної інстанції, установивши, що вказаний будинок є об’єктом спільної сумісної власності, виходив із того, що його відчуження за спірним договором купівлі-продажу здійснено без урахування вимог ст.17 закону «Про власність», стст.113, 114 ЦК УРСР 1963 р. та з порушенням права Особи 11 на привілеєву купівлю частки, передбаченого ст.114 ЦК УРСР 1963 р., і дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним цього договору купівлі-продажу.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВС від 17.09.2008 суд касаційної інстанції, установивши, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, зазначив про безпідставність застосування судами першої та апеляційної інстанцій у цьому разі ст.114 ЦК УРСР 1963 р. як правової підстави для визнання вказаного договору купівлі-продажу квартири недійсним, оскільки норми цієї статті поширюються виключно на учасників спільної часткової власності.
Таким чином, убачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції стст.113, 114 ЦК УРСР 1963 р. та ст.17 закону «Про власність».
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить із такого.
За змістом ст.112 ЦК УРСР 1963 р. розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
За ст.113 ЦК УРСР 1963 р. володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди — спір вирішується судом.
Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.
Таким чином, режим спільної часткової власності характеризується тим, що кожному учаснику належить заздалегідь певний розмір частки в праві власності на спільну річ. Розмір цієї частки визначається розміром внеску кожного з учасників або розміром його трудової участі.
Розмір частки права власності в спільній речі при праві спільної сумісної власності заздалегідь не визначений. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором.
Так, ст.17 закону «Про власність» передбачено, що майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об’єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, установивши, що спірний будинок придбавався за спільні кошти сторін, і визнавши цей будинок об’єктом спільної сумісної власності, безпідставно застосував до спірних правовідносин норми стст.113, 114 ЦК УРСР 1963 р. щодо привілеєвої купівлі частки в спільній власності та дійшов висновку про наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу вказаного будинку недійсним, як такого, що укладений без урахування зазначених норм закону.
Однак за нормами ст.114 ЦК УРСР 1963 р. при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.
Отже, норми стст.113, 114 ЦК УРСР 1963 р. регулюють правовідносини щодо спільної часткової власності (з визначенням часток) та не поширюються на правовідносини, що виникли з права спільної сумісної власності.
Крім того, невиконання вимог ст.114 ЦК УРСР 1963 року в разі продажу частки сторонній особі не є підставою для визнання правочину недійсним.
У такому випадку власник у межах установленого законом строку може вимагати в судовому порядку переведення на нього прав і обов’язків покупця за вчиненим правочином.
Саме до цього зводяться правові висновки, що викладені судом касаційної інстанції в ухвалі колегії суддів Судової палати в цивільних справах ВС від 17.09.2008, яка надана Особою 10 як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції стст.113, 114 ЦК УРСР 1963 р. та ст.17 закону «Про власність» у подібних правовідносинах, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
У справах, на судові рішення в яких як на приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається Особа 10, а саме: рішення колегії суддів Судової палати в цивільних справах ВС від 16.05.2007 й ухвали колегії суддів Судової палати в цивільних справах ВС від 3.10.2007, від 2.04.2008, від 26.11.2008 та від 11.02.2009, а також у справі, яка переглядається ВС, наявні різні фактичні обставини справи, тому вони не свідчать про неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права.
Ураховуючи викладене, рішення колегії суддів судової палати в цивільних справах ВСС від 28.03.2012 підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Згідно із ч.1 ст.3604 ЦПК суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених ст.355 цього кодексу.
Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС
ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 10 про перегляд ВС рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 28.03.2012 задовольнити частково.
Рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.03.2012 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова ВС є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.2 ч.1 ст.355 ЦПК.