Закон і Бізнес


Перемога — не заслуга адвоката


№31 (1381) 04.08—10.08.2018
23978

Сторони не вправі визначати результат розгляду справи судом як складову предмета договору про надання юридичних послуг. Такий висновок зробив ВС в постанові №462/9002/14-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

12 червня 2018 року                          м.Київ                                №462/9002/14-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О. (суддя-доповідач), ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М., КРАТА В.І. —

розглянув у відкритому судовому засіданні справу за касаційними скаргами Особи 4 та Особи 5 на рішення Залізничного районного суду м.Львова від 1.03.2017 та рішення Апеляційного суду Львівської області від 6.09.2017,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2014 року Особа 4 звернулася до суду з позовом до Особи 5 про стягнення коштів за договором про надання правової допомоги.

На обґрунтування своїх вимог указувала, що 19.01.2013 Особа 5 уклала з нею договір про надання юридичних послуг у цивільній справі, відповідно до умов якого вона зобов’язалася надати юридичні послуги та представляти інтереси матері відповідача — Особи 6 — у Печерському районному суді м.Києва в цивільній справі за її позовом до Особи 7 про визнання заповіту недійсним, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на 2/3 квартири, а відповідач зобов’язалась оплатити її послуги як адвоката рівними частинами по 4000 грн. на місяць у сумі 32500 грн., а також за досягнення позитивного рішення в зазначеній цивільній справі (визнання права власності на частину квартири, укладення мирової угоди на умовах, що прийняті позивачем) виплатити винагороду в розмірі 10% від суми, що становить експертну вартість частини квартири — предмета судового розгляду.

Зазначала, що свої зобов’язання за договором вона виконала, 4.02.2014 Печерський райсудом ухвалив рішення про задоволення позову Особи 6, однак відповідач не виконала своїх зобов’язань щодо виплати їй винагороди в розмірі 10% від експертної вартості квартири.

Посилаючись на викладені обставини, Особа 4 просила стягнути з відповідача борг за договором про надання юридичних послуг у цивільній справі в розмірі 10% від експертної вартості квартири, що становить 165178,20 грн., 144114,40 грн. інфляційних втрат і 12598,80 грн. як 3% річних у зв’язку з несвоєчасним виконанням грошового зобов’язання, 157742,91 грн. пені, 609,65 грн. витрат на проїзд на судові засідання та 4810 грн. судових витрат.

Особа 5 звернулася до суду із зустрічним позовом до Особи 4 про визнання недійсним договору про надання юридичних послуг у частині додаткової винагороди. На обґрунтування позову посилалася на те, що позивач під час укладення договору ввела її в оману щодо істотних умов договору, а саме — порядку визначення розміру та сплати вартості юридичних послуг і моменту настання позитивного результату. Вважає, що клієнтом Особи 4 є її мати, умови договору є несправедливими та порушують її права, а розмір гонорару не відповідає результату роботи Особи 4 і вимогам щодо принципів його визначення. Зазначає, що Особа 4 не надавала послуг як адвокат, а здійснювала представництво інтересів Особи 6 у цивільній справі на підставі довіреності як фізична особа. Спірний договір не спричинив для неї настання реальних правових наслідків, які ним обумовлені, оскільки вона не була стороною у справі, яку розглядав Печерський районний суд, а рішення суду стало позитивним для її матері з моменту набрання ним законної сили, а не з моменту прийняття районним судом.

Особа 6 звернулася до суду з позовом до Особи 4 про визнання недійсним договору від 19.01.2013 про надання юридичних послуг у цивільній справі, укладеного між Особою 4 та Особою 5. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що не уповноважувала свою доньку Особу 5 на укладення цього договору з Особою 4 про надання їй юридичних послуг. Цей договір було укладено без її згоди, вона не знала про його зміст і не бажала його укладення. Зазначає, що Особа 4 представляла в суді її інтереси за довіреністю. Вважає, що оспорюваний договір є недійсним як такий, що не створює реальних правових наслідків для неї.

Рішенням Залізничного районного суду м.Львова від 1.03.2017 позов Особи 4 задоволено. Стягнуто з Особи 5 на користь Особи 4 борг за договором у сумі 165178,20 грн., 144114,40 грн. інфляційних втрат, 3% річних в сумі 12598,80 грн. та 157742,91 грн. пені. Вирішено питання розподілу судових витрат. У задоволенні зустрічного позову Особи 5 та позову Особи 6 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що Особа 4 виконала взяті на себе зобов’язання за договором про надання юридичної допомоги, а відповідач свої зобов’язання щодо оплати передбаченої договором винагороди не виконала. При цьому суд не знайшов підстав для визнання договору недійсним.

Рішенням АСЛО від 6.09.2017 рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Особи 5 пені змінено, на підставі ст.551 ЦК зменшено її розмір до 10000 грн. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У вересні 2017 року Особа 5 подала до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове, яким відмовити Особі 4 в задоволенні позову та визнати договір про надання юридичних послуг недійсним.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не дослідив фактичних обставин у справі, не перевірив належності поданих доказів, не визначився, чи відповідає визначений в договорі гонорар адвоката обсягу, строкам, складності справи, фінансового стану особи, яка уклала договір, а апеляційний суд не перевірив заперечення, викладені в апеляційних скаргах відповідача та третьої особи.

У вересні 2017 року Особа 4 подала до ВСС касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду в частині зменшення пені, мотивуючи вимоги тим, що апеляційний суд не зазначив, на підставі яких норм матеріального права дійшов такого висновку.

29.09.2017 та 1.11.2017 суддею ВСС відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Особи 4 та Особи 5, витребувано справу із Залізничного райсуду м.Львова.

Ухвалою колегії суддів ВСС від 11.12.2017 справу призначено до судового розгляду.

Відзив Особи 5 на касаційну скаргу Особи 4, що надійшов 17.01.2018, мотивований тим, що доводи касаційної скарги суперечать установленим судом обставинам справи.

У пп.4 п.1 розд.XIII «Перехідні положення» ЦПК передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в цивільних справах, які подані й розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією кодексу, передаються до КЦС та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією кодексу.

19.02.2018 справу передано до КЦС.

19.03.2018 від Особи 4 надійшов відзив на касаційну скаргу Особи 5, в якому вона просить касаційну скаргу відхилити та врахувати доводи її касаційної скарги.

Відповідно до вимог чч.1 і 2 ст.400 ЦПК під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права й не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недоведеність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням ч.2 ст.389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суди встановили і сторони не заперечують, що з вересня 2012 року в провадженні Печерського райсуду була цивільна справа за позовом Особи 6 до Особи 7 про визнання заповіту недійсним, визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання права власності на 2/3 частини квартири.

На підставі довіреності, виданої Особі 6, адвокат Особа 4 здійснювала представництво її інтересів у суді та в інших державних органах.

19.01.2013 Особа 4 та Особа 5 (дочка Особи 6) уклали договір про надання юридичних послуг у цивільній справі, відповідно до умов якого Особа 5 як клієнт доручила, а Особа 4 як адвокат прийняла на себе зобов’язання на представництво інтересів матері клієнта Особи 6, позивача в цивільній справі, що розглядається в Печерському райсуді.

Договірна природа правовідносин, що виникли між сторонами, та необхідність вирішення в судовому порядку спору між ними з приводу виконання цього договору об’єктивно зумовлюють необхідність аналізу його положень.

Відповідно до умов договору адвокат надає юридичні послуги на платній основі, а клієнт зобов’язується їх оплатити.

У п.4.1 договору передбачена загальна вартість послуг у розмірі 32500 грн., що на момент укладення договору становило еквівалент $4000.

Відповідно до п.4.4 договору за досягнення позитивного рішення у справі (визнання права власності на частину квартири, укладення мирової угоди на умовах, що прийняті позивачем) Особа 5 зобов’язувалася виплатити адвокату додаткову винагороду в розмірі 10% від суми, що становить експертну вартість частини квартири за Адресою 1, що є предметом судового розгляду.

У п.8.1 договору визначено, що він набирає чинності з моменту його підписання й діє до прийняття рішення Печерським райсудом або достроково припиняється в порядку, передбаченому договором.

Рішенням Печерського райсуду від 4.02.2014 позов Особи 6 задоволено, визнано за нею в порядку спадкування право власності на 2/3 квартири за Адресою 1.

Особа 4 отримала від Особи 5 передбачену в п.4.1 договору загальну вартість послуг у розмірі 32740 грн., з яких 32500 грн. — вартість послуг за договором, а 240 грн. — компенсація судових витрат.

Акт прийому-передачі наданих послуг, як передбачено в п.8.2 договору, після виконання його умов, Особа 5 не підписала.

Предметом спору в справі є неналежне виконання зобов’язань за договором про надання юридичних послуг у частині виплати додаткової винагороди адвокату в розмірі 10% від вартості частини квартири за Адресою 1 та стягнення відповідних сум у зв’язку із цим, а також визнання недійсним цього договору в частині умови про додаткову винагороду.

Недійсний правочин відповідно до ч.1 ст.216 ЦК не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю, у зв’язку із чим вирішення питання про наявність підстав для задоволення позовних вимог Особи 4 про стягнення суми додаткової винагороди за його виконання залежить від вирішення позовних вимог Особи 5, Особи 6 про недійсність цієї умови договору.

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, установлених у чч.1— 3, 5, 6 ст.203 цього кодексу.

Згідно з чч.1, 2 ст.636 ЦК договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо іншого не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

Згідно з ч.4 ст.27 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5.07.2012 №50676-VI договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах.

Правильним і таким, що ґрунтується на нормах матеріального права й обставинах справи, є висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову Особи 6 про визнання недійсним договору про надання юридичних послуг, оскільки обставини, на які вона посилалася на обґрунтування своїх вимог, не передбачені законом як підстави для визнання договору недійсним.

Особа 5 на обґрунтування своїх вимог про недійсність частини договору посилалася на несправедливість визначення розміру додаткової винагороди адвокату та моменту досягнення позитивного рішення.

За договором про надання послуг виконавець зобов’язаний надати послугу, а замовник — оплатити її. За змістом стст.632, 903 ЦК ціна договору (плата за договором) — форма грошового визначення вартості наданих послуг. Виплата виконавцю послуги здійснюється за виконання ним договірного обов’язку.

Згідно з положеннями п.4 ст.1, ч.3 ст.27 закону договір про надання правової допомоги — домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Відповідно до положень ст.901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або провадження певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення гл.63 «Послуги. Загальні положення» підрозд.1 розд.ІІІ кн.5 цього кодексу можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

З огляду на предмет договору про надання юридичних послуг у цивільній справі (представництво інтересів матері клієнта як позивача в цивільній справі, що розглядається в суді) об’єктом оплати за договором є надані адвокатом юридичні послуги у зв’язку з вирішенням спору в суді.

Формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту є гонорар (плата за договором), порядок обчислення якого (фіксований розмір чи погодинна оплата), підстави для зміни його розміру, порядок сплати, умови повернення тощо відповідно до ст.30 закону визначаються в договорі про надання правової допомоги.

При встановленні розміру гонорару відповідно до ч.3 ст.30 закону врахуванню підлягають складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, витрачений ним час, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини.

Указаним вимогам відповідає визначений сторонами у п.4.1 договору розмір загальної вартості послуг адвоката.

Що стосується визначеної в п.4.4 договору додаткової винагороди за досягнення позитивного рішення у справі, то, за своїм змістом і правовою природою, така винагорода не є ціною договору (платою за надані послуги) у розумінні стст.632, 903 ЦК та ст.30 закону, а є платою за сам результат (позитивне рішення), досягнення якого відповідно до умов договору не ставиться в залежність від фактично наданих послуг.

Відповідно до положень ч.1 ст.638 ЦК, за класифікаційною ознакою, предмет договору є складовою його істотної умови.

З урахуванням положень чч.1 та 2 ст.202, ч.1 ст.203, ч.1 ст.628 ЦК зміст двостороннього договору як правочину становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Ці умови не можуть суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

В аспекті цивільно-правових зобов’язань виконавця предметом договору про надання юридичних послуг є вчинення певної дії або провадження певної діяльності в інтересах другої сторони (клієнта).

Аналіз положень пп.1.1 та 1.4 договору дає підстави для висновку, що його умовами визначено оплату не тільки наданих юридичних послуг, а ще й факту досягнення позитивного для особи, в інтересах якої укладено договір, результату судового розгляду цивільної справи.

Інтереси Особи 5 як сторони договору (клієнт) та Особи 6, на користь якої укладено договір (матір клієнта), безумовно, не обмежуються отриманням власне послуг адвоката Особи 4, а спрямовані на досягнення певного результату — позитивного рішення у справі, проте досягнення такого результату виходить за межі предмета договору, яким є лише надання юридичних послуг.

Рішення суду в цивільній справі є результатом вирішення спору, що виник між учасниками договірних правовідносин, актом органу судової влади, що приймається, складається й підписується виключно суддями відповідно до чітко визначених процедур судочинства іменем України на засадах верховенства права.

За змістом положень ч.2 ст.6, п.14 ч.1 ст.92, ч.1 ст.124 Конституції, органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів, судочинство визначається виключно законами, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Зазначені норми виключають як таку можливість належності діяльності органів судової влади до сфери приватноправового регулювання, а отже, і до предмета цивільно-правових договорів.

Відповідно до положень стст.6, 627 ЦК в їх системному зв’язку сторони є вільними у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості й можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносин на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це («заборонено законом») або якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту чи суті відносин між сторонами.

Отже, свобода договору не є абсолютною, вона обмежується законом і суттю договірних правовідносин, якою, за договором про надання юридичних послуг у формі представництва в суді, є забезпечення балансу приватних і публічних інтересів — права особи на кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді її справи в суді (приватний інтерес) і незалежність та безсторонність судової влади при розгляді цивільних справ (публічний інтерес). Реалізуючи принцип свободи договору, сторони не вправі змінювати імперативну вимогу закону щодо предмета договору про надання юридичних послуг шляхом визначення в безпосередній чи завуальованій формі результат розгляду справи судом як складову предмета договору про надання юридичних послуг.

Таке обмеження жодним чином не звужує змісту та обсягу права сторін договору в цій справі самостійно визначати прийнятні для них умови оплати послуг за договором, загальну вартість послуг тощо.

Судове рішення не належить до об’єктів цивільних прав (ч.1 ст.177 ЦК), а його ухвалення в конкретній справі не є результатом наданих адвокатами сторін послуг, а тому не може бути предметом договору (ч.1 ст.638 цього кодексу).

Включення в умови договору про надання юридичних послуг п.4.4 про винагороду адвокату за досягнення позитивного рішення суду суперечить основним засадам здійснення правосуддя в Україні, актам цивільного законодавства, у зв’язку з чим та в силу положень ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК підлягає визнанню недійсним за пред’явленим стороною договору позовом.

Доводи касаційної скарги Особи 5 заслуговують на увагу з огляду на викладене, у зв’язку з чим і відповідно до ст.412 ЦПК є підставою для скасування оскаржуваного рішення в частині вирішення її позовних вимог про визнання недійсним пункту договору й ухвалення в цій частині нового рішення про їх задоволення.

Оскільки ВС дійшов висновку про недійсність п.4.4 договору про надання юридичних послуг у цивільній справі, позовні вимоги адвоката Особи 4 про стягнення з Особи 5 сум на підставі цього пункту договору задоволенню не підлягають.

Керуючись стст.400, 409, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 4 задовольнити частково. Касаційну скаргу Особи 5 задовольнити.

Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 1.03.2017 та рішення Апеляційного суду Львівської області від 6.09.2017 скасувати.

У задоволенні позову Особи 4 до Особи 5, третя особа — Особа 6, про стягнення коштів за договором про надання правової допомоги — відмовити.

Позов Особи 5 та Особи 6 до Особи 4 про визнання недійсним договору про надання правової допомоги задовольнити частково.

Визнати недійсним п.4.4 договору від 19.01.2013, укладеного між Особою 4 та Особою 5 про надання юридичних послуг.

Стягнути з Особи 4 на користь Особи 5 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги в розмірі 6551,14 грн.

Постанова оскарженню не підлягає.

 

ОКРЕМА ДУМКА

Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В.І.

12 червня 2018 року м.Київ №462/9002/14-ц

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЧЕРВИНСЬКОЇ М.Є. (головуючого), АНТОНЕНКО Н.О. (суддя-доповідач), ЖУРАВЕЛЬ В.І., КОРОТУНА В.М., КРАТА В.І. — касаційну скаргу Особи 6 задовольнив частково, а касаційну скаргу Особи 7 задовольнив. Рішення Залізничного районного суду м.Львова від 1.03.2017 та рішення Апеляційного суду Львівської області від 6.09.2017 скасував. У задоволенні позову Особи 6 до Особи 7, третя особа — Особа 8, про стягнення коштів за договором про надання правової допомоги відмовив. Позов Особи 7 та Особи 8 до Особи 6 про визнання недійсним договору задовольнив частково. Визнав недійсним п.4.4 договору від 19.01.2013, укладеного між Особою 6 та Особою 7, про надання юридичних послуг.

При цьому колегія суддів зробила висновок, що «…свобода договору не є абсолютною, вона обмежується законом і суттю договірних правовідносин, якою, за договором про надання юридичних послуг у формі представництва в суді, є забезпечення балансу приватних і публічних інтересів — права особи на кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді її справи в суді (приватний інтерес) і незалежність та безсторонність судової влади при розгляді цивільних справ (публічний інтерес). Реалізуючи принцип свободи договору, сторони не вправі змінювати імперативну вимогу закону щодо предмета договору про надання юридичних послуг шляхом визначення в безпосередній чи завуальованій формі результат розгляду справи судом як складову предмета договору про надання юридичних послуг.

Таке обмеження жодним чином не звужує змісту та обсягу права сторін договору в цій справі самостійно визначати прийнятні для них умови оплати послуг за договором, загальну вартість послуг тощо.

Судове рішення не належить до обєктів цивільних прав (ч.1 ст.177 ЦК), а його ухвалення в конкретній справі не є результатом наданих адвокатами сторін послуг, а тому не може бути предметом договору (ч.1 ст.638 цього кодексу).

Включення в умови договору про надання юридичних послуг п.4.4 про винагороду адвокату за досягнення позитивного рішення суду суперечить основним засадам здійснення правосуддя в Україні, актам цивільного законодавства, у зв’язку із чим та в силу положень ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 ЦК підлягає визнанню недійсним за пред’явленим стороною договору позовом».

Не можу погодитись із цим рішенням колегії суддів з таких причин.

1. Тлумачення стст.16, 203, 215 ЦК свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

по-перше, пред’явлення позову однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;

по-третє, встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб’єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується численними висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (від 25.12.2013 у справі №6-78цс13; від 21.10.2015 у справі №3-649гс15; від 21.10.2015 у справі №3-670гс15; від 4.11.2015 у справі №3-669гс15; від 11.05.2016 у справі №6-806ц16; від 30.11.2016 у справі №910/31110/15).

2. Тлумачення п.3 ст.3, ст.627 ЦК свідчить, що свобода договору має кілька складових. Зокрема, свобода укладання договору, у виборі контрагента, виду договору, визначенні умов договору, форми договору.

2.1. При реалізації принципу свободи договору слід ураховувати вимоги ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абз.2 ч.3 ст.6 ЦК, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав:

2.1.1. наявності в акті цивільного законодавства прямої вказівки про неможливість сторін відступати від його імперативного положення (наприклад, згідно ч.5 ст.576 ЦК предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом);

2.1.2. якщо зі змісту акта цивільного законодавства випливає обовязковість його положень, яка може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів (наприклад, таким буде припис абз.2 ч.1 ст.739 ЦК, що умова договору, відповідно до якої платник безстрокової ренти не може відмовитися від договору ренти, є нікчемною);

2.1.3. якщо це випливає із суті відносин між сторонами. Ця підстава не є логічним закінченням абз.2 ч.3 ст.6 ЦК. Такі міркування зумовлені тим, що ст.6 ЦК присвячена регулюванню співвідношення актів цивільного законодавства й договору, а не їх кореляції з сутністю відносин між сторонами. Адже сутність цих відносин полягає в їх договірному характері. Тому її застосовування фактично можливе тільки за наявності будь-якої з двох попередніх підстав, тобто прямої вказівки, або ж якщо обов’язковість положень акта цивільного законодавства випливає з його змісту.

3. Результат розгляду та вирішення цивільної справи безпосередньо пов’язаний з позицією, зусиллями й участю в процесі представника інтересів сторони за договором про надання юридичних послуг. Саме сторони та їх представники у зв’язку з розмежуванням процесуальних функцій з судом є активною рушійною силою змагального процесу.

3.1. Як зауважується в доктрині, «сторони є «господарями» процесу, сторони в цивільному судочинстві відповідно до принципу змагальності стають «сильнішими» за суд, і це є гарантією ефективного судового захисту їх прав завдяки реалізації ними права на судовий захист.

3.2. Сторона виявляє ініціативу розгляду справи в суді, несе тягар формування доказового матеріалу, представляє своє судження про факти, обґрунтовує вимоги й заперечення, висловлює думку щодо оцінки фактів і правової кваліфікації спору. Тому твердження про те, що «ухвалення [судового рішення] в конкретній справі не є результатом наданих адвокатами сторін послуг, а тому не може бути предметом договору», є занадто категоричним. Оскільки абсолютне його сприйняття суперечить суті принципу змагальності цивільного судочинства й нівелює потребу в правовій допомозі.

4. Тлумачення п.4 ч.1 ст.1 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» свідчить, що правова допомога має інтерес для клієнта не сама по собі, а має певну мету й задовольняє потребу в захисті, відновленні й задоволенні його прав. Саме тому ці наслідки бажані для клієнта та сприймаються ним саме як результат надання правової допомоги. Наявність або відсутність бажаного судового рішення, що задовольняє права й інтереси замовника, є для нього чіткою та найбільш переконливою оцінкою якості послуг виконавця і при відсутності інших критеріїв — нормальною та законною умовою розміру відповідної винагороди за спільною домовленістю сторін.

4.1. Тому немає ніяких підстав уважати, що саме по собі прийняття судом певного рішення могло б розумітися сторонами договору про надання юридичних послуг як предмет або результат надання послуг. У цьому випадку судове рішення сприймається як оцінка якості послуг, успіху чи неуспіху вжитих стороною дій та як юридичний факт, з яким сторони пов’язують за договором умови виплати винагороди за надані юридичні послуги.

5. Тлумачення ч.1 ст.203 ЦК свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених у ньому.

5.1. Зміст правочину в першу чергу має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у ст.4 ЦК. Утім, більшість законодавчих актів мають комплексний характер, і в них поряд із цивільно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої належності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, установленим у цивільно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

5.2. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.

6. Колегія суддів не вказала, якій же імперативній цивільно-правовій нормі суперечить п.4.4 договору про надання юридичних послуг від 19.01.2013.

6.1. У зв’язку із цим підстави для визнання недійсним п.4.4 договору про надання юридичних послуг від 19.01.2013 відсутні. Тому касаційні скарги слід було залишити без задоволення, а оскаржені рішення — без змін.