Закон і Бізнес


Розрахунок при звільненні зі служби


№29 (1379) 21.07—27.07.2018
18732

Компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а тому звернення з вимогами про зобов’язання її виплатити не обмежується будь-яким строком. Такий висновок зробив ВС в постанові №808/858/16, текст якої друкує «Закон і Бізнес».


Верховний Суд

Іменем України

Постанова

4 травня 2018 року                          м.Київ                                №808/858/16

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) — ДАНИЛЕВИЧ Н.А.,
суддів: БЕВЗЕНКА В.М., ШАРАПИ В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження заяву Особи 3 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду від 5.07.2016 у справі за позовом Особи 3 до головного управління Міністерства внутрішніх справ в Запорізькій області, Запорізького міського управління головного управління МВС в Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ВАС ухвалою від 5.07.2016 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на ухвали Запорізького окружного адміністративного суду від 18.04.2016 та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 8.06.2016 відмовив на підставі п.5 ч.5 ст.214 Кодексу адміністративного судочинства (КАС у редакції, чинній до 15.12.2017).

Не погоджуючись із ухвалою суду касаційної інстанції, Особа 3 подав до ВСУ заяву про її перегляд з підстав, передбачених пп.2, 5 ч.1 ст.237 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017).

Ухвалою ВСУ від 1.11.2016 відкрито провадження у справі за позовом Особи 3 до головного управління МВС в Запорізькій області, Запорізького міського управління головного управління МВС в Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат та моральної шкоди.

<…> У ч.1 ст.235 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017) передбачалось, що ВСУ переглядає судові рішення в адміністративних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

Згідно з п.1 ч.1 ст.236 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017) сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мали право подати заяву про перегляд судових рішень в адміністративних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.237 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017) заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права — при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності справ або встановленої законом юрисдикції адміністративних судів.

У п.5 ч.1 ст.237 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017) передбачалось, що заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах може бути подана виключно з підстав невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові ВСУ висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 9.03.2016 Особа 3 звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до ГУ МВС у Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат та моральної шкоди.

Ухвалою ЗОАС від 18.04.2016, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 8.06.2016 та ухвалою ВАС від 5.07.2016, позовну заяву Особи 3 до ГУ МВС в Запорізькій області, Запорізького міського управління ГУ МВС в Запорізькій області про стягнення грошової компенсації за невикористані щорічні відпустки, середньомісячного заробітку, 3% річних, інфляційних втрат та моральної шкоди залишено без розгляду.

Залишаючи позов без розгляду, суди попередніх інстанцій зазначили, що у випадку звільнення працівника останній має право отримати розрахунок у день звільнення (в тому числі отримати всі належні виплати, такі як компенсація за невикористану відпустку). Після звільнення працівника між колишніми працівником та роботодавцем може виникнути спір щодо невчасного чи неповного розрахунку при звільненні, який не підпадає під категорію спорів, передбачених ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю. Суди зазначили, що позовні вимоги позивача пов’язані зі стягненням компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, процентів за прострочення суми виконання грошового зобов’язання, інфляційних втрат та моральної шкоди, а не належної йому заробітної плати (грошового забезпечення). Таким чином, суди дійшли висновку, що позивач пропустив строк звернення до адміністративного суду, визначений ст.99 КАС.

У заяві про перегляд ухвали ВАС від 5.07.2016 Особа 3 просить скасувати ухвалу ЗОАС від 18.04.2016, ухвалу ДААС від 8.06.2016 та ухвалу ВАС від 5.07.2016 і направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

На обґрунтування заяви додано копії рішень ВАС від 2.04, 12.08, 11.11, 8.12.2015 (№№К/800/49771/13, К/9991/73286/11, К/9991/36859/11, К/800/5679/15 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а також копію постанови ВСУ від 3.07.2013 (справа №6-60цс13) як на підтвердження невідповідності оскаржуваного судового рішення викладеному у цій постанові висновку щодо застосування норм процесуального права. У зазначених ухвалах ВАС, посилаючись на рішення Конституційного Суду від 15.10.2013 №9-рп/2013, зробив висновки, що при розгляді спору про стягнення належної працівникові заробітної плати положення ч.2 ст.233 КЗпП підлягають застосуванню у випадках пред’явлення вимог про стягнення будь-яких виплат, що входять до структури заробітної плати, і застосування цих положень не пов’язане з фактом нарахування чи ненарахування роботодавцем спірних виплат. Таким чином, відповідно до викладеної в цих судових рішеннях позиції право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення сум складових належної працівнику заробітної плати не обмежено будь-яким строком.

Також заявник вказує на невідповідність висновків оскаржуваного судового рішення висновкам, наведеним у постанові ВСУ від 3.07.2013 (справа №6-60цс13), щодо застосування норм процесуального права. У даному судовому рішенні ВСУ зазначив, що, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, якщо ж він у цей день не був на роботі — наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи — до дня постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Колегія суддів, перевіривши наведені в заяві доводи, дійшла висновку про таке.

Відповідно до приписів ст.19 закону «Про міліцію» від 20.12.90 №565-XII (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) форми і розміри грошового забезпечення працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.

Згідно з п.56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР, затвердженого постановою КМ УРСР від 29.07.91 №114 (у редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби), особам середнього, старшого і вищого начальницького складу, звільненим із органів внутрішніх справ за віком, через хворобу, обмежений стан здоров’я чи скорочення штатів, у році звільнення за їхнім бажанням надається чергова відпустка, тривалість якої визначається відповідно до п.51 цього положення.

Особам рядового і начальницького складу (крім осіб, указаних в абзаці першому цього пункту), які звільняються з органів внутрішніх справ, за невикористану в році звільнення відпустку виплачується грошова компенсація відповідно до законодавства.

Відповідно до ст.1 КЗпП (КЗпП в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби) вказаний кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

У ст.21 КЗпП визначено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Відповідно до ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше від наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

За змістом ст.117 КЗпП, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У ч.2 ст.2 закону «Про оплату праці» від 24.03.95 №108/95-ВР передбачено, що додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (ч.3 ст.2 цього закону).

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов’язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; у разі невиконання такого обов’язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена ст.117 КЗпП відповідальність.

У ст.233 КЗпП передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду щодо вирішення трудових спорів.

Так, ч.1 зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення — в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у ч.2 цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст ч.2 ст.233 КЗпП, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Відповідно до ч.1 ст.99 КАС (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду першої інстанції) адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим кодексом або іншими законами.

Відповідно до ч.7 ст.9 КАС у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що грошова компенсація за невикористані дні щорічної відпустки є частиною заробітної плати, а тому звернення до суду з вимогами про зобов’язання її виплатити не обмежується будь-яким строком.

При цьому колегія суддів при розгляді заяви Особи 3 про перегляд судового рішення не встановлює наявності або відсутності у останнього права на отримання такої грошової компенсації, а досліджує питання застосування строків звернення до суду з даними позовними вимогами та зауважує на відсутність будь-яких їх обмежень.

Разом з тим щодо посилань заявника на відмінність висновків, зроблених судами попередніх інстанції, від позиції, викладеної в постанові ВСУ від 3.07.2013 (справа №6-60цс13), колегія суддів зазначає, що вони є необґрунтованими та безпідставними, оскільки зазначені рішення ухвалені щодо різних правовідносин, унаслідок різних фактичних обставин. Окрім цього, висновки, викладені в постанові ВСУ від 3.07.2013 (справа №6-60цс13), сформовані щодо застосування інших правових норм та не стосуються спірних правовідносин.

З урахуванням зазначеного висновок судів у справі, що розглядається, щодо пропуску Особою 3 строку для звернення до суду не ґрунтується на правильному застосуванні норм права, тому всі ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню.

Згідно з пп.1 п.1 розд.VII «Перехідні положення» КАС (у чинній редакції) справа розглядається Верховним Судом за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу, а саме — встановленими глгл.2 і 3 розділу кодексу відповідної редакції.

За змістом ч.2 ст.227 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017), порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд.

Беручи до уваги те, що суди всіх інстанцій фактичні обставини справи не з’ясовували, колегія суддів позбавлена можливості ухвалити нове рішення, а отже, справу необхідно направити на розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись пп.1 п.1 розд.VII «Перехідні положення» КАС (у редакції, чинній з 15.12.2017), стст.227, 241—243 КАС (у редакції, чинній до 15.12.2017), Суд

ПОСТАНОВИВ:

Заяву Особи 3 задовольнити.

Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 18.04.2016, ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 8.06.2016 та ухвалу Вищого адміністративного суду від 5.07.2016 скасувати, справу направити на розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною й оскарженню не підлягає.