Закон і Бізнес


Покарання без порушення

Поведінка, дозволена процесуальним законом, не може визнаватися протиправною


Накладаючи штраф за безпідставний позов, суддя повинен принаймні вивчити зміст останнього, а для цьо-го потрібно відкрити провадження.

№28 (1378) 14.07—20.07.2018
Анна БОЙЧУК, юрист Ader Haber
14907
14907

Наприкінці липня в Одесі обговорять новели процесуальних кодексів, зокрема застосування заходів процесуального примусу. Чи є ці механізми дієвими? Чи не порушується ними принцип змагальності та чи забезпечується за таких умов реалізація права на судовий захист у розумні строки?


Що вважати зловживанням

Як відомо, законом «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3.10.2017 №2147-VIII запроваджено механізми запобігання зловживанню процесуальними правами. Так, за недобросовісне користування процесуальними правами, яке здійснюється особами з метою перешкоджання судочинству, суд за власною ініціативою або за заявою іншої сторони може застосувати заходи процесуального примусу. Це, зокрема, попередження, видалення із залу судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження, привід або штраф (ст.144 ЦПК, ст.145 КАС, ст.132 ГПК).

Вивчаючи судову практику використання цього інституту, можна зробити висновки, що зміни, внесені до процесуального законодавства, здебільшого сприяють своєчасному розгляду справ, апеляційних і касаційних скарг. Водночас трапляються недоліки законодавчого регулювання, оскільки норми містять оціночний компонент, тому можуть бути застосовані суб’єктивно.

Основоположними засадами судочинства законодавець визначив недопустимість зловживання процесуальними правами. У той же час у процесуальних кодексах не дано визначення такого поняття. Розкриваючи його зміст, можна звернутися до тлумачення виразу «зловживання правом».

Це діяння осіб, метою яких є перешкоджання здійсненню судочинства, тобто його використання на шкоду державі в особі суду, а наслідком — створення перешкод для вирішення завдань, які ставляться перед судочинством, тобто справедливого, неупередженого та своєчасного розв’язання спорів.

У ст.17 Конвенції про захист прав людини і основних свобод зловживання правом визначається як діяльність або дії, спрямовані на скасування прав і свобод, визнаних у конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено нею.

Отже, у процесуальних кодексах наведено невичерпний перелік дій, які «залежно від конкретних обставин» суд може визнати зловживанням процесуальними правами. Підкреслено, що такі дії мають суперечити завданню господарського, адміністративного, цивільного судочинства та перешкоджати його здійсненню.

Три варіанти санкцій

Процесуальні кодекси зобов’язують суди вживати до учасників процесу визначених законами заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. Проте на практиці застосування заходів процесуального примусу в подібних правовідносинах є неоднаковим. На суди покладається відповідальність у визначенні межі між добросовісним використанням учасником провадження своїх прав і зловживанням ними. При цьому «недобросовісність» і «добросовісність» також є оціночними категоріями.

Санкцій за зловживання процесуальним правом установлені нормами процесуальних законів. Тож можна говорити про те, що прогалин у регулюванні немає, а тому ці норми не можуть бути застосовані за аналогією.

Невиконання процесуальних обов’язків, таких як подання витребуваних документів та доказів, необґрунтована неявка на судове засідання, вчинення дій, спрямованих на затягування розгляду (оскарження рішень, що не підлягають оскарженню, заявлення необґрунтованих відводів, подання необґрунтованих і безпідставних клопотань) тощо — явні зловживання процесуальним правом. Такі дії, напевне, не викликають у судів труднощів при кваліфікації та, відповідно, застосування до відповідних осіб заходів процесуального примусу.

Натомість неоднаковою є практика застосування заходів процесуального примусу в разі подання кількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання кількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматичним розподілом справ між суддями. Те саме стосується й подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або позову в спорі, який має очевидно штучний характер.

Так, в одних випадках суди застосовують процесуальні механізми — повернення без розгляду позовних заяв з попередженням про зловживання процесуальними правами. В інших — відмовляють у задоволенні клопотання про застосування до особи заходів процесуального примусу з посиланням на те, що, наприклад, подання аналогічних позовів, за якими не були відкриті провадження, не є зловживанням, оскільки не перешкоджає судочинству. І третій варіант: суди визнають подання кількох позовних заяв як зловживання, застосовують і заходи процесуального примусу у вигляді штрафу в максимальному розмірі, і заходи процесуальні — в межах фактично не порушеного провадження.

Штраф поза провадженням?

Зі змісту положень статей процесуальних кодексів убачається, що стягнути штраф за зловживання процесуальними правами можливо лише в разі, якщо суд установить, що такі дії вчинені з метою перешкоджання судочинству. Водночас право на судовий захист, закріплене в ст.55 Основного Закону, належить до гарантованих невід’ємних конституційних прав людини. Процесуальними законами гарантовано право на звернення до суду, якого ніхто не може бути позбавлений. Крім того, гарантовано право на відкликання поданої заяви, повторне звернення з позовом після його повернення судом та усунення недоліків.

Таким чином, наявність у позивача права на звернення до суду в установленому законом порядку, тобто поведінка, яка дозволена процесуальним законом, не може бути визнана протиправною. Адже право на звернення до суду надано особі Конституцією для захисту порушених прав.

Отже, фактично звернення із заявою чи позовом не може бути кваліфіковано як зловживання процесуальним правом, яке вчиняється з метою перешкоджання судочинству. Процесуальними правами володіють лише ті особи, які беруть участь у справі. Тому правовий статус в особи виникає тільки після відкриття провадження. Це є ще одним підтвердженням того, що звернення з позовною заявою не може бути визнано зловживанням процесуальним правом, за яке настає відповідальність у вигляді штрафу. Адже відсутня мета — перешкоджання судочинству, оскільки воно ще не розпочате.

Визначення безпідставності позову взагалі можливе виключно після його розгляду по суті, і наслідком стане відмова в його задоволенні. Аналогічно — зі встановленням штучності позовних вимог.

Критерії відокремлення

Відповіді на запитання, що таке «безпідставний» або «штучний» позов у розумінні норм процесуальних законів, що таке маніпуляція автоматичним розподілом справ та чи є неодноразове звернення особи з позовом до суду тими діями, метою яких є перешкоджання судочинству, думаю, найближчим часом дасть судова практика.

Процесуальне законодавство містить достатньо механізмів для того, щоб забезпечити дотримання сторонами своїх процесуальних обов’язків. Суди мають виробити прозорі та зрозумілі критерії для відокремлення дій, спрямованих на реальний захист прав клієнта, від дій, що застосовуються для маніпулювання, затягування розгляду справи тощо.

Провідна роль у цьому має належати Верховному Суду, який повинен виробити ці критерії та алгоритм застосування норм, якими врегульовано питання щодо вжиття заходів процесуального примусу. Він уже зробив висновки щодо правильності застосування судом апеляційної інстанції заходів процесуального примусу у вигляді штрафу (постанова від 5.05.2018 у справі №910/18436/16). Висновки за результатами розгляду матеріалів касаційних скарг, які подані з метою затягування судового розгляду, викладені в ухвалах ВС від 19.03.2018 (справа №916/1253/17), 11.04.2018 (№911/795/17), 15.05.2018 (№905/1964/17) та 4.06.2018 (№905/163/15).

Сподіватимемося, що заходи процесуального примусу стануть ефективними механізмом для забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення спорів.