Бої з електоральними втратами

Політичні перипетії повністю розпорошили симпатії виборців

Результати опитувань Українського інституту соцдосліджень ім. О.Яременка і Центр «Соціальний моніторинг» за листопад — грудень показали: якби вибори до Ради відбулися сьогодні, 36% наших співгромадян їх проігнорували б, проголосували проти всіх або ж просто не знали, за кого поставити галочку.

Минулого року протестні настрої в суспільстві були не такими вираженими (за різними даними, від 23 до 30%). Так, склад парламенту нині помітно б змінився: крім Партії регіонів, КПУ і БЮТ — «Батькiвщини», 3%-ий бар’єр подолали б «Сильна Україна», «Фронт змін» і «Свобода». Правда, слід урахувати великий відсоток похибки: всі «нові політики» балансують на межі прохідного бар’єра.

Непопулярні реформи: серпом по рейтингу

Важко було чекати, що рейтинг влади зростатиме. Упевнений, це чудово розуміють і команда Президента, й урядовці. Влада багато чого пообіцяла, очевидно, вже перед виборами чудово розуміючи, що виконати навіть частину обіцяного буде неможливо.
Так і сталося. Президент розпочав непопулярні реформи — і що, він чекав, що їх із захопленням підтримає наше суспільство?
Мабуть, окремої статті заслуговує аналіз психології наших громадян — у минулому членів радянського суспільства, яка навряд чи змінилася за майже 20 років незалежності України. При слові «реформи» радянська людина здригалася, бо чудово розуміла, що для її сімейного бюджету це закінчиться погано.
У пострадянської людини будь-які перетворення викликають лише негативну реакцію (в сусідній Росії слово «реформатор» сприймається майже як лайливе; пригадаймо, що всіх «молододемократів» епохи Бориса Єльцина, які зробили неймовірний поворот від Росії соціалістичної до Росії капіталістичної, презирливо називають «єльцинськими реформаторами»). Але за всі роки незалежності наших людей стільки разів «карали матеріально», а реформи були настільки формальними, що пряма залежність схуднення кишені від липових рефор¬містських кроків, здавалося б, уже не простежується.
Інша справа — реформи не просто проголосити, а дійсно почати. Звичайно, до реальної зміни суспільства ще дуже далеко, реформи (точніше кажучи, перші кроки на їх здійснення) проводяться поспіхом, із серйозними прорахунками та помилками, оскільки немає досвіду інформаційно-соціального забезпечення і роз’яснення суті такого роду перетворень. Проте Президент і Уряд хочуть уславитися як реформатори. Точніше, як «забезпечувачі» стабільності.
Безумовно, при цьому втрачається та частина електорату, яка розраховувала на швидке диво: мовляв, мій кандидат пере¬міг — жити стане краще і веселіше.
Веселіше вже точно не стане (світова криза, здається, тільки поглиблюється), а ось трохи краще — так, але це шлях через терня до зірок, тобто через важку і постійну роботу, як, власне, і сказав про це Президент у новорічному зверненні до народу.
Природно, велика частина електорату не готова до такого роду випробувань. Звідси падіння рейтингу влади.
Однак і заради справедливості слід зазначити: воно не таке різке, як було, скажімо, при попередньому Президентові. Пояснити це легко: «помаранчеві» фактично з першого ж дня приходу до влади «палацовими інтригами» і кадровими «перетрушуваннями» псували репутацію свого лідера. Достатньо пригадати перші зіткнення по лінії Тимошенко — Ющенко, Тимошенко — Порошенко і т.д.
Не можна сказати, що в стані нинішніх сильних світу цього немає плюра¬лізму думок, притча во язицех — поділ владної команди відповідно до економічних інтересів фінансово-промислових груп. Проте (принаймні публічно) владі вдалось уникнути «самопоїдання», «саморуйнування» через великі кадрові скандали й інтриги. В уявленні електорату влада єдина, не розколена, не розділена. І це рятує її від більшого падіння рейтингу. У цілому соцдослідження говорять про втрату 10—12% електорату.
Як мовиться, не критично, але показово…

Опозиційні майдани: без ілюзій

Можливо, в малих втратах електоральних симпатій влади є велика частка… «вини» опозиції. Очільники БЮТ — «Батьківщини» дуже не люблять працювати в опозиції, не вміють діяти проти влади швидко, чітко, як кажуть у футболі, домашніми заготовками.
Та й чи є вони, ці домашні заготовки? Люди, котрі залишилися в команді, продовжують «до¬гризати» один одного, з’ясовувати, хто ж вірніший і ближчий до «шефині». А тим часом у команді Юлії Тимошенко за останній час так і не з’явилося жодного яскравого (не кажучи вже про молодого) лідера, здатного хоча б сформувати громадську думку, налаштувавши людей проти тих, хто регулярно викликає ту ж «шефиню» на допити в ГПУ. Весь розрахунок на зовнішні ефекти: різка поява «жінки в білому», як їй здається, повинна сама по собі справити враження.
Справляє. Проте не таке, як раніше. Люди слухають уважно. Так, є різка критика влади, й іноді при цьому слів не добирають. Але де ж конструктив? Де пропозиції — як мало бути? І нарешті, головне питання: а що, при Юлі було по-іншому?..
Виборець, навіть якщо він розсердився на владу, не хоче йти до Ю.Тимошенко — це факт. По-перше, просто тому, що відсіялися випадкові попутники, ті, хто долучився до БЮТ — «Батьківщини» виключно як до провладних (на той момент) структур. По-друге, і, можливо, це головне — Ю.Тимошенко програла не тільки інформаційну, а й ситуативну війну. На цих двох напрямах вона не отримала за останній час жодної (!) перемоги. Невдалою виявилася навіть спроба політизувати підприємницький майдан, адже невипадково Ю.Тимошенко з’явилася на ньому лише один раз і, мабуть, не почувши звичних захоплень з приводу звичних уже популістських фраз, ретирувалась. А колишніх «польових командирів» легендарного майдану в центрі Києва так і не було.
До речі, саме той, під¬приємницький майдан — пік втрати БЮТ — «Батьківщиною» ініціативи. Продемонструвавши людям, що не в змозі політично очолити такий народний рух (який, будемо чесні, налякав багатьох урядовців), «біло-сердечні» самі дали привід для атаки на себе. І тепер те, що раніше заявлялося як опозиція, виглядає деморалізованим військом, яке розгубилося, вибите з політичного процесу та ще й повинне дякувати владі, що лідер БЮТ — «Батьківщини» з’являється на екранах, хоч і з нера¬дісних приводів.
Мабуть, це і втримує поки рейтинг цієї політсили від ще більшого падіння. А так втрати теж у межах 10—12% електорату.

Зміна складів: з молодих, та ранніх…

Куди ж, запитає читач, витікають усі ці відсотки тих, хто розчарувався у владі й опозиції? За ідеєю, вони мали пропорційно «розподілятися» між тими політичними силами, які готові прийти на зміну нинішнім. Та ба. Соцдослідження фіксують дивовижну тенденцію. Більше від третини українців уже не підтримують жодних полі¬тиків, і в цьому однаково винні і влада, й опозиція.
Навіть серед політиків, яких ми вже шостий-сьомий рік називаємо «молодими», спостерігається тенденція до заморожування рейтингу. Так, можливо, Сергію Тігіпку, Арсенію Яценюку й Олегу Тягнибоку вдасться зберегти його до виборів і потрапити в Раду (якщо бар’єр залишиться 3%-им і не буде змінено систему голосування). А що далі? Куди потім дівати ці 5—7%? Знову йти на уклін до «старих» по¬літиків? Правда, навряд чи амбітні «молоді» захочуть повторити шлях спікера Володимира Литвина і його Народної партії: спроба розіграти «золоту акцію» рано чи пізно приводить до «викидання з гнізда».
Звичайно, можновладцям така опозиція (або такі партнери по майбутніх електоральних битвах) дуже вигідна. Згадується сцена з класичної драми Євгена Шварца «Убити дракона», коли охорона Дракона під крики «Зброю для бою!» виносить Ланцелоту крихітний меч і ледь помітний щит. З таким процентним запасом ці старі-нові лідери владі не страшні.
Безумовно, і А.Яценюк, і О.Тягнибок отримають можливість безперешкодно світитися на телеекранах (С.Тігіпку це, як кажуть, за посадою належить, але добре це чи погано для лідера, котрий говорить триві¬альні речі, — питання інше і турбота штабу «Сильної України»). Звідси — якщо не зростання, то принаймні не зниження рейтингу.
А нових, тобто абсолютно нових, осіб, на жаль, ніхто поки не побачив. Швидше за все, нові політичні гравці сьогодні вже точно не у Верховній Раді і навіть не на щотижневих ток-шоу.
І тільки наближення виборів «виведе» їх з тіні вул. Банкової на світло. Але це поки неблизька перспектива й зовсім інша історія.

Володимир КАЦМАН