Про мови промови

КС спробує примирити патріотизм із правом на освіту для нацменшин

Мовне питання в Україні — одне з тих, що здатні поділити політиків і громадян на непримиренні табори. Тепер випробування ним мають пройти й члени Конституційного Суду, які розпочали слухання справи про мову освіти.

Дискримінація — в гарантіях

Освіта рідною мовою має статус індивідуального природного права особи. Таке твердження з подання 48 народних депутатів до КС є, по суті, наріжним в обґрунтуванні неконституційності закону «Про освіту» від 5.09.2017 №2145-VIII. Загалом подання складається з 5 блоків, кожен з яких доводить невідповідність Конституції закону в цілому або окремих його норм.

Перший, але не ключовий — це зміст конституційних гарантій для національних меншин. Ідеться про право на вільний розвиток, використання й захист їхніх мов, закріплене в ч.3 ст.10 Конституції.

Причому в цьому положенні безпосередньо зазначена й російська. У той час як у ч.3 ст.7 закону №2145-VIII перевага віддається вивченню в державних і комунальних закладах освіти англійської мови. Чому саме їй — обґрунтувати захисникам закону буде важко, оскільки вона не є ні мовою корінних народів чи нацменшин, ні предметом міжнародних зобов’язань нашої держави.

Якщо згадати, що ст.10 міститься в розд.І Конституції, то, вочевидь, змінити її силами парламенту не вдасться, потрібен референдум. Це означає, що мовне питання віднесено до невід’ємних повноважень Українського народу.

Єдине, за що можна зачепитися, це ч.5 ст.10 та ч.5 ст.53 Конституції. Адже вони пов’язують реалізацію мовних гарантій з наявністю відповідного закону. Та чи означає таке уточнення можливість для парламенту на власний розсуд відмовляти в захисті мовам певних національних меншин?

Крім того, в законі «Про освіту» зроблено реверанс на адресу «корінних народів» (під якими, вочевидь, розуміються кримські татари, оскільки законодавче визначення цього поняття відсутнє). Їм гарантоване здобуття загальної середньої освіти рідною мовою, а нацменшинам — тільки в перших 4 класах. Нардепи вважають це дискримінацією, зокрема за мовною ознакою та етнічним походженням, що заборонена ч.2 ст.24 Конституції. Тут важко щось заперечити.

Порівняння з неіснуючим?

У другому блоці увага акцентується на звуженні прав і свобод, що існували раніше, зокрема за законом «Про засади державної мовної політики» від 3.07.2012 №5029-VI. Утім, може виникнути неабияка дискусія щодо того, з яким актом порівнювати закон №2145-VIII: із тим, що втратив чинність як неконституційний, чи його попередником часів СРСР, який з 2012 року містив посилання на ст.20 закону №5029-VI.

З одного боку, останній діяв понад 5 років. Отже, обсяг прав і гарантій, що ним надавався, реально існував увесь цей період. Тим більше що підставою для його визнання неконституційним слугував не зміст норм, а порушення процедури прийняття.

Однак, якщо закон №2145-VIII буде також визнаний неконституційним, утвориться величезна прогалина в регулюванні мовного питання в освіті. Це також призведе до звуження прав громадян, якщо Суд не вкаже на те, що в такому разі має застосовуватися закон про освіту 1991 року.

Та й чи погодиться КС розуміти під показником обсягу прав наявність певної кількості державних та комунальних шкіл? Навряд, оскільки тоді будь-яке скорочення закладів освіти чи охорони здоров’я також уважатиметься зменшенням досягнутого рівня реалізації конституційних прав.

Щоправда, якщо брати до уваги показник тривалості освіти рідною мовою, то, безумовно, є підстави для застосування ч.3 ст.22 Конституції. Та, знову ж таки, потрібно визначитися, яким законом був визначений цей рівень застосування мов, аби було із чим порівнювати.

Від невизначеності до процедури

Ще 3 блоки додані швидше для вагомості подання. Так, один присвячений оціночним поняттям, що використані в законі. Автори документа не полінувалися виписати майже всі словосполучення, які, на їхню думку, далекі від принципу правової визначеності, як-от: «успішні результати», «справедливе та об’єктивне оцінювання», «усі комунальні зручності» тощо. Утім, навряд чи КС стане аналізувати кожне з них. Хоча обсяг використаних у законі неюридичних термінів дійсно вражає.

Також нардепи традиційно апелюють до Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у частині забезпечення права на здобуття середньої, професійно-технічної освіти чи значної її частини регіональною мовою або мовою нацменшин. До речі, у переліку, який закріплений в законі про ратифікацію хартії, кримськотатарська вказана як мова національної меншини, а не корінного народу.

Нарешті, не оминули увагою в поданні й порушення процедури ухвалення закону №2145-VIII. Зокрема, йдеться про появу до другого читання низки змін до законодавчих актів, які були відсутні в первісному тексті, що заборонено Регламентом ВР. Однак таке порушення не тягне на червону картку для всього документа.

На тонкому льоду

Наразі єдиний орган конституційної юрисдикції розпочав усні слухання. Безумовно, промови тих, хто захищає закон, і тих, хто його оскаржує, не будуть позбавлені політичної риторики. Адже правові аргументи не так добре сприймаються виборцями.

Що буде найскладнішим для суддів КС під час розгляду справи, то це пройти по тонкому льоду політичних уподобань і спробувати поглянути на зміст закону об’єктивно. Адже конституційність не має нічого спільного, наприклад, із патріотичними гаслами, поточним зовнішньополітичним вектором країни чи контрпропагандою.

Так, в умовах воєнного стану право на освіту може бути обмежене, але не вибірково. Щоправда, у самому акті немає посилань на тимчасовість звуження прав для частини громадян за мовною ознакою.

Прикметно, що доповідачем у цій справі визначено Ігоря Сліденка, обраного до КС за квотою парламенту на початку березня 2014 року. Він не раз намагався переконати колег, що нині в правовому полі країни діє масив нормативних актів, які «регулюють суспільні відносини, пов’язані з умовами воєнного стану» (див. серед іншого окрему думку до висновку від 20.01.2016 №1-в/2016).

Разом з тим саме мовне питання слугувало тією іскрою, з якої 4 роки тому роздмухали вогонь воєнних дій на сході країни. Принаймні на такому причинно-наслідковому зв’язку наголошують окремі експерти. Тож майбутнє рішення КС має довести безпідставність тверджень пропагандистів про наступ на права нацменшин в Україні.

Утім, буде дуже складно відновити їх, маючи в руках тільки інструмент негативної законотворчості. Наприклад, як з її допомогою усунути дискримінацію нацменшин порівняно з корінними народами? Визнати неконституційним положення, що дає право на середню освіту рідною мовою для останніх?

Водночас, якщо Суд визнає припустимим поділ конституційних гарантій за мовною чи етнічною ознакою, це може показати небезпечний шлях до обмеження інших прав під гаслами захисту державності.