Після реформи будуть реформи

Без визначення стратегії розвитку система примусового виконання приречена на біг по колу

Хоч як би ретельно готувалася реформа, завжди виявляться камені, малі та великі, через які спотикатиметься практика її реалізації. Ще гірше, коли перетворення відбуваються без чітко визначеної кінцевої мети, а власне заради самих змін. Схоже, така доля не оминула й реформи примусового виконання судових рішень.

Від революції до перетворення

Останні десятиліття життя нашої країни в усіх обивателів асоціюються з перманентною реформою. Причому як основ держаного ладу, так і окремих сфер життя. Не є винятком і доволі скромний напрям в юридичній сфері — виконання судових рішень. Скромний, бо не порівняти його з масштабністю конституційної реформи, пертурбаціями у сфері оподаткування, соціального забезпечення чи тієї ж судової перебудови. Багато хто навіть називає зміни у сфері примусового виконання одним з елементів судової реформи.

Саме по собі слово «реформа» означає перетворення, однак таке, яке не знищує основ наявної структури. Якщо ж змінюється основа структури, то такий процес уже можна назвати революцією. В ідеалі, якщо залишати незмінною основну структуру, реформа має бути етапом розвитку і, як очікується, — у кращий бік.

Тож, якщо говорити про початок реформи системи примусового виконання рішень, то варто повернутися в 1998 рік. Саме тоді судових виконавців відокремили від судів, підпорядкувавши їх виконавчій владі в особі Міністерства юстиції.

Фактично цей перший крок можна назвати революцією, оскільки повністю змінилась основа: суд утратив контроль і, головне, відповідальність за виконання прийнятих ним рішень. Умовно кажучи, судова влада стала вільною ухвалювати будь-які рішення, тому що відповідальність за їх виконання покладалася на інших. Оскільки значення судового рішення полягає виключно в можливості його виконання, отримавши такі повноваження, виконавча влада тим самим почала контролювати діяльність суду.

Тільки після цієї революції виникла потреба в проведенні реформ — у сферах судоустрою та примусового виконання рішень. Вона була викликана появою раніше невідомих проблем — виник дисбаланс між прийняттям рішень та їх виконанням. Тому завданням усіх наступних реформ було забезпечення прийняття об’єктивних судових рішень та оперативного їх виконання.

Проте цікавою особливістю всіх цих реформ була їх незавершеність, а іноді й непослідовність та суперечливість. Стан незавершеності породжує умови для наступної реформи, яка, у свою чергу, не будучи завершеною, стає умовою для чергової. І так до нескінченності.

Єдиним виходом із цього замкненого кола може бути визначення стратегії розвитку системи з узгодженими етапами її реалізації. Однак жодна реформа у сфері примусового виконання рішень такої стратегії дотепер не передбачала.

Структурні напрями

Якщо, для прикладу, взяти структурний напрям реформи примусового виконання рішень, то поруч із державними з’явилися приватні виконавці. Проте досі ніхто не може відповісти на запитання, яке стосується очікуваної форми системи примусового виконання: вона буде змішана, відбудеться повний перехід на систему приватних виконавців чи залишиться нинішній експериментальний стан справ (наразі кількість «приватників» становить усього 2% від загальної чисельності виконавців).

Наступне відкрите питання стосується статусу приватних виконавців, які справді виявилися незалежними у своїй діяльності. Якщо державний виконавець через вимоги закону дійсно є підпорядкованою особою по всій вертикалі органів виконавчої влади й просто зобов’язаний виконувати доручення вищого керівника, то «приватник» не має над собою жодного чиновника, а тому керується виключно законом і рішенням суду.

Однак, як показують останні події, незалежність приватного виконавця може бути обмежена рішенням Міністерства юстиції, в тому числі шляхом припинення його діяльності.

Дилема в провадженні

Одночасно зі структурним напрямом реформи постійно відбуваються зміни процесуального законодавства, які також мають ознаки непослідовності та незавершеності.

Досі закон не може визначитися, кого треба захищати — стягувача чи боржника (необхідність вибору між «гарними» та «розумними»). Дисбаланс цих інтересів відображається на процесуальних можливостях виконання судових рішень.

Попри особливий інтерес до кожної реформи, залишається не до кінця вирішеним питання санкцій у виконавчому провадження (наразі це виконавчий збір). Конструкція норм закону неоднозначно визначає підстави його стягнення, що також підтверджується судовою практикою. Проте залишається ще більше неузгодженостей щодо можливості стягнення основної винагороди приватного виконавця, яку часто ототожнюють із виконавчим збором.

Особливої гостроти додає проблема існування зведених виконавчих проваджень, яку також намагається не оминути кожна реформа. Однак фактично питання одночасного виконання кількох рішень стосовно одного боржника щоразу більше заплутується.

Всім відоме поняття арешту у виконавчому провадженні. Проте свого часу закон доповнили додатковим поняттям «обтяження». З кожною реформою зміст цих понять змінювався, і нарешті сьогодні ми дійшли до проб-леми визначення, що є пріоритетним — арешт чи обтяження.

Взагалі тема відкритих процесуальних питань у виконавчому провадженні може бути нескінченною, але їх узагальнює проблема оперативності забезпечення процесу виконання. Зокрема, це стосується питання деталізації виконавчої процедури (для прикладу, у 1998 році виконавцю для роботи було достатньо всього 10 статей закону), оскільки перевантаження зайвою регламентацією прямо позначається на швидкості виконання.

Стягнення «по-стародавньому»

Із цим також пов’язане питання технічного супроводу — доступу до інформації про майно боржника та можливості його оперативного арешту. Наприклад, попри повсюдні звіти органів влади про успішність реформи інформатизації, урочисті запуски електронних баз даних і т.ін., виконавець досі змушений отримувати такі відомості в письмовому вигляді шляхом направлення поштою запитів. І так само в письмовому вигляді за допомогою тих-таки засобів накладати арешт. Часто така процедура виявлення майна й накладення на нього арешту може тривати не один місяць.

Особливо вражає проблема звернення стягнення на кошти боржника в банках. Майже кожна фінансова установа в нашій країні хвалиться своїми досягненнями у фінтек-сфері: упроваджують програми зарахування коштів, мобільні додатки, рекламують швидкість перерахування грошей тощо. Однак, коли заходить мова про стягнення коштів з рахунку, така дія не піддається технологізації.

Дотепер виконавцю для накладення арешту на гроші необхідно винести окрему постанову й направити її до банку поштою або вручити особисто з пред’явленням посвідчення. А направлення платіжної вимоги про списання коштів стає окремою епопеєю — вона виготовляється в чотирьох екземплярах, направляється в обслуговуючий банк виконавця, потім повертається, вибирається екземпляр з відміткою, який можна надіслати тільки поштою, або, знову ж таки, вручити особисто. І не треба забувати, що банк має нормативний час для уважного вивчення отриманих постанов і платіжних вимог. Хронологічно ця процедура може розтягуватися до тижня!

І, попри постійну критику дій Уряду та Національного банку з боку фінустанов, саме в питанні запровадження системи електронного стягнення коштів їхня позиція є спільною — це вважається технічно неможливим. Досвід сусідніх країн, де такі системи діють давно, а виконавець може звернути стягнення на кошти впродовж кількох секунд, поки що не може нікого переконати.

Тож очікуємо, що реформа виконавчого провадження триватиме. Принаймні наступним реформаторам роботи вистачить.