Віктор Шерегі

Розмежування цессії та факторингу з урахуванням практики Верховного Суду

Питання відступлення права вимоги та його розмежування з правовідносинами пов’язаними з факторингом неодноразово ставали предметом дискусії між практикуючими правниками та суддівським корпусом.

Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних та кримінальних справ, Вищим Господарським судом України та Верховним Судом України часто приймалися протилежні за змістом рішення в однакових правовідносинах.

Відповідно до ст. 36 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Так, Верховний Суд, зокрема здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом; здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики та забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Новообраний Верховний Суд функціонує вже більше 6 місяців, а тому проаналізуємо його позиції стосовно відмежування договору про відступлення права вимоги та факторингу.

Стосовно розмежування двох видів договорів за суб’єктним складом.

Відповідно до ст. 510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Розглядаючи справи № 910/7038/17 та №910/2489/17, Верховний Суд вказав, що норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.

Разом із тим щодо суб’єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК України визначає, що фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон) встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Зокрема, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону визначено, що фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, – інші послуги (операції), пов’язані з наданням фінансових послуг.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За пунктом 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.

У частині першій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов’язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

Таким чином, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до державного реєстру фінансових установ.

На даний момент, новообраний Верховний Суд не відступає від позицій викладених Верховним Судом України викладеній, зокрема, в постанові від 13.04.2016 р. по справі №3-238гс16.

Таким чином, розмежування правовідносин за договором відступлення права вимоги та договором факторингу за суб’єктним складом можливо здійснити наступним чином:

-          відступлення права вимоги в порядку ст. 512 ЦК України може бути здійснено будь-якими особами;

-          факторинг можливий лише між спеціальними суб’єктами, а саме банком та іншою фінансовою установою з однієї сторони та клієнтом (суб’єктом господарювання) з іншої.

У власній судовій практиці автора, Одеський апеляційний господарський суд вказав, що якщо новий кредитор не є фінансовою установою, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню відповідні норми Цивільного кодексу України, які регулюють питання відступлення права вимоги. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 26.12.2011 року № 6-85цс11, від 30.05.2012 року у справі №6-48цс12, від 18.07.2012 року у справі №6-79цс12, від 05.11.2014року у справі №6-132цс14 та Вищого господарського суду України від 26.09.2017 року у справі № 910/20164/16, від 30.05.2017 року у справі №904/9738/16, від 20.03.2017 року у справі №910/32809/15.
   У зв'язку з цим суд прийшов до висновку, що фактично відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Окремо, необхідно звернути увагу на термін «фінансування», як визначального у понятті факторингу.

Звичайно, загальні норми, що регулюють відступлення права вимоги (цесії) не передбачають обов’язку фінансування однієї особи іншою.

Водночас, ст. 1077 ЦК України визначає договір факторингу саме як фінансування під відступлення права грошової вимоги.

Розглядаючи справу №910/2489/17, Верховний Суд визначив, що за змістом п. 11 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою. Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (п. 5 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).

Разом з тим, законодавець визначив факторинг, як кредитну операцію, про що зазначено у ст. 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність".

Виходячи із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства, договір факторингу, як договір фінансової послуги, спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором.

Водночас, у постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі № 3-226гс16 та від 25.05.2016 у справі № 3-254гс16 викладено правову позицію, згідно з якою якщо договір між сторонами передбачає передачу права грошової вимоги проти виплати коштів або обов'язку їх виплатити, то фактично має місце фінансування однієї сторони іншою.

Тому, Верховний Суд фактично змінив застарілу позицію ВСУ та вказав, що не будь-яка передача грошових коштів клієнту є фінансуванням в розумінні факторингу, а лише та яка здійснюється виключно за плату обумовлену договором.

Щодо розмежування договору про відступлення права вимоги та факторингу за формою плати Верховний Суд в постанові від 31.01.2018 р. по справі 910/7038/17вказав наступне.

Однією із відмінних ознак факторингу від інших правочинів, які передбачають відступлення право вимоги, є передача грошових коштів у розпорядження клієнта за плату, тобто взамін права вимоги, клієнт отримує від фактора послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження клієнта, з обов'язком клієнта оплатити користування ними.

При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України у постанові від 10.07.2015 у справі 6-301цс15.

У разі ж якщо договором передбачено відступлення первісним кредитором права вимоги до боржника новому кредитору з обов'язком нового кредитора сплатити за це первісному кредитору відповідні грошові кошти, та не передбачено зворотного обов'язку первісного кредитора з оплати новому кредитору відповідної плати за надання грошових коштів взамін відступленої вимоги, то такий договір не може бути визнаний договором факторингу, а є за правовою природою оплатним договором відступлення права вимоги (цесії).

При цьому, в даній справі Верховний Суд відступив від правової позиції Верховного Суду України викладеної в постанові від 13.04.2016 р. по справі №3-238гс16, згідно якої плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Дана позиція Верховного Суду не може не радувати, оскільки до цього найвищий орган судової лади своїми рішеннями фактично всі оплатні договори відступлення права вимоги безпідставно кваліфікував як факторинг.

Також у постанові Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 910/2489/17 вказано на ще один критерій розмежування договору факторингу та купівлі-продажу права грошової вимоги, а саме - строк дії таких договорів. Договір купівлі-продажу права грошової вимоги припиняє свою дію після того, як первісний кредитор передав новому кредитору право вимоги до боржника, а новий кредитор оплатив її вартість. Договір факторингу діє і після того як фактор оплатив клієнту вартість грошової вимоги, а клієнт передав фактору право грошової вимоги до третіх осіб, до моменту коли боржник (або клієнт, в разі якщо це передбачено договором факторингу) виплатить факторові кошти за первісним договором.

Сподіваємось, що позиції Верховного Суду будуть враховуватися при розгляді аналогічної категорії справ всіма судами загальної юрисдикції, однак найголовніше в даному випадку є саме сталість наведеної практики, оскільки попередній Верховний Суд України неодноразово робив протилежні висновки в аналогічних ситуаціях.