Розлучення: угода з совістю

Досить часто суди нехтують інтересами дитини при вирішенні питання щодо місця її проживання

Рішення двох людей поєднати долі, навіть якщо воно є свідомим та виваженим, — це своєрідна лотерея, наслідки якої можуть бути непередбачуваними. За невдалим шлюбом слідує складна та болюча процедура розлучення, в ході якої подружжю доводиться здійснювати «справедливий» поділ усього сумісно нажитого майна та визначатись із місцем проживання дітей. Тут у сторін виникає немало питань: чи існують дієві механізми досягнення компромісу без залучення судових органів? як домогтися отримання аліментів на дитину, якщо в добровільному порядку один із подружжя їх не сплачує? як унаслідок чвар не нашкодити інтересам дитини? які юридичні тонкощі слід ураховувати при поділі спільного майна в судовому порядку?

Діти — не майно

У процесі розлучення та особистих конфліктів батьки досить часто забувають про дитину, іноді навіть маніпулюючи нею. Саме на захисті інтересів дитини після розлучення батьків та особливостях правового регулювання поділу спільного сумісного майна подружжя сфокусували увагу учасники круглого столу «Батьки та діти: правові особливості процесів розлучень в Україні», організованого компанією «ЛІГА: ЗАКОН».

Як зазначив уповноважений Президента з прав дитини Юрій Павленко, сімейні конфлікти та порушення прав дитини є надзвичайно актуальною темою сьогодення. Головний захисник дітей повідомив, що протягом року до нього надійшло близько 5 тис. звернень (скарг) щодо порушень прав дитини, чверть з яких стосувалася вчинення таких порушень безпосередньо батьками. За словами Ю.Павленка, викрадення дитини одним з батьків, несплата аліментів, нехтування інте­ресами дитини при вирішенні питання щодо місця її проживання — саме такі порушення є найпоширенішими.

Аналізуючи судову практику в частині категорії спорів щодо визначення місця проживання дитини, можна зробити висновок, що досить поширеним є явище, коли судові органи, прагнучи задовольнити потреби як батька, так і матері, не беруть до уваги інтересів дитини. Крім того, часто суди та органи влади нехтують правом дитини бути вислуханою та брати участь в ухваленні рішення щодо її місця проживання.

Причиною цього, на думку уповноваженого, є нерозуміння суті прав дитини як батьками, так і державними службовцями. «Права дитини — це більш широке поняття, ніж вимоги законодавства», — відзначив Ю.Павленко.

Він повідомив, що 30 серпня Президент звернувся до Генеральної прокуратури з відповідним дорученням щодо здійснення аналізу всіх судових рішень, які стосувались інтересів дітей, на предмет дотримання законодавчої норми щодо врахування думки дитини при визначенні місця її проживання.

Поряд з іншим головний захисник дітей звернув увагу учасників заходу на те, що під час процесу розлучення батьки здебільшого розглядають дитину як своє майно. «Якщо суд не виходить в першу чергу з інтересів дитини, у такому спорі переможців не може бути», — впевнений він. Ю.Павленко зазначив, що наразі є політична воля глави держави змінити законодавство в частині захисту прав дитини, та закликав учасників зібрання на громадських засадах долучитися до цього процесу.

Труднощі виконавців

Під час круглого столу заступник директора департаменту контролю за виконанням рішень, розгляду звернень громадян та юридичних осіб ДВС Світлана Попова повідомила, що на виконанні служби перебуває близько 7 млн. виконавчих проваджень, близько 10% з яких припадає на так звані періодичні платежі — аліменти. Причому загальна кількість державних виконавців — близько 7 тис.

У зв’язку з тим, що велика частина населення працевлаштована неофіційно або отримує «сіру» зарплатню, поширеною є ситуація, коли боржник — один з батьків — не сплачує аліментів, хоча є матеріально забезпеченим. У такому випадку, за словами С.Попової, ДВС звертається з відповідним поданням до правоохоронних органів (використання цього інструменту здійснюється на підставі ст.164 КК та є можливим за умови, якщо боржник понад 6 місяців не сплачує коштів на утримання дитини). Такі подання направлено стосовно 15 тис. осіб, які є злісними неплатниками аліментів.

Даний механізм, за словами Ю.Павленка, не є дієвим, оскільки в 70% випадків правоохоронці відмовляють у порушенні кримінальної справи. Він нарікає на тяганину, зазначає, що державні органи ведуть тривале листування між собою, однак результату не досягається — коштів дитина не отримує. Тому законодавство має бути змінене таким чином, аби гроші все ж надходили.

Один з інструментів боротьби зі злісними неплатниками аліментів у арсеналі ДВС — ухвала суду щодо тимчасового обмеження виїзду боржника за кордон. За словами С.Попової, суди переважно задовольняють клопотання державних виконавців щодо здійснення такого обмеження. Крім того, ця міра, як свідчить практика, стимулює боржників.

Окремої уваги заслуговує проблема виконання ДВС документів про відібрання дитини. Як зазначають експерти, іноді такі документи виконати не лише складно, а й практично неможливо. Адже процес відібрання має безліч юридичних нюансів. Найбільші труднощі виникають тоді, коли дитина не виявляє бажання проживати з тим із батьків, з ким вона тривалий час не бачилася та не мала спільного побуту. Оскільки ДВС позбавлена права використовувати фізичний і психологічний вплив на дитину, здійснити відібрання останньої фактично неможливо.

З цього приводу Ю.Павленко зазначає: «Якщо дитина сказала «ні», то, на мою думку, згідно з чинним зако­нодавством державний виконавець повинен закривати провадження на підставі позиції дитини».

За словами С.Попової, у ДВС є відповідні законодавчі ініціативи, спрямовані на те, аби державні виконавці могли самостійно, а не через суд здійснювати відповідні подання до правоохоронних органів щодо розшуку дитини та боржника. Поки що це не втілено в життя, однак, у випадку підтримання законодавцем таких ініціатив, процес розшуку буде спрощено та прискорено.

Тонкощі поділу

На законодавчому рівні, зокрема Сімейним кодексом, закріплено об’єкти права спільної сумісної власності подружжя та певні винятки, що є приватною власністю дружини або чоловіка. Поділ спільного сумісного майна подружжя можливо здійснити двома способами — добровільно та через суд. У першому випадку спростити ситуацію допоможе наявність шлюбного контракту, що є документом, який регулює винятково майнові відносини подружжя.

На думку керівника практики сімейного права ЮБ «Єгоров, Пугінський, Афанасьєв і партнери» адвоката Таліни Кравцової, інститут шлюбного договору може значною мірою «розвантажити» судові органи. Однак цей інститут на вітчизняному просторі наразі не є поширеним: у більшості випадків сторони з’ясовують стосунки в судах.

Документом, що застосовується судами при вирішенні спорів цієї категорії, є постанова Пленуму ВС №11 від 21.12.2007 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Однак є рішення КС від 19.09.2012, що, на думку експертів, не залишило байдужим жодного юриста. Цим документом розширено поняття спільної сумісної власності подружжя. Зокрема, суд дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності. Як зазначають фахівці, раніше практика була діаметрально протилежною.

За словами адвоката, уже зараз існують вердикти вищих судів з приводу скасування тих рішень про поділ майна, що були ухвалені без урахування цієї позиції КС.

Т.Кравцова розповіла учасникам заходу про неоднозначне застосування судами норм матеріального права у справах про поділ спільного сумісного майна подружжя. Так, є частими випадки, коли особи, перебуваючи у шлюбі, придбавають майно в кредит, тобто третьою стороною у взаємовідносинах виступає банківська установа. Існує практика, коли поділ такого майна судами здійснюється, а зобов’язань — ніяких. Це, на думку адвоката, неправильно, адже поділу має підлягати не лише майно, придбане із залученням кредитних коштів, а й відповідні зобов’язання.

Незважаючи на те що законодавцем чітко визначено, яке майно подружжя є спільним, а яке — приватним, виникають все нові й нові нюанси, і в судів трапляються певні труднощі з вирішенням таких справ. Подібні ситуації, вважає Т.Кравцова, трапляються через розширення цивільно-правових відносин, в яких бере участь подружжя.

Альтернативний вихід

Досить часто, аби вирішити той чи інший спір та досягти компромісу, який би влаштовував усі сторони конфлікту, необхідним є нейтральний погляд на ситуацію. Дієвим способом примирення «ворогуючих» сторін може виступати медіація — метод вирішення спорів із залученням посередника, який допомагає сторонам конфлікту налагодити процес комунікації і проаналізувати ситуацію таким чином, аби вони самі змогли обрати той варіант рішення, який би задовольняв інтереси й потреби усіх учасників конфлікту.

Керівник та викладач Українського центру медіації Галина Єременко відзначила, що «альтернативне вирішення спорів та конфліктів — це двері, в які мало хто стукає». Причиною цьому є елементарна необізнаність значної кількості населення щодо існування інституту медіації. «Подружні стосунки припиняються, а батьківські — залишаються» — саме на такому принципі, за словами Г.Єременко, побудована філософія сімейної медіації.

Спір за дитину, відзначає експерт, це спір, у якому досить часто за сторонами конфлікту — батьками, стоять інші родичі — дідусі, бабусі тощо, чиї інтереси також зачіпаються. Істотною перевагою медіації є те, що у її процес залучаються всі учасники конфлікту. Однією з відмінностей вирішення спору із залученням посередника від формальної процедури є те, що медіація працює не з позиціями сторін, а з їх інтересами.

Для досягнення «позитивного» вектору мислення учасниками конфлікту посередник повинен володіти такою основною навичкою, як «робота з питаннями», що має бути спрямована не на події минулого, а на теперішнє та майбутнє, адже від правильно поставлених сторонам спору питань значною мірою залежить результат.

Експерти відзначають, що у випадку, коли сторони вже відчули на собі «отруту» судових засідань, вирішити конфлікт досить складно, тому треба вдаватись до медіації на його початковій стадії.

Підсумовуючи вищезазначене, можна з упевненістю стверджувати, що процес розлучення — це процедура, складнощі якої, в першу чергу, полягають не в юридичних тонкощах, а в психологічному аспекті. Адже діти досить часто проектують вину на себе. Тому при визначенні місця проживання дитини слід виходити лише з інтересів останньої, а не з власних егоїстичних міркувань та пріоритетів.