З речами на вихід!
Дах над головою можна втратити разом із робочим місцем
Вирішуючи спори про виселення з гуртожитків, суди повинні з’ясовувати, чи є гуртожитком будинок, приміщення в якому займає особа.
Якщо роботодавець пропонує іногородньому працівникові кімнату в гуртожитку, останній має пам’ятати, що після втрати робочого місця не зможе користуватися нею або передавати в спадок своїм нащадкам. На цьому наголосили автори підготовленого в Апеляційному суді Полтавської об-ласті узагальнення практики розгляду цивільних справ щодо виселення осіб із житлового приміщення за 2016—2017 рр.
Особливості виселення
Відзначено певні особливості виселення з гуртожитків. Правовідносини щодо користування житловою площею в гуртожитках врегульовані гл.4 розд.ІІІ Житлового кодексу. Так, згідно з його ст.127 для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватися гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети житлові будинки. Вони реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті ради народних депутатів.
Вирішуючи спори про виселення з гуртожитків, суди повинні з’ясовувати, чи є гуртожитком будинок, приміщення в якому займає особа, зокрема:
• чи зареєстрований він як гуртожиток;
• чи побудований як гуртожиток або спеціально для нього переобладнаний;
• чи є дозвіл санітарно-епідеміологічної станції на його заселення як гуртожитку;
• чи видавався відповідно до ст.129 ЖК та Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 3.06.86 №208, ордер на зайняття особою житлової площі в гуртожитку, який є єдиною підставою для вселення на надану житлову площу;
• чи укомплектований будинок меблями, спеціальним устаткуванням, інвентарем, культурно-побутовими предметами, необхідними для проживання, занять і відпочинку громадян;
• чи є штати для обслуговування гуртожитку;
• як оплачується проживання тощо.
Згідно із чч.2, 3 ст.132 ЖК працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку у зв’язку з роботою, може бути виселено без надання іншого житлового приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або скоєння злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в ч.2 цієї статті, а також осіб, перелічених у ст.125 кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого приміщення.
Позиція вищих інстанцій
Апеляційний суд скасував рішення Октябрського районного суду м.Полтави, який відмовив у задоволенні позову публічного акціонерного товариства до мешканця гуртожитку про виселення. Постановлено нове рішення. Особу виселено з гуртожитку без надання іншого житла.
Звертаючись до суду, позивач вказував, що відповідач без жодних правових підстав займає спірну кімнату, з підприємством у трудових відносинах не перебуває, відповідний ордер на вселення йому не видавався. Крім того, відповідач веде асоціальний спосіб життя, має заборгованість за надані комунальні послуги, не реагує на заходи громадського впливу.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач на достатній правовій підставі проживає в спірній кімнаті та зареєстрований у гуртожитку з 1983 р. Свого часу кімната була надана діду відповідача як працівнику заводу. Після того як він виселився у зв’язку з поліпшенням житлових умов у спірному житлі залишилися проживати мати відповідача разом з останнім, а після виселення і його матері також у зв’язку з поліпшенням житлових умов він самостійно продовжив проживати в кімнаті.
Сам відповідач, заперечуючи проти позовних вимоги, посилався на те, що він як член сім’ї колишнього працівника заводу (свого діда), котрий правомірно проживав у спірній кімнаті, має право на проживання та не підлягає виселенню з підстав відсутності в нього ордера на вселення в кімнату гуртожитку, що передбачено положеннями ст.132 ЖК.
Апеляційний суд дійшов висновку, що саме зазначені обставини були предметом доказування в цій справі й у разі їх доведення суд мав би постановити рішення про відмову в задоволенні позову з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену в рішенні у справі від 19.11.2011 №6-71цс11. Проте таких обставин відповідач не довів.
Разом з тим із матеріалів справи випливає, що сам відповідач перебував у трудових відносинах із підприємством, які припинилися за його власним бажанням. У зв’язку із цим спірні правовідносини підпадають під дію ч.2 ст.132 ЖК, тому гарантії його житлових прав як члена сім’ї колишнього працівника підприємства застосовуватися не можуть.
Колегія суддів у своєму рішенні вказала на відсутність підстав для застосування при розгляді справи позиції ВСУ, згідно з якою право користування житловим приміщенням у гуртожитку члена сім’ї (або колишнього члена сім’ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку видано спеціальний ордер для проживання на період її роботи.
Цікавим видається рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2018 у справі №521/10070/14-ц. Суд став на бік особи, яка проживала в гуртожитку та яку після смерті її чоловіка, котрий на законних підставах користувався кімнатою в ньому, власник житлового приміщення намагався виселити.
Дано ґрунтовний аналіз застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зроблено окремі висновки, які в подальшому можуть стати в пригоді юристам, котрі займаються питаннями житлового права.
У своїй ухвалі КЦС зазначив, що відповідно до положень ст.310 ЦК фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, установлених законом. Водночас положення п.4 ст.31 ЦК гарантують, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, установлених законом. Окрім цього, згідно зі ст.1 Першого протоколу до конвенції ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Тож в ухвалі з посиланням на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прокопович проти Росії» зазначається, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб уважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст.8 конвенції, а тому наступне виселення її є невиправданим утручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Службові приміщення
Норми житлового законодавства є достатньо застарілими. Крім того, у деяких випадках положення щодо забезпечення житлом для постійного проживання та норми, які стосуються службових житлових приміщень, не в повній мірі узгоджуються між собою. Вказане призводить до виникнення достатньо цікавих і дискусійних із правового погляду ситуацій.
Перш за все варто звернути на увагу на те, що, за загальним правилом, особи, котрі припинили трудові відносини з органом, закладом, установою, підприємством, підлягають виселенню зі службового житлового приміщення разом з усіма іншими членами сім’ї без надання іншого приміщення. У ст.125 ЖК встановлено перелік випадків, коли особи, які проживають у службових житлових приміщеннях, не підлягають виселенню без надання іншого приміщення.
Як приклад правильного застосування ст.125 ЖК можна навести висновок Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.04.2017 у справі №495/4400/15-ц. Суд сказав, що без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено зі службового приміщення одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
В апеляційному ж суді з приводу виселення зі службового приміщення зазначили таке. Виходячи із загальних положень права власності, власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами ЦК.
У ст.405 ЦК передбачено, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування житлом. Право користування втрачає член сім’ї власника в разі відсутності без поважних причин понад один рік.
Аналізуючи положення вказаної статті, можемо виділити структурні елементи правовідносин, з яких складаються вимоги під час виникнення спору про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст.405 ЦК. Виходячи зі змісту ч.1 вказаної статті, правовідносини в цій категорії спорів можуть виникати лише між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їхньої сім’ї. Також стаття регламентує втрату права користування приміщенням за відсутності понад рік члена сім’ї власника, а отже, її положення не передбачають безпосереднього виселення члена сім’ї власника житлового приміщення.
Відповідно до ч.2 ст.21 Сімейного кодексу проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них прав та обов’язків подружжя.
Проте суди не завжди правильно визначаються з нормами права, які підлягають застосуванню при вирішенні питання про усунення власником перешкод у користуванні його власністю, та помилково застосовують положення ст.405 ЦК. У випадку припинення права власності особи на житлове приміщення, припиняється й право користування (проживання) в цьому приміщенні членів його сім’ї. Такого висновку дійшов ВСУ (справа №6-158цс14).
Факти та докази
Необхідно враховувати, що відповідно до стст.9, 156, 157 ЖК сам факт припинення сімейних відносин із власником квартири не позбавляє колишніх членів сім’ї права користуватися займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім’ї власник житлового будинку має відповідно до ст.157 ЖК, але за наявності обставин, передбачених ч.1 ст.116 цього кодексу.
Наприклад, рішенням Решетилівського районного суду Полтавської області, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у задоволенні позову про позбавлення права користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку відмовлено. Ухвалюючи вказані рішення, суди врахували, що відповідач є зареєстрованим у будинку, у період шлюбу з позивачем та після розірвання шлюбу проживав у належному позивачу будинку, а припинення сімейних відносин із власником будинку не позбавляє його права користування займаним приміщенням, що відповідає положенням ч.4 ст.156 ЖК.
Крім колишнього подружжя, такими, що втратили право на користування житлом, може бути визнано й інших членів сім’ї.
Доказами у справі, де потрібно довести факт непроживання, можуть бути: пояснення або показання свідків, акти про непроживання, документи про комунальні платежі. Також при розгляді цієї категорії справ можна довести факт постійного проживання в іншому місці. Наприклад, якщо наявні реєстрація місця проживання (перебування) за іншою адресою, факт постійної роботи або ведення підприємницької діяльності у віддаленому населеному пункті.
Як приклад можна навести постанову ВС від 1.02.2018 у справі №283/1443/16-ц, якою рішення Апеляційного суду Житомирської області скасовано, рішення Малинського районного суду Житомирської області залишено в силі. Суть спору зводилася до такого. Позивач, посилаючись на те, що з 2013 р. відповідач припинив спільне проживання зі своєю сім’єю та не проживає в її будинку, проживає та працює в Києві, комунальні послуги щодо утримання житла не оплачує, просила суд визнати його таким, який втратив право користування житловим приміщенням.
Малинський районний суд позов задовольнив. Рішення мотивоване тим, що відповідач із моменту реєстрації в будинку позивача не проживає, а тому є передбачені законом підстави для задоволення позовних вимог.
Апеляційний суд це рішення скасував та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні позову. Мотивував такий крок тим, що виїзд на тимчасове проживання до іншої місцевості у зв’язку з навчанням або роботою є поважною причиною відсутності особи за місцем проживання.
Касаційна інстанція наголосила, що місцевий суд на підставі доказів, які сторонами не оспорювалися, встановив: відповідач з моменту реєстрації не проживає в житловому будинку позивача, шлюб, укладений між відповідачем і дочкою позивача, розірваний, відповідач проживає в Києві й займається торговельною діяльністю. У зв’язку із цим суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність передбачених ч.2 ст.405 ЦК підстав для задоволення позовних вимог.
Рішення першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Висновок апеляційного суду про те, що проживання в іншій місцевості у зв’язку з роботою є поважною причиною непроживання у спірному житловому приміщенні, не ґрунтується на нормах стст.3, 6, 8 закону «Про вільне пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 №1382-IV та спростовується матеріалами справи.
Запорука здійснення права
Суди при вирішенні питання щодо втрати особою права користування житловим приміщенням на підставі ст.405 ЦК ухвалюють рішення про задоволення позовних вимог тільки в разі відсутності особи без поважних причин понад рік при наданні належних доказів.
Суди задовольняють позовні заяви на підставі доказів неможливості реалізувати право власності на житлове приміщення. При цьому враховується не тільки факт родинних відносин позивача й відповідача, наявність права власності в особи на таке нерухоме майно, а й факт можливої спільної сумісної власності подружжя або спільної власності інших власників такого житлового приміщення.
Проблемою залишається питання щодо належності як доказів актів обстеження житлових умов у справах про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст.405 ЦК. Важливим є факт наявності або відсутності домовленості про особливості користування житловим приміщенням членом сім’ї власника.
При цьому суди відмовляють у задоволенні позовних вимог на підставі ст.405 ЦК у випадках ненадання достатніх і допустимих доказів або надання недостатніх та недопустимих доказів, у разі відсутності родинних відносин або за умов, коли особа, яка є членом сім’ї власника житла, не проживає в спірному приміщенні через перешкоджання в користуванні майном власником або членами його сім’ї.