Закон і Бізнес


Про справедливість не питайте

В яких випадках третейська угода не порушує конвенційних гарантій


№13 (1363) 31.03—06.04.2018
Олександра СИТНИК, спеціаліст директорату з прав людини та верховенства права Ради Європи
2945
2945

Третейські суди та медіація вже давно використовуються як механізми альтернативного врегулювання спорів. Чи існують якісь загальні критерії, яким повинне відповідати застосування цих способів? Чи можна в таких випадках, наприклад, вимагати від держави дотримання гарантій справедливого розгляду та за яких умов?


4 критерії відмови

Європейський суд з прав людини розглянув зовсім небагато справ, пов’язаних із дотриманням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо йшлося про діяльність третейських судів. Вердиктів ЄСПЛ про порушення ст.6 у разі застосування інших механізмів альтернативного вирішення спорів знайти не вдалося. Проте існує велика ймовірність, що принципи, застосовувані в Страсбурзі до третейського судочинства, будуть застосовні й до інших видів АВС.

Сьогодні в країнах — учасницях конвенції існує 2 види механізмів АВС:

обов’язкові — ті, які сторони повинні використовувати згідно із законом;

необов’язкові — ті, що можуть застосовуватися на розсуд сторін.

Якщо закон зобов’язує сторони вдатися до механізму АВС, то розгляд спору повинен відповідати всім вимогам ст.6 конвенції або в сторін має бути можливість оскаржити таке рішення до державного суду. Причому такий суд повинен бути наділений повноваженнями переглянути справу по суті (див. рішення у справах «Bramelid and Malmström v. Sweden», «Albert and Le Compte v. Belgium»).

Якщо ж застосування механізму АВС не є обов’язковим згідно із законом і сторони добровільно погоджуються передати спір на розгляд органу, який не відповідає вимогам ст.6 конвенції, то порушення права на справедливий суд з боку держави не буде. Річ у тому, що конвенція допускає добровільну відмову від деяких аспектів права на справедливий суд.

Щоб така відмова все ж таки не суперечила конвенції, необхідне дотримання кількох умов, а саме: відмова повинна бути добровільною, усвідомленою, однозначною та супроводжуватися гарантіями, пропорційними її значущості.

Практика Суду не містить визначення таких гарантій. Імовірно, залежно від конкретних обставин справи їх характер може бути різним. Не виписані й конкретні критерії «однозначності».

Добровільно чи примусово?

У справі «Schmidt v. Latvia» ЄСПЛ установив, що особа не може вважатися такою, котра добровільно відмовився від свого права, якщо вона не знала про наявність такого права.

Не завжди просто встановити, чи було передання спору на альтернативний розгляд добровільним. У справі «X. v. the Federal Republic of Germany» Європейський суд розглянув скаргу професора одного з німецьких університетів. Згідно з угодою трудові спори між професором і університетом підлягали розгляду тільки в порядку третейського судочинства. Коли такий спір дійсно виник, німецькі державні суди заявили, що вони не компетентні його розглядати, пославшись на третейську угоду.

У скарзі у Страсбург заявник стверджував, що він мав або погодитися на підписання третейської угоди, або відмовитися від роботи в університеті зовсім. Таким чином, його згода на умови угоди була вимушеною. ЄСПЛ вирішив, що відмова від права на звернення до державного суду була добровільною, оскільки в заявника все ж таки був вибір — погодитися на третейську угоду або відмовитися від роботи в університеті.

У справі «Lundgren v. Sweden» державні суди відмовилися розглядати спір, що виник між громадянином і професійною спілкою, членом якої він був, пославшись на положення її статуту. Згідно з ними спори між профспілкою та її членами підлягали розгляду третейським судом.

Заявник вирішив, що йому було відмовлено в доступі до правосуддя. Проте ЄСПЛ дійшов висновку, що чоловік приєднався до профспілки добровільно. Отже, добровільно погодився й на положення її статуту. Тому немає підстав стверджувати, що третейська угода була йому нав’язана.

Прийнятність примусу

Практика ЄСПЛ не дає відповіді на запитання, які саме засоби слід вважати «неналежними». У справі «Axelsson and others v. Sweden» заявниками виступали 4 водії таксі, котрі перебували в організації «Асоціація таксі м.Мальме». Членство в ній передбачало згоду на розгляд спорів між членом організації та нею самою тільки в порядку третейського судочинства. Посилаючись на таку угоду, державні суди відмовилися розглядати спір.

Заявники стверджували: через те що організація контролювала 70% ринку послуг таксі в Мальме, вони були  фактично змушені стати її членами й погодитися на умови третейської угоди. Отже, їх відмова від розгляду спорів у державному суді не була добровільною.

ЄСПЛ відзначив, що спір між асоціацією та заявниками не стосувався «публічних інтересів», тому застосування третейської угоди не могло вважатися неприйнятним або безрозсудним (innapropriate or unreasonable). Більше того, згода заявників на третейську угоду була добровільною, тому порушення конвенції відсутні.

У практиці страсбурзького суду ми не знайдемо вказівок на те, якого саме роду «публічний інтерес» повинен бути наявним у спорі, щоб застосування до нього третейської угоди могло вважатися неприйнятним або безрозсудним.

На закінчення нагадаємо, що ст.6 конвенції буде повною мірою застосовна до стадії виконання рішення, ухваленого в рамках механізму АВС у випадку, якщо його здійснює орган влади, зокрема державна виконавча служба (Regent Company v. Ukraine).