На чуже не зазіхайте!

Позивач повинен надати докази вчинення відповідачем дій, що розцінюються як невизнання чи оспорювання права власності.

Про це йдеться в узагальненні практики щодо деяких питань вирішення спорів, пов’язаних із захистом права власності, зробленому Господарським судом Чернігівської області.

Правом власності є право особи на річ (майно). Це невід’ємне право, що включає в себе повноваження володіння, користування та розпорядження майном. Право власності особи є основоположним, непорушним та захищається Конституцією. Власник майна здійснює своє право за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Спори щодо прав власності є одними з найбільш поширених у судової практиці.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ст. 16 Цивільного кодексу та ст. 20 Господарського кодексу.

За період, що аналізується, позивачі здебільшого звертались з вимогами про захист права власності у різні способи. Найчастіше це стосувалось випадків, коли власник, який мав підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, звертався до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Крім речових, існують також зобов’язальні способи захисту права власності. Вони випливають із договорів та інших видів зобов’язань і мають конкретний характер. До речових способів захисту права власності належать позови про витребування майна з чужого незаконного володіння, позови про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, і позови про визнання права власності.

Нормами ЦК, зокрема ст. 392, передбачено, що власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з наведеними нормами ЦК підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є випадки, коли належне певній особі право або набуття цією особою права не визнається, оспорюється іншою особою або в разі втрати (відсутності) в неї документів, що засвідчують приналежність їй такого права.

При цьому позивачем у позові про визнання права власності є особа, яка вже є власником, і позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів.

Водночас передумовою для застосування положень ст. 392 ЦК є відсутність іншого, крім судового, шляху для відновлення порушеного права.